Єлизавета Федченкова — дівчина військового, азовця Дениса Мишалова, який родом з міста Шпола, Черкаської області. У 2020-му хлопець вступив до лав Маріупольського гарнізону, звідки родом Ліза. З початку повномасштабного вторгнення Денис боронив кордони нашої держави. Місяць не було з ним зв’язку, але в кінці березня він все ж таки написав. Потім вона, разом з його родиною, до якої приїхала згодом, отримали страшну звістку — Денис загинув. У це вони не вірять, адже з’явилася інформація про те, що він може бути в полоні. Про це детально Єлизавета Федченкова розповіла спеціально для проєкту «Монологи війни».

Я родом з міста Маріуполь, яке знаходиться на побережжі Азовського моря. Навчалась у Донецькому державному університеті внутрішніх справ, захоплювалася грою на барабанах.

З Денисом ми познайомилися, як і більшість сучасної молоді через соціальну мережу півтора роки тому. Почали спілкуватися, потім вже Денис, зробивши перший крок, запросив мене на побачення. З тих пір ми постійно проводили час разом. Наша перша зустріч була дуже тепла, ми одразу зацікавили одне одного, гуляючи вуличками міста Маріуполя та розмовами. Розповідали щось цікаве про себе, сміялись та просто добре проводили час разом. Денис неодноразово казав, що йому дуже приємно спілкуватись зі мною та його до мене тягне. Згодом він і запропонував мені почати нашу спільну історію.

Денис був життєрадісною, позитивною, ввічливою людиною. Був за справедливість та завжди піклувався та захищав інших, у школі мав багато друзів. Любив спорт: футбол, бокс, баскетбол. Їздив на змагання та отримував нагороди. Закінчив Шполянський ліцей №1,  музичну школу з гри на гітарі. Після закінчення школи вступив до Смілянського технікуму харчових технологій, здобув професію, у 2019 році пройшов навчальний курс підготовки десятників «Школи молодших командирів імені Аксьона і Хоми». Улюблений автор Дениса був Василь Шкляр, в нього є книги з його автографом. Захоплювався Скандинавською міфологією.

Він був дуже цілеспрямованою, комунікабельною, харизматичною людиною ці риси характеру переважали всі інші. З Денисом ми дуже любили проводити час разом, ходили гуляти вечорами, дивитися фільми, ходити на каву, розмовляти про щось цікаве. Мене завжди захоплювали його розповіді, інколи проводили час із його друзями та моїми.

Про кар’єру військового він мріяв ще зі школи, а саме про службу в Азові. Тому що він знав, що там найкращі воїни та він досяг цієї цілі він в серпні 2020 року, пройшовши КМБ він вступив до лав полку Азов Маріупольського гарнізону. Завжди казав, що Азов це його друга родина.

Вторгнення та зв’язок з коханим

Денис почав говорити за війну напевно за неділю до того, як це все сталось. Він кожен день намагався мені довести те, що я маю їхати до батьків, щоб зі мною нічого не сталося. Мої батьки жили на виїзді з Маріуполя, а з Денисом ми жили на Лівому березі, окраїна міста, там де все і почалося.

Я прокинулась від дальніх пострілів десь близкько третьої години ночі, вже не змогла заснути і у пів п‘ятого ранку був приліт недалеко від мого будинку. Денис одразу мені написав, спитав чи все зі мною добре, а вони на той час вже вирушали на завдання. Я почала збирати речі у тривожну валізу, так як я навчалась у Донецькому державному університеті внутрішніх справ, нас збирали по тривозі у випадку надзвичайних ситуації, ввечері нас вже евакуювали у місто Кривий Ріг.

Зв‘язок у Маріуполі почали глушити вже 24 лютого. Денис мені відписував, попереджав, що може не бути ніякого зв‘язку. 28 лютого з Кривого Рогу мене забрала моя тітка у місто Калуш, дорогою до Калуша мені зателефонував Денис, запитав, як в мене справи, чи все зі мною добре, попередив, що дуже тяжко зі зв‘язком. Після він вже телефонував перед тим, як я мала їхати у Німеччину, потім з Денисом не було зв‘язку місяць. У кінці березня він написав мені повідомлення зі шпиталю, з міста, де зв’язок був. А останнім повідомленням перед тим, як він потрапив в полон було про те, що він вкотре сказав, як любить мене і пішов на завдання. 

Виїзд з Маріуполя був адом, ми їхали у забитих автобусах, взагалі не усвідомлювали, що відбувається, що ми не повернемося додому, бо вже буде нікуди.

Коли я виїжджала з тіткою та її маленькою дитиною на Польщу, мені здалося, що евакуація з Маріуполя була просто казкою порівняно з цим. Маленький бус, де повинно бути на задніх сидіннях 6 людей та біля водія 1, нас їхало, якщо я не помиляюсь, 14 людей разом з водієм. Діти, крики, плачі… На кордоні ще пощастило, що дітей пожаліли, бо вони дуже погано почували себе, тому капризували. Тому ми стояли десь годин 5-6, це не багато взагалі, бо люди бувають чекають і добу. Тим паче був масовий наплив людей, це дуже тяжко. З Варшави у Німеччину нас забрали родичі на машині, їхали вже у комфорті. З Німеччини в Україну я їхала вже на двох великих автобусах. Спочатку до Варшави, а потім до Львова, зі Львова вже поїхала на Шполу.

Читайте також: «Від війни через ворожу країну»: студентка словацького університету розповіла, як тікала з окупованого Херсона

Зараз я знаходжусь у рідному місті Дениса, в місті Шпола, Черкаської області. Він ще на початку війни казав, щоб я їхала туди, що він буде впевнений, що я в безпеці та якщо що зможу бути поряд у тяжкі часи з його близькими та підтримувати їх.

Я проживаю з мамою та сестрою Дениса, познайомилась з ними вживу тільки, коли приїхала. З мамою та сестрою Дениса ми почали спілкуватися ще в Маріуполі по соціальних мережах, одразу знайшли спільну мову, вони дуже відкриті та щирі люди.

Звістка про загибель та надія на протилежне

25 квітня мамі Дениса зателефонувала Патронажна служба полку Азов та повідомила, що 20 квітня він загинув. Та зараз ми змінили його статус в НІБ з безвісті зниклого на полоненого за допомогою свідків, які вийшли з полону, вже подали цю інформацію у Координаційний штаб, які займаються обміном полонених. За словами інших військових, Денис живий і знаходиться там… 

Ми зверталися у Червоні Хрести, волонтерські організації з пошуку безвісті зниклих та полонених, національне інформаційне бюро, також тримали зв’язок з патронатною службою Азову, з відділом по праці з полоненими, з СБУ та Об’єднаним центром з пошуку та звільнення полонених, Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими.

До речі, була виставка присвячена героям полку Азов, де Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі мій хлопець нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно). Виставка вже закінчилась, що можу сказати з приводу нагороди: ми повинні розуміти, що війна це хаос, багато було випадків, коли говорили, що людина загинула, а вона через деякий час поверталась додому. Тому треба шукати та доводити правду, бо ніхто, крім рідних не буде цим займатись, ось що я точно зрозуміла за цей час.

Я хочу висловити щирі почуття подяки Денису, його побратимам, всім захисникам, які борються за нашу Україну, за нас та наші життя, за спокійний сон у наших домівках, за дітей, які ще не народились, за свободу нашої країни, віддаючи свої життя.