23-річна аніматорка Анна Гречкіна з Маріуполя планувала в березні 2022 року переїхати до Києва. А натомість — кожного ранку прокидалася, щоб добути дрова та воду, аби приготувати їжу на вогнищі. Війна об’єднала родину Анни в одній квартирі Кальміуського району Маріуполя, а 17–го березня вони змогли евакуюватися до Запоріжжя. Що пережила дівчина за час у Маріуполі та як зараз допомагає підліткам й молоді — дізнавалися «Монологи війни». 

Я навчаюся на історика мистецтва, завершую четвертий курс заочно. До війни знаходилася в депресивному стані, з дому майже не виходила, тому війна змусила мене кудись рухатися. 

22–го лютого в Маріуполі місцеві вийшли на мітинг. Ми показали, що наше місто є українським, тому не хочемо мати нічого спільного з країною–агресором. Відчуття війни вже було в повітрі. Але ми не очікували такого масштабного вторгнення. Маріуполь звик до такого ще з 2014 року, коли місто вперше звільнили від окупантів. Тоді все ніби відбулося одним днем. Ми бачили техніку росіян, але все минуло швидко. Думали, цього разу все повториться. Тому вирішили залишитися в Маріуполі.

«Я ніби потрапила у телегру «Форт Буаяр»

Ми проживали в Кальміуському районі, неподалік Палацу культури Металургів. На початку війни моя родина була розкидана по місту. 

О другій ночі 24–го я почула гучні вибухи, але не надала цьому значення. О четвертій ранку прокинулася від ще сильніших вибухів. Побачила в соцмережах, що такі ж звуки лунають і в Києві, і в Харкові. Підійшла до мами і сказала про напад росії. Вона не повірила, але згодом перевірила новини. Від того часу ми вже не спали. 

Тільки-но відчинилися магазини, пішли зняти готівку. Всюди стояли нереальні черги, люди скуповували всі продукти. А я сприймала все спокійно, не хотіла додавати паніки. Ми придбали тоді декілька базових продуктів, я схопила ще «Снікерс». Ми жартували, що це наш єдиний стратегічний запас, адже його завжди беруть в різноманітні походи. 

Наш район, де ми проживали з мамою, був найбезпечнішим, тому моя сестра–близнючка з подругою і мамина сестра з донькою переїхали до нас. Облаштували кімнати, але не ходили нікуди ховатися. Поруч з будинком не було обладнаного бомбосховища. У нас був підвал. Ми його облаштували, але вирішили не ховатися там. Він міг стати братською могилою для мешканців. Тому ховалися в квартирі за правилом двох стін. 

З кожним днем ставало гірше. У нас був інтернет, ми постили меми про війну, поширювали новини, спілкувалися з друзями з різних країн. Нам подзвонили друзі з Грузії і спитали, що ми збираємося робити. Ця країна пережила російську агресію у 2008 році. Вони хвилювалися за нас, а ми переконували, що все буде добре. 

Я не можу сказати, що сильно панікувала. Я сприймала все, ніби потрапила у телегру «Форт Буаяр». Комунікації ми втрачали поступово: спершу інтернет, потім — зв’язок, світло, газ, продукти. Кожного дня ми звикали до всього. І події не сприймалися шокуюче. Навіть тоді, коли я побачила першу смерть. Це було четвертого березня. Відбулося потрапляння в сусідній будинок, і загинув молодий хлопець. Його поховали в дворі. 

Росіяни найбільше обстрілювали вночі. Зранку ми виходили ніби з печери. Шукали воду, готували їжу, перевіряли, а що змінилося сьогодні, чи всі живі. Я жодного разу в Маріуполі не плакала, була смішинкою для сім’ї. 

 

Пам’ятаю, як в магазинах роздавали залишки продуктів. Над нами вже літала авіація. І в черзі хтось сказав: «Зараз ми візьмемо печиво, прийдемо додому, а дому може вже й немає». Всі з цього сміялися. Я дуже романтизувала перебування в Маріуполі. Якби не робила цього — не вижила б. Ти не можеш сісти та плакати. Тільки зараз, розповідаючи про це, я можу заплакати. 

Спроби евакуації з Маріуполя

У перші дні з Маріуполя переважно виїжджали ті, хто вже зіштовхнувся з війною напередодні. Пам’ятаю навіть останній потяг до Львова. Але це місто також бомбили, тому було страшно рухатися залізницею. 

П’ятого березня сказали, що буде організована евакуація від районної адміністрації. Ми вмовили мамину сестру, зібрали речі та прийшли до РДА. Чекали, але поліція сказала, що росіяни не пускають, тому потрібно розходитися. Кожного дня ми приходили до адміністрації з надією евакуюватися, але нічого не відбувалося. Так минуло десять днів. 

Моїй сестрі знайомий залишив ключі від власної квартири, яка знаходилася в центрі міста. Ми взяли кравчучку і пішли до нього за продуктами, забрали закрутки, навіть авокадо знайшли. А до цього мама навпомацки в магазині знайшла сир Камамбер. Ми жартували, що йде війна, а ми авокадо з Камамбером їмо. Але без хліба. Його вже ніде було взяти.

Кожного вечора у нас був ритуал. Ми набирали в термос гарячої води і стояли перед вогнищем до того, як зайти в квартиру. Тоді називали їжу, яку хотіли спробувати після виїзду з Маріуполя. У термосі була кава з сухим молоком, напій неможливо було пити через несмачну воду з джерела. Але це був наш делікатес. 

