• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Військовий 72 бригади

    «Його везли, як 200-го». Мама українського військового про пораненого сина

    Воїни

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    22 Листопада 2022

    Ольга Карловська родом з Донеччини. Після 2014 року вони з сином займали проукраїнську позицію, але згодом виїхали до Вінниці через погрози. Син — Станіслав Карловський вступив до лав «Азову», згодом 7 років служив у 72 бригаді та активно захищав державу. Після початку війни був на передових позиціях, мати втратила з ним зв’язок, а потім дізналася, що він у шпиталі в тяжкому стані. Про усе це детально Ольга Карловська розповіла спеціально для проєкту «Монологи війни».

    Мій син Станіслав народився 26 серпня 1993 року. Ріс активним, жвавим та допитливим хлопчиком. З раннього дитинства він мріяв займатися карате. І коли в першому класі прийшли запрошувати школярів у свою секцію, Стас відпросився у вчительки та побіг за тренером, щоб записатися на заняття. Відтоді це стало його захопленням на все життя. Він відвідував дві-три секції з різних видів єдиноборств, аналізував бої, дивився фільми та читав літературу. У п’ятому класі він був учасником рейнджерської програми: там їх навчали захищатися, орієнтуватися на місцевості. Разом з цією компанією вони ходили у походи, вчилися розпалювати багаття, готувати їжу, ставити намети, шукати закладки з їжею та орієнтирами. Їх вчили не боятися лишатися вночі у лісі наодинці і багато чого іншого. Він з цих походів приїздив дуже брудним, втомленим, з мозолями на руках і ногах, але тренер говорив, що Стас дуже старанний, надійний і на нього можна покластися. 

    У підлітковому віці теж мав багато захоплень, був різностороннім. Йому все було цікавим. Наприклад, окрім спорту, він відвідував й інші кружки, які розвивали мовлення. Наприклад, відвідував дискусійний клуб, де викладач говорив тему і кожен мав висловитися з її приводу. Також йому подобалися настільні ігри, особливо «Мафія». Молодь збиралася у одному приміщенні і для гри, навіть, одягали тематичні костюми. Також дуже захоплювався аніме та ходив на так звані «сходки». Тобто, він постійно був у колі однодумців, комунікував з ними.

    Коли був малий, то за свою непосидючість інколи отримував на горіхи. Якось у четвертому класі, разом із сусідським хлопчиком, пішов колядувати. Ми потім їх шукали, обдзвонити однокласників, оббігали пів міста, а вони спокійно сиділи їли наколядовані цукерки.

    Тренування на службі

    Тренування у зрілому віці під час служби у 72 бригаді 

    Останні роки я бачила Стаса максимум раз у півроку. Але у нас з сином дуже теплі стосунки, тому ми майже щодня зідзвонювалися, аби дізнатися як справи, як самопочуття, як настрій, поділитися проблемами або ж радісними новинами. Я дуже люблю свого сина, але завжди поважала його бажання бути самостійним і жити своїм життям. 

    У школі Стасу подобалися гуманітарні науки, історія та англійська мова. Після школи він навчався в інституті туристичного бізнесу, хотів багато подорожувати. Але коли від онкології помер його вітчим, якого він любив як рідного батька, Стас вирішив поступити в технічний вуз. Підготувався, пройшов тестування з математики, фізики, повторно з української та англійської мови і пройшов на бюджет. У майже у всі вузи, куди подав документи. Зупинився на Донецькому національному технічному університеті, електротехнічному факультеті. Провчився три роки, а потім наступив 2014 рік…

    Стасу погрожували через проукраїнську позицію

    Це був рік страшних випробувань для нашої сім’ї. Стас виріс дуже політично-свідомою людиною. Він брав участь в усіх мітингах за Україну, які організовували в Донецьку. А це було дуже небезпечно, тому що в місті вже було багато росіян, які ходили або з битами, або зі зброєю, що ще гірше — в алкогольному сп’янінні чи під дією наркотичних засобів. Вони були дуже агресивні. Але небезпечні були не тільки росіяни. Стаса показали в одному з випусків новин, коли вони із хлопцями несли до карети швидкої допомоги пораненого під час, мабуть, останнього мітингу за Україну. Це побачили і почали погрожувати йому в одній з соціальних мереж, що прострелять йому коліна. 

    Я той час пам’ятаю, як кадри з фільму жахів. Хвороба моєї мами, потім її смерть у червні 2014-го. По вулицях мого міста стрілянина, зарплати не платять, а банки не працюють. 

    Після мами, я зі Стасом та двома нашими собаками-доберманами і котом, з мінімальною кількістю речей виїхали з Донецька у Вінницю. 

