• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Жителька Маріуполя

    Журналістка Олена Калайтан про життя в блокадному Маріуполі та авіаудар по театру

    Окупація

    АвторAuthor: Ольга Веркалець | Translation:

    17 Березня 2023

    Олена Калайтан брала активну громадську участь в житті Маріуполя. Вона — головна редакторка сайту Донбас 24, керівниця Донецької обласної спілки журналістів, директорка і головна редакторка газети «Приазовський робочий» у Маріуполі, депутатка Маріупольської районної ради. Олена бачила на власні очі, як здійснили авіаудар по Маріупольському театру. Щоб не опинитися в окупації, вона була змушена пішки тікати з рідного міста. Нині проживає в Івано-Франківську та є керівницею місцевого центру допомоги переселенцям «Я — Маріуполь». Історію порятунку Олени та її сина дізнавалися «Монологи війни».

    Наша редакція потужно розвивалася, ми проводили ребрендинг. Це єдина маріупольська газета, яка розповсюджувалася по Донецькій області. Ну і сам Маріуполь демонстрував європейські напрямки розвитку, хоч і прифронтове місто. 

    Ще 16 лютого всі чекали, що може початися війна. До нас приїжджав президент Володимир Зеленський, власник металургійних компаній Рінат Ахметов, щоб підтримати жителів і показати, що Маріуполь захищений.

    У четвер, 24 лютого, я була впевнена, що дві–три доби, і все здолають. Коли мене запитували, чому я не виїжджаю, відповідала, що ми робимо наступний номер газети на п’ятницю. 25–го лютого ми розуміли, що ситуація загострюється. Пошти не працювали, виник дефіцит палива, магазини, аптеки зачинялися. На початку березня Маріуполь опинився в кільці, не можна було ні виїхати, ні завезти товари. Окупанти обстрілювали продовольчі склади, вони знищували всі резерви. Деякі люди опинилися на межі голодування. Місту було складно боротися. 

    Мені пощастило, що я мешкала в центрі міста, адже війна починалася з околиць. А потім вона була все ближче й ближче. П’ятого і шостого березня ми чекали на евакуацію, але росіяни не давали виїхати. Люди доїжджали до кордону Маріуполя, їх обстрілювали, і вони поверталися. 

    Перші дні повномасштабного вторгнення в Маріуполі

    Усі людські якості маріупольців стали оголені. Хтось продемонстрував найкращі, хтось навпаки. Але доброго було все ж більше. Люди готували їжу на вогнищах у дворі, ділилися продуктами, підтримували один одного, чергувалися в походах за водою. 

    Коли вибухи ставали ближче — у нас не стало вікон. Березень ще й був зимним. У квартирах ми ходили весь час одягнені. Переживаю за людей, які не змогли виїхати. Звісно, була частка мешканців, які чекали «руського міра», але є й ті, які не мали можливості евакуюватися. Це лежачі, люди, які не хочуть покидати свої домівки. Опалення їм цієї зими не подадуть. Сподіваюся, що вони все ж виїдуть, а ми їх чекатимемо в Івано-Франківську в центрі допомоги переселенцям. 

    У перші дні трупів на вулицях не було. Рятувальники й поліцейські їх прибирали й звозили в міський парк. Там було масове поховання. Коли вже місто частіше обстрілювали, трупів не забирали. Маріуполь став понівеченим. 

    Маріуполь 2022

    Маріуполь, 2022 рік Джерело: dw.com

    Поруч з нами був підземний перехід, неподалік розташований є будинок зі шпилями. Своєрідний символ Маріуполя. На будівлю здійснили авіаналіт, цілий під’їзд склався до першого поверху. В однієї жінки в будинку засипало двох синів, а їй відрізало пів голови. Вона була на межі життя й смерті, але продовжувала шукати своїх синів. Кричала, що буде жити й знайде їх. 

    Під’їзд ще не встиг рухнути, як мародери налетіли розбирати речі. Тут смерть, сльози і одразу ж крадіжка. Потрібно триматися психологічно, щоб в такі моменти не з’їхати з глузду. Але побутові речі, піклування про інших тримали в строю.

    Авіаудар по Маріупольському театру

    Ми страждали від відсутності інтернета й мобільного зв’язку. Не знали, що діється з нашими близькими людьми. Після 5–го березня важко було впіймати український зв’язок. Але місцеві завжди знаходили потаємні місця. Біля нашого дому є вежа висотою 35 метрів. У давні часи це була водонапірна вежа, а зараз — історико–культурологічний музей. На верхівці встановили телескопічну трубу і панорамні вікна, з яких видно все місто. 

    Одного разу ми пішли до вежі й зрозуміли, чому туди ніхто не ходить. Біля входу лежало кілька трупів, загорнутих у ковдру. Щоб потрапити на сходи, треба переступити тіла. Не кожен зміг. Це жах, який треба переборювати. Ми перебороли і потрапили до сходів. Піднялися наверх, впіймали Київстар і шукали машину, щоб виїхати. 

