• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Гори Татри

    «Від війни через ворожу країну»: студентка словацького університету розповіла, як тікала з окупованого Херсона

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    23 Листопада 2022

    Херсонка Анастасія Дяченко разом з родиною майже два місяці перебувала в окупації. Потім вони евакуювалися до Грузії, але прожили там лише три місяці. Далі змушені були роз’їхатися: Настя — вчитися в Словаччину, батьки — працювати в Фінляндію, а бабусю повернули в Україну. Тепер вже студентка технічного університету в Кошице Анастасія, розповіла, як родина тікала від війни через росію, чому грузини дали прихисток лише на три місяці та як вона опинилася у Словаччині. 

    Коли почула звуки перших авіаударів, я нічого не могла зрозуміти. Мама плакала і переживала, що нас бомблять. Вдарили по Чорнобаївці, по аеропорту. В той день я ще хотіла потрапити до стоматолога, адже розболівся зуб, а мені вже друзі скидали відео, як вертольоти летять, техніка заходить. Врешті решт до лікаря я так і не втрапила, та й зуб якось сам перестав боліти, хоча довелося півночі терпіти біль. Потім ми переїхали до бабусі, там сиділи в підвалі, до нас привезли ще одну бабусю.

    Жили під дулами автоматів і знали лише те, що бачили

    Рашисти заходили першого березня, бахкало з усіх боків і не можна було зрозуміти, де саме. Про Херсон ніхто нічого не писав у новинах.

    Попід дворами лежали трупи людей, російська армія перестріляла всю нашу тероборону, вдарили по нашій улюбленій фабриці, кажуть, що саме за нею ховалися наші. Їхали рятувальники, а їх просто так розстріляли. По вулицях їздили танки, будинки палали від їх стрілянини, але пожежу після того випадку з рятувальниками, ніхто не гасив. 

    Рашисти все «зачищали» в Херсоні. Розбили магазин «Сільпо». Наші люди дуже культурно розтягали його потроху, позабирали засоби гігієни, ділилися, розвозили ліки, поки ще вони були. Вже нічого не працювало. 

    Вулиці Херсона 

    Такий вигляд мали вулиці Херсона після ворожих авіаударів

    По вулицях рашисти патрулювали з колоною техніки та армією, світили у вікна людей, водили дулами автоматів. По нашій вулиці «катались» найчастіше. Коли вони проїжджали, то ми вимикали світло. Мого меншого брата Діму ми забирали з-під вікон, бо він заглядав і говорив: «Ух ти».

    Так перший тиждень ми і просиділи, в інформаційній ізоляції. Знали лише те, що бачили. Потім почали ходити маршрутки, наче нічого не відбувалося, ми вже були окупованими, типу нас «визволили». Почали відкриватися якісь торгові точки, люди виносили й щось своє. В нас був ринок, який називали «Кримський толчок». По вулиці кілька магазинчиків розпродували залишки. 

    Спочатку батьки виходили на пару годин, щоб закупити, що могли дістати. Хто міг, виходив на роботу, рашисти нічого не чудили.

    Патруль рашистів

    У Херсоні на військовій техніці зі свастикою патрулювали рашисти

    Понавозили російських людей-клоунів. За їх участі знімали брехливі відеоролики, що росія привезла людям гуманітарну допомогу, що вони дуже раді приєднанню Херсонщини до росії, бо дуже сильно хотіли. Ці клоуни «світились» усюди, одні і ті ж обличчя, міняли лише зачіску, одяг або куртку.

    Я теж почала потроху виходити з дому. Поїхала через центр міста, бачила, як біля міської адміністрації «тусувалися» рашисти, понаставляли бетонних блоків і ходили з автоматами. Тут були й мобілізовані з так званих ЛНР та ДНР.

    Я навіть кілька разів спробувала з’їздити до подруги маршруткою. Вона з мамою виходили мене зустрічати й проводжати. Стояли на зупинці, поки чекали транспорт, а поруч біля нас — танк, рашисти робили вигляд, що нас охороняють. Потім подруга до мене так само приїздила в гості. Кожного разу, як виходила на вулицю, думала: «Так, що зі мною трапиться сьогодні?» 

    Черга за харчами

    Такі черги утворювались у Херсоні до продуктових магазинів

    Виходила погуляти з друзями до нас у двір, ми навіть пробували грати в волейбол, але обережно, щоб не лякати сусідів, адже кожен гучний звук сприймався, як постріл чи вибух. З двору бігти в підвал було швидше ніж з моєї квартири. 

    Шлях від війни пролягав через ворожу країну

    Увесь цей час тато переживав, що ми живемо в окупації і фактично ризикуємо життям. Він не міг спати, його постійно мучили думки, що він не подбав про безпеку родини, постійно себе звинувачував. Одного вечора, 27-го квітня, він повідомив, що завтра виїжджаємо.

    Попросив нас почистити телефони, видалити все те, що могло у рашистів викликати підозру. Тому ми почистили історію браузера, перегляди на YouTube, переписки з людьми, все, що було дуже патріотичне, все видалили. Вранці 28 квітня я написала всі контрольні роботи з кількох предметів. В нас навіть онлайн пари були під час окупації Херсона, але я їх не відвідувала, втім виконувала домашні завдання. 

    Ми виїхали мікроавтобусом, адже нас було восьмеро осіб: я, мама, батько, менший брат, моя тітка і двоє моїх двоюрідних братів та бабуся. Через те, що нас їхало четверо дітей, то на блокпостах не сильно прискіпливо перевіряли. 