    Цуценята військового

    Цуценята, які народилися на позиції під Авдіївкою

    Але Стас хотів вступити до лав «Добробату» (на той час «Азов») і пройшовши всі вступні випробування, його прийняли. Я з Вінниці у 2015 році їздила його проводжати, бо вони їхали у Маріуполь. Пам’ятаю, тоді їх знімало німецьке телебачення, а вони промовляли свою молитву націоналіста. Це було дуже зворушливо. Я тоді весь час повторювала, що все буде добре. Потім через два роки Стас звільнився з «Азову», де він служив в артилерії і заключив контракт ЗСУ 72 бригади імені Чорних запорожців. Верхньоторецьке, Попасна, Авдіївка, поранення у 2017 році… через усе це пройшов мій син. Але війна 2022 повернула його знову у стрій.

    Стас мене привчив, що телефонувати йому не можна. Тому телефонував він сам, востаннє 7-го березня. Зв’язок був дуже поганий, я чула потужні вибухи. Потім взагалі перервався. Більше дзвінків не було. Майже місяць я не знала, що з ним трапилося, шукала, дзвонила, писала, але нічого…

    Потім зі мною зв’язався один із його побратимів і повідомив, що Стас знаходиться в реанімації Київського військового шпиталя у дуже тяжкому стані. Вже потім мені розповіли, що він знаходився після поранення під авіаційним і мінометним обстрілом кілька годин. Його вивозили, як 200-го. Лікар, який приймав його, побачив, що Стас живий і впізнав! Це саме той лікар, який рятував після поранення у 2017 році у Верхньоторецькому. 

    Я дізналася про це 21-го березня. Потім пам’ятаю уривками. Подзвонила своїй керівниці, кажу: «Я їду до Києва». Вона каже: «Там стріляють». Та мені було байдуже, бо там моя дитина. Кожного дня я телефонувала до госпіталя, щоб дізнатися про стан сина.

    Нагороди

    Нагороди сина

    Одну собаку я взяла з собою, одну лишила на перетримку, заплатила майже всі гроші, які в мене були і була дуже рада, що чоловік, який взяв її на перетримку — надійний. Кота я залишила вдома. Купила 4 кілограми корму і віддала ключі знайомому, щоб він його годував. 

    Далі я сіла у евакуаційний потяг, провідник на мене кричить і не пускає, а я лізу. Дякую військовому, він взяв мої валізи і заніс до вагону. Знову прибіг провідник і кричав, що піде до керівника поїзду. «Тут місця для людей, а ви лізете з псіною», — говорив він. А собака ж весь час, поки ми їхали, поводила себе ідеально. Сиділа біля мене, я не знаю, що без неї робила б. До речі, провідник потім перепросив.

    Потім нічний Київський вокзал, темрява, комендантська година. Тільки вранці друзі Стаса відвезли мене на зйомку квартиру. Того ж дня я пішла до сина. 

    Читайте також: «Серед білого дня, в час-пік, коли на вулицях дуже багато людей, росіяни цинічно випускали ракети по житловим районам». Історія дівчини про життя в прифронтовому місті

    Мене попередили, щоб я поводила себе спокійно, не плакала. Сказали, що він нікого не впізнає. Але коли я його побачила, він впізнав мене. Це побачили всі лікарі та медперсонал. Потім зі мною зв’язалися товариші зі взводу Стаса і сказали, що він отримав поранення у селі Мощун, де проходили дуже кровопролитні бої. Сказали, що він поводив себе дуже достойно і дякували мені за сина. Потім йому телефонував хлопець і дякував за те, що він його врятував…

    Два місяці минуло у військовому шпиталі. Велика подяка військовим лікарям, які стабілізували його стан. У сина було дуже тяжке поранення, розтрощена нога, сепсис. Потім проходило лікування у Рівненській області, смт. Колевань, у реабілітаційному центрі, де Стас почав розмовляти. Дякую пані Софії, яка працює логопедом і психологом у цьому закладі.

    Цуценята з Авдіївки підросли

    Станіслав з вже дорослими собаками

    Паралельно я вела перемовини з начмедом 72 бригади. Вона зібрала пакет документів і внесла Стаса до переліку військових, які потребують лікування за кордоном. Потім був дзвінок з Міністерства охорони здоров‘я України, що Стаса транспортують таки на чужину лікувати.

    Спочатку тривала підготовка документів, потім привезли до шпиталю десь поблизу Львова. А зранку приїхали поляки на каретах швидкої допомоги і ми через два кордони приїхали в аеропорт у Польщі, де на нас чекав військовий літак. Німецькі військові лікарі все підготували для транспортування тяжкопоранених бійців. А в Берліні на нас також чекали швидкі, які доправили хлопців у різні лікарні (у залежності від діагнозу). Зараз ми тут. Лікуємося та віримо в краще.

    Ненавижу росіян. Ми переможемо! Я знаю!

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!