    Декілька разів ми ходили на вежу, щоб тримати зв’язок. В один з таких днів, 16–го березня, потрапили по даху драмтеатру. Ми з сином бачили цей момент. Навіть зробили фото, але видалили, коли проїжджали російські блокпости. Бачили, як зверху летіла бомба. З лівого краю почав сипатися дах. Це було як у кіно. Дивишся і не віриш, що це відбувається. 

    Ми були в драмтеатрі і бачили, скільки людей там ховається. Ніде яблуку впасти. І це не тільки укриття, а й перший поверх, партер, глядацький зал, де потім загинуло багато людей. Раніше з цієї вежі бачили красиву панораму мирного Маріуполя, а зараз підіймаєшся і бачиш панораму обстрілів, як через усе місто літають ракети. Маріуполь був у вогні. 

    Удар по театру

    Наслідки авіаудару по Маріупольському театру Джерело: Пресслужба «Азова»

    Маріуполь з 2014–го року приймав переселенців з Макіївки, Донецька. Тоді ми їх називали не ВПО, а новими маріупольцями. Багато людей обрали Україну, покинули псевдореспубліки. Серед них приїхало чимало фахівців, які нам були потрібні. Їм будували житло, створювали програми підтримки, надавали матеріальну допомогу. Але маріупольці не пропускали це через серце й не розуміли їхню біль. Зараз я розумію інших людей. На жаль, треба це пройти, стати на граблі, щоб самому зрозуміти. 

    Про евакуацію з Маріуполя

    Ми жили поруч з драмтеатром. Кожного дня о 12:00 люди збиралися біля нього, ніби на нараду, й розповідали про способи евакуації: що вдалося, а що не вдалося. Ми хотіли виїхати 5–го березня, але тільки після 11–го побачили, що місцеві змогли прорватися через «кордон». Шукали автівку, зібрали валізи. 

    У центрі, перед нашим будинком, вже точилися бої між нашими військовими та російськими загарбниками. Ми думали, якщо центр окупують і настане «ДНР», вже не зможемо виїхати. Тому вирішили йти пішки. Почали перебирати речі, щоб взяти менше з собою. Фото, дитячі малюнки, документи, ноутбук, декілька речей, кота склали, а решту залишили. 

    Сусіди вважали нас дурними. Але шансу більше не буде. Не хотіли залишатися в не українському Маріуполі. Тому почали бігти в сторону «кордону». Коли чули обстріли — притискалися до стін, кидали валізи. 

    Прочитали в Телеграм–каналі, що вивозять місцевих від кінотеатру. Прибігли туди, а там близько 300 людей чекають на автобус. Все ж, вирішили йти пішки. Далі нам уже щастило. Третя машина, яка проїжджала, зупинилися. Паша та Ліза з селища Мелекіне кожного дня їздили до Маріуполя вивозити своїх рідних. Цього разу вони не змогли проїхати. Район Кірова вже окупували, тому їх не пропустили. Павло об’їхав грунтовими дорогами, щоб не стояти днями в черзі. Ми доволі швидко під’їхали до виїзду з міста. Перетнули «кордон» і плакали з сином. 

    Олена Калайтан

    Олена Калайтан

    Далі продовжили автостопити. Вдруге нас підвезли люди, які їхали до Мангушу і вже дивилися російське телебачення. Розповідали, як українські військові обстріляли драмтеатр. Я пояснювала, що бачила все на власні очі, щоб вони не вірили новинам. Вони могли нас здати, але через ажіотаж я хотіла довести людям правду. 

    Втретє нам знову пощастило. Нам зупинився водій буса, який вивозив людей з Маріуполя. У нього було вісім місць, а в результаті тільки в багажному відділенні сиділо десять людей. Так доїхали до Бердянська, а звідти вже дібралися до Запоріжжя. 

    Про окупантів

    Будівля редакції газети на проспекті Миру чи не єдина, яка вціліла. Увесь колектив виїхав з Маріуполя, зараз працівники знаходяться по різних куточках України та світу. Ми мріємо повернутися в Маріуполь і відновити випуск газети. 

    Окупанти викрали наш бренд, шаблон і видають «Приазовський робочий» із зовсім іншим змістом. Це вже не наша українська газета. Вони пишуть про колабораціоністську владу. 

    Я ще у квітні попереджала, якщо відновиться випуск газети на окупованій території, то українська редакція не має до нього стосунку. Так воно і сталося. 9–го травня вони випустили перший випуск. 

    Життя в Івано-Франківську

    Знайома журналістка допомогла знайти житло в Івано–Франківську, тому оселилися тут. Це місто стало для нас другим домом. 

    Перші місяці в Івано–Франківську я вже плідно працювала, бо мала творче натхнення. У червні відкрився центр «Я — Маріуполь». Я дуже рада, що долучилася до цього проєкту. У центрі працюють маріупольці для маріупольців. Це не тільки гуманітарна, психологічна допомога, а й об’єднання маріупольців у велику родину, що є в Івано-Франківську. 

    «Я — Маріуполь» в Івано-Франківську

    «Я — Маріуполь» в Івано-Франківську Джерело: Галка

    Після пережитого вже не будуємо далеких планів. Не хочу себе розчаровувати. Я не знаю, що буде завтра, через тиждень. Живемо одним днем. Іншого шляху немає.

    Читайте також: «Зараз мені страшно від того, скільки покидