• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Обстріл будинків Фото Євген Малолєтка

    «Їжа на багатті, вода із струмка, гріємося тим, що колимо дрова і готуємо їсти» — як родина з Маріуполя виживала в облозі та під обстрілами

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    23 Листопада 2022

    32-річна Таісія Лєдовська разом з маленьким сином пережила облогу та бомбардування Маріуполя. Задля безпеки своєї дитини, вона змушена була залишити свій дім та своїх рідних. Жінка розповіла «Монологам війни» про життя в блокадному Маріуполі, про авіаудари по місту, про побут маріупольців без світла, газу та води, під постійною загрозою обстрілів.

    За кілька днів до війни ми приїхали в гості до батьків мого чоловіка. Вони мешкали в селі Павлопіль, недалеко від Маріуполя. Там нас і застала війна. 

    У ніч з 23-го на 24-е лютого ніхто не спав. До нас долинали звуки від снарядів, що розривалися. Село знаходиться неподалік сірої зони, тому там таке було частим явищем. Але цього разу звуки були гучнішими і здавалися ближче. Я сиділа біля ліжечка свого чотирирічного сина, накриваючи його своїм тілом, і затуляючи долонями його вуха, щоб він не чув звуки вибухів за вікном. Близько другої години ночі обстріли посилилися – земля здригалася з кожним «прильотом». Небо висвітлювалося спалахами, а в голові лунала лише одна думка – хоч би дожити до ранку. 

    На ранок снаряди почали долітати вже й до меж села, а іноді навіть і до житлових будинків. В моменти затишшя ми судорожно збирали речі та продукти. Ми розуміли, що треба їхати до міста, доки є така можливість. До Маріуполя ми їхали під обстрілами з «Градів».

    «Вони бігли чи додому, чи на роботу, чи просто бігли подалі від війни»

    Дорогою ми бачили зруйновані від снарядів будинки, великі лунки від ракет. Об’їжджаючи всі перепони, ми їхали назустріч світанку. На в’їзді до Маріуполя нам довелось побачити багато людей з переляканими очима. Вони бігли чи додому, чи на роботу, чи просто бігли подалі від війни. У всіх крамницях утворилися черги, автівки на заправках стояли, простягнувшись на кілометри. Від усього цього очі відкривалися ще ширше, а відчуття тривоги лише зростало. Заправивши авто до повного бака, і купивши продукти харчування, ми вирушили додому.

    Ми намагалися не піддаватися паніці, треба було запастись усім необхідним і вірити в те, що скоро це закінчиться. 

    Приготування їжі у дворі багатоповерхівок

    Маріупольці вимушені були готувати на дворі під обстрілами

    На п’ятий день війни вимкнули світло, були перебиті лінії електропередач. Через постійні обстріли можливості їх відновити не було. З електрикою зникли зв’язок і вода. Нам допоміг досвід ходіння у турпоходи. Мої батьки з дитинства прививали мені любов до природи, так що приготування їжі на багатті та теплий туристичний одяг чимось нагадували поїздку на природу.

    «Коли відключили газ – усі люди вийшли на вулицю та організували вогнища біля своїх будинків»

    Недалеко від нас розташовувався кінотеатр і спортивний комплекс. На їх території організували бомбосховище. Люди з міста, із сусідніх селищ, з передмістя переїхали туди. Там готували їжу, давали воду, навіть був маленький генератор, від якого можна було заряджати телефони.

    Що мені завжди подобалося – що наш народ нічим не зламати, і в будь-якій ситуації ми знаходимо вихід навіть зі, здавалось би, безвихідного становища. Так і сталося, коли відключили газ – усі люди вийшли на вулицю та організували вогнища біля своїх будинків, на яких місцеві готували їжу та нагрівали воду. Ми дізнавалися, де є колодязі та місця з питною водою, збирали хмиз і старі дерев’яні меблі. Складність полягала в тому, що на вулиці був мороз і сухих дерев було небагато, тому в хід йшли всі підручні засоби.

     

    Люди дуже згуртувалися. Всі допомагали один одному, особливо людям похилого віку, адже вони не мали змоги добути необхідні для виживання речі самотужки.

    «Тепер це страх на все життя – звук літака, а потім вибух»

    Ми вже кілька днів у похідних умовах, не враховуючи те, що живемо в квартирі: їжа на багатті, вода зі струмка, гріємося тим, що колимо дрова і готуємо їсти. А ввечері сідаємо грати в ігри при свічках. Найчастіше в крокодила, контакт, асоціації та в карти. Так, іноді за іграми, ми не помічали шуму літаків і розриву гранат, бомб, пострілів з гармат тощо. Наші голоси замовкали тільки тоді, коли тряслися вікна, а підлога зникала під ногами.

    Читайте також: «Мій чоловік в полоні. У нього важкі поранення»: історія дружини військового з Вінниччини

    Найстрашніше – це ніч. Я з тремтінням у ногах зустрічала захід сонця. Лежачи в ліжку моє серце билося настільки сильно, що здавалося, ніби зараз воно вилетить із грудей. Очі мимоволі розплющувалися від звуків, що видає двигун літака. 

    Будинок після вибуху

    Наслідки вибуху в Маріуполі

    Страшніше за авіабомбу, напевно, немає нічого. Вночі ми прокинулися від потужного вибуху. За ним пішов другий. Все, що я встигла, це накрити своїм тілом дитину… Не знаю навіть, як у нас вікна не повилітали. Після цього – сну в жодному оці. Мене ще довго трусило. Добре, що наше «диво-чадо» спав солодко і міцно. Він навіть не відчув, що я з ним на руках перейшла в коридор. Вранці дізналися, що на «Епіцентр» скинули авіабомбу… Усі шибки у найближчих будинках повилітали. Тепер це страх на все життя – звук літака, а потім вибух. І це не єдиний випадок. 

    «У той же момент ми зібрали речі, та на свій страх і ризик поїхали на машині свекра в невідомість»

    Виїхати ми вирішили, коли ситуація в місті стала нестерпною. Коли обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Коли снаряди почали прилітати до сусідніх будинків, забираючи життя мирних людей. Але оскільки зв’язку не було, існувало лише «сарафанне радіо», яке не було достовірним, і ми не знали – чи існує зелений коридор, чи є можливість виїхати з міста. Так, по крихті збирали інформацію від мешканців нашого будинку, від знайомих та друзів. 

    Прийшла новина, що на дванадцятиповерхівці, неподалік будинку моїх батьків, ловить зв’язок від «Київстар». Ми вирушили перевірити, чи це так. Нам пощастило – зв’язок був, і ми змогли зв’язатися з нашими знайомими поза містом, які підтвердили інформацію про зелений коридор. 

    Першими поїхали сусіди, які згодом надіслали смс про те, що змогли прорватися. У той же момент ми зібрали речі, та на свій страх і ризик поїхали на машині свекра в невідомість. Ми впоралися, ми змогли вирватися із цього «пекла».

    Залишки квартири після вибуху

    Те, що залишилось від квартири батьків

    Коли ми під’їхали до Запоріжжя і я побачила наших військових, наших хлопців, я мало не заплакала від щастя. Сльози просто виступили з очей. Нарешті я змогла видихнути і відчула, що ми в безпеці.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

    Інші історії

    Other Stories

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!