З кожним днем обстріли збільшувалися. Готувати їжу стало складніше. Почалися авіаобстріли. Ти не знаєш, куди воно впаде, це ж не «Гради». Нам здавалося, що такі обстріли відбуваються по всій Україні. Деякий час навіть не розуміли, що Маріуполь в блокаді. Ми не знали, що відбувається в іншому мікрорайоні міста, запитували в перехожих, чи Київ ще наш. 

Одного разу знайшли пустир, де ловить зв’язок. Нам пощастило додзвонитися до друзів. Вони повідомили, що є умовний зелений коридор. Вирішили спробувати наступного дня, 16–го березня. Зранку прокинулися, пішли знову в пустир, щоб перевірити інформацію, і стався обстріл. Я побачила пораненого чоловіка. Обстріли не припинялися. Ми лягли на землю і навпочіпки тікали додому, розуміючи, що єдиний вихід — тікати з міста. Зібрали речі і намагалися ловити автомобілі. Але всі забиті людьми. Та й не ефективно це було. Кожного разу під час обстрілів ми кидали речі, ховалися й лягали на землю. Цього дня ми не виїхали. 

17–го березня зранку знову вийшли на Проспект тормозити машини. Автівок було ще менше, ніж вчора. Ми зустріли хлопця, в якого залишилося в машині одне вільне місце. Ми ще не знали, хто з нас поїде, але прийшли на точку збору разом. Дивом знайшлися чотири місця. Нас розкидали по трьох машинах. Автівка волочилася по землі через велику кількість людей. Ми навіть не знали, куди їдемо. Згодом вияснилося, що я з сестрою, тіткою та її донькою їхали на Запоріжжя через Бердянськ, а мама — через Урзуф. 

Поки ми їхали через центр міста, я побачила, що відбулося з Маріуполем. Він став порожнім, сірим, брудним, холодним. Згорілі будівлі, сміття, розбиті дороги. Іноді неможливо проїхати машиною. Пам’ятаю, ми їхали понад морем і я бачила цілий пірс. Усі кафе ще були цілі. Це були останні спокійні дні. 

Евакуація до Запоріжжя

Неподалік Маріуполя зустріли перший блокпост. Я вперше побачила ДНРівські, ЛНРівські прапори, росіян з білими пов’язками. Раніше уявляла їх дуже страшними, а вони були звичайними. Поводили себе, як удома. Вони ніби справді думали, що роблять щось хороше. Але під час перевірки поводили себе огидно. Насміхалися, що ми їдемо з рідного міста. Казали: «Освободим и вы вернетесь». 

Ми доїхали до Бердянська, переночували в підвалі. Зранку намагалися встигнути на евакуаційний маршрут для маріупольців. Всі пхалися, билися за місце, рятувалися, як могли. Ми їхали, як в банці. До Василівки (це була «сіра зона») нас мав супроводжувати російський конвой. Вони мінялися від кожного населеного пункту. Ми постійно на них чекали, по декілька годин у зачиненому автобусі. 

З 11 ранку до 11 вечора нам дозволили один–два рази виходити на вулицю. Василівку ми мали вже проїжджати самостійно, але росіяни нас не пустили. Сказали, що ведуться обстріли. Ми залишилися на ніч посеред поля. Територію, на яку мали їхати, почали обстрілювати. У моєї сестри почалася панічна атака, тому ми вирішили залишитися надворі, накривалися спальником, щоб зігрітися. Пасажири час від часу мінялися, теж виходили на вулицю, щоб інші могли присісти чи прилягти на підлогу й просто відпочити. 

Читайте також: «Всі ці ракети летять повз мій будинок, і кожного разу я, із завмиранням серця, переживаю, щоб не в людей». Історія волонтерки, яка заснувала благодійну організацію в Миколаєві

Нарешті настав ранок 19–го березня. Ми бачили по дорозі покинуті речі, згорілі машини із згорілими людьми. Коли вперше зустріли український прапор — були дуже щасливі. А мама приїхала до Запоріжжя швидше. Вона хвилювалася за нас, бо ми мали приїхати ще вечером.. 

Увесь цей час нас шукали друзі з Грузії. Вони сказали, що ми маємо приїхати до них. Через Кривий Ріг, Львів, Краків дібралися 5–го квітня до Грузії. Чотири місяці ми жили безкоштовно в квартирі. Я вдячна, що опинилася саме тут. Це мій другий дім. 

Проєкт для підлітків й молоді 

Перший час у Грузії не розуміла, що мені робити. Я втратила роботу, мені було незвично, що в магазині можу придбати що завгодно. Я звикала до життя заново. Ми ходили на мітинги, давали інтерв’ю. Це виснажливо, але ми повинні були це робити. 

Я думала, що війна вилікувала мою депресію, але після Маріуполя впала в яму. Спершу сприймала поїздку як відпочинок. Але коли ти усвідомлюєш справжню картину, це б’є сильно по голові. Я не знала, що далі робити з цим життям. Психологічно важко. Зараз стало трішки легше, але минуло вже пів року.

Зараз ми з сестрою заснували онлайн-проєкт «НУМО — Неформальна Установа Мистецької Освіти», який запустили 25–го серпня. У ньому зараз бере участь шість учасників. Ми допомагаємо молоді, підліткам відрефлексувати свої власні почуття у віральні пости про війну, щоб дати їм голос, вивільнити емоції. 

Хвиля складається з чотирьох онлайн-сесій, під час яких ми створюємо власні продукти. Я б назвала цей проєкт маленькою теробороною медіафронту. Хвиля триває місяць. Після цього ми наберемо нових учасників. 

Війна підштовхнула робити все задумане. У нас з сестрою до війни було багато ідей для проєктів. Ми постійно відкладали. «НУМО» — це наш перший спільний проєкт. Я зрозуміла, що треба робити все зараз.