«Живим щитом» встали майже 15 тисяч людей, проте рашистів це не зупинило». Розповідь дівчини з Енергодара, яка сім місяців перебувала в окупації

Катерина (ім’я змінено за проханням героїні) сім місяців перебувала в тимчасово окупованому Енергодарі, де знаходиться найбільша в Європі атомна станція, яку захопили росіяни. Її батько — працівник АЕС, який під час захоплення перебував на робочому місці. Дівчина розповіла «Монологам війни» про окупацію Енергодара, спротив місцевого населення, провокації росіян та те, як вона була змушена залишити родину та дім й поїхати на підконтрольну Україні територію.

До 24-го лютого я взагалі ніколи не могла б подумати, що буде повномасштабне вторгнення, тим паче з окупацією. Я ніколи не думала, що захоплять моє місто, адже там розташована Запорізька АЕС. У мене й досі не вкладається в голові, як таке можливо… 

О 6:30 мене розбудила мама, вона сказала: «Прокидайся, доню, почалася війна»… Ці слова відтоді назавжди закарбувалися в моїй пам‘яті, як, напевно, і у всіх українців. 

Через півгодини ми з подругою вже шукали працюючі банкомати, і намагалися зняти хоч якісь гроші. Ми обійшли всі апарати, що є в місті, але нам вдалося зняти лише по 10 тисяч. Це вся готівка, яка була у нас на той час. Далі все — як в тумані… 

Великі черги, в яких ти стоїш з п’ятої ранку і до шостої вечора. Просто в місті не було, де зняти гроші. Тільки під великий відсоток — 25-30%. Всі виснажені та злі.

«Мій батько посивів за одну ніч»

Саме 3-го березня окупанти почали заходити в Енергодар, але перепоною їм стали наші люди. «Живим щитом» встали майже 15 тисяч людей проти загарбників, проте рашистів це не зупинило. Вони стріляли, спочатку в повітря, а потім вже й по цивільним. Вони йшли прямо на людей. Найбільше тоді я переймалася за свого батька, адже в той час він був на атомній станції. Він пережив весь той жах, який влаштували ці тварюки! 

З роботи додому тато мав повернутися в 16:00, але за годину до того, окупанти зайшли на територію ЗАЕС. Вони почали масово обстрілювати станцію, співробітники просто лежали на підлозі та намагалися сховатися хоч якось, де це тільки можливо. Тато весь цей час підтримував зв’язок зі мною та мамою, але коли він написав прощальне повідомлення об одинадцятій годині вечора, мене це вибило з колії. Я не знала, як заспокоїти маму і як самій прийти до тями. 

Ми всі чекали, сидячи у коридорах, тому що вибухи не припинялися аж до другої години ночі. Зранку персонал нарешті відпустили додому. Мій батько посивів за одну ніч. Змінився його зовнішні вигляд, а всередині, ніби щось зламалося. Я ніколи не пробачу цих сволот за те, що пережила вся Україна. За те, що пережила моя родина!

«Це справжній терор»

Провокації з боку окупантів продовжуються і сьогодні. Місто постійно обстрілюють, часто викрадають людей, багатьох – вбивають… Тільки світ про це як мовчав раніше, так мовчить і зараз. 

Страх аварії на ЗАЕС нікуди не подівся – він тільки зростає. Станція знаходиться під постійними обстрілами, всі лінії там перебиті, місто залишається без гарячої води вже третій місяць, опалення взимку також не слід чекати. Це справжній терор. 

Я провела сім місяців в окупації – під постійним страхом за ситуацію на АЕС, під обстрілами, під неволею. В таких умовах я намагалася навчатися дистанційно, адже навчання не можна відкласти та перенести. Я намагалася знаходити Інтернет чи зв‘язок, аби мати змогу онлайн відвідувати пари та писати усі екзамени. Це було складно, адже обстріли не припинялися. Місто часто залишалося знеструмленим, а українського зв’язку в нас вже давно немає.

«Може, хоч так ти залишишся живою»

Морально було дуже важко. Я намагалася жити звичним життям, проте в таких умовах ти ніколи не забуваєш, що зараз твоє життя тобі не належить. Мама наполягала, щоб я їхала з міста. Вона тоді сказала: «Може, хоч так ти залишишся живою». Я й досі згадую ті слова і ридаю щоночі. Дуже важко на душі від усвідомлення, що таке могло статися. Що батьки залишаються там. Я й досі не можу оговтатися від цього нестерпного відчуття.

Виїхати нам вдалося лише з третього разу. Поїхали із перевізником, там тримали чергу для нас п’ять днів. О першій годині ночі ми були вже в Запоріжжі, і це було неперевершено. На вільний Україні навіть дихалося по-іншому. Але все моє життя, моя душа і серце зупинилося та залишилися поруч із батьками, в моєму рідному місті.

Найстрашніше з усього – що вони й досі там, вони й досі працюють на атомній станції в жахливих умовах, під постійним наглядом окупантів. Але я не полишаю надії на краще. Я вірю у визволення Енергодару, і сподіваюсь, це буде скоро. Коли це станеться, я першим же рейсом поїду додому, де розцілую батьків і свого кота. Слава Україні!