    Наслідки обстрілу Херсона

    Такі наслідки ворожих ракет на одній з будівель Херсона

    По самому Херсону блокпостів не було, а загалом минули мабуть з двадцять ворожих блокпостів. Рашисти ж ще намагались бути добре налаштованими, чемно до нас звертались: «Водитель можете выйти? Можно документики ваши посмотреть?». Вони відкривали і бачили, що у нас там ціла купа дітей, потім відпускали. На одному з блокпостів просили цигарок, бо це була дуже цінна валюта, а ще — горілка і туалетний папір. 

    На російських блокпостах майорів прапор СРСР, на одному з них дітям дали гематогенку, на якій було написано, що це біологічний продукт. Звісно, ми не їли. Шлях на Миколаїв був перекритий, але була дорога до Запоріжжя, тому ми поїхали тим шляхом. На кордоні з Кримом нам пропонували безкоштовний чай та каву, типу намагались показати сервіс. Але там літали військові вертольоти і ще якась військова техніка. 

    Проїхали кордон з Кримом

    На цьому кордоні ми простояли десять годин: проходили паспортний контроль. Поки ми стояли, то батька повели в якийсь будиночок. Туди забирали всіх чоловіків, де перевіряли їхні телефони, допитували. Але батько був підготовлений заздалегідь, він надивився перед цим відео з YouTube про допити, і знав, що говорити. 

    Коли ми проїхали кордон, то кожен їх поліцейський вважав своїм обов’язком зупинити машину з херсонськими номерами і спитати: «Ну що там в Херсоні? Куди їдете?». Ми відповідали, що їхали на море, щоправда тільки-но почався травень.

    Потім був блокпост перед керченським мостом, але там не дуже перевіряли. Батька знов щось питали, він заповнював якісь дані. Мамину сумку перевірили через металошукач. 

    Через росію ми їхали якраз перед першим травня, там усюди висіли прапори СРСР, георгіївські стрічки. Виднілись на склі автомобілів їхні тупі заклики: «Своих не бросаем», «За победу» і ще якась нісенітниця. Десь на автозаправці ми зупинилися і вирішили трохи поспати. Потім рушили далі. Минали Краснодар, де був великий затор.

    Краєвид Грузії

    У Грузії Анастасія з родиною проживала три місяці

    Далі попрямували на Грузію. Грузинський кордон пройшли швидко. Тут були люди різних національностей: то росіяни, то чеченці, то грузини. 

    Загалом на дорогу ми витратили три доби: виїхали 28-го квітня, а приїхали в Грузію першого травня. 

    Наші родичі з Великобританії, які займаються волонтерством, відшукали нам волонтерів у Грузії, дали їх номери телефонів. Через них ми знайшли квартиру, причому нас навіть годували.

    Загалом грузини були дуже запальні та експресивні, їх одразу можна було впізнати за характером: то діти на майданчику кричали, то дорослі в метро з’ясовували стосунки. 

    Мама влаштувалася в кондитерську і виготовляла торти. У Грузії ціни на продукти були у два рази вищі, ніж у нас у довоєнний час. А заробітні плати грузинів навіть менші, ніж наші. Там були жителі, які виживали на 200-300 грузинських ларі щомісячно. 

    Українська символіка в Грузії

    Грузія підтримувала Україну прапорами та гаслами

    Втім власники квартири, у якій ми проживали, навідувались до нас кожні два тижні і щоразу продовжували можливість пожити у їх помешканні. А потім якось президент Зеленський у одному зі своїх звернень висловив думку, що він поважає грузинський народ, а його владу — ні. Ймовірно власникам нашого житла цей відгук не сподобався, бо наступного дня вони завітали до нас зі словами: «Щоб завтра до 12 години ви виїхали». Ми так і зробили.

    Читайте також: «Ніде немає такого, щоб до 3-ох мільйонів біженців проживали саме у людей вдома», — як у Польщі підтримували українців, що тікали від війни

    В Грузії ми прожили три місяці і виїхали звідти першого серпня. Бабусю з моїми двоюрідними братами та їх мамою ми відправили в Фінляндію разом з моїм батьком. До повномасштабної війни він там працював, але не встиг повернутися вчасно перед війною. Потім бабуся полетіла до Берліну. Далі наші родичі з Великобританії повертались в Івано-Франківськ, то вони забрали бабусю та відвезли в Україну.

    Моя мама поїхала зі мною, аби допомогти влаштуватися в словацький університет. Потім — повернулася до батька. Тож 15-го серпня о 10 годині вечора я заселялася в гуртожиток технічного університету в Кошице. 

    Кав’ярня в Грузії

    Грузинські кав’ярні на знак підтримки України вивішували синьо-жовті прапори

    Раніше в 10 класі мене надихнула Європа і я мріяла там вчитися. Я навіть завантажила мобільний додаток і почала вчити словацьку мову. Але потім мені вже було все одно, де вчитися, я була в цілковитій апатії. Нині я вчуся на першому курсі факультету електроніки та інформатики. Поки що я не можу сказати, що повністю адаптувалась, на це ще потрібен час. 

    Приємно, що я не одна, тут багато наших українських хлопців та дівчат, які теж приїхали на навчання. Гарна природа, гори, розвинена інфраструктура, красива архітектура. У вересні я на кілька днів поїхала до бабусі в Україну. Мріємо, аби зібратися усією родиною, як колись. А поки вчитимемося і чекатимемо перемогу.

    *Ім’я та прізвище героїні змінено за її проханням в цілях безпеки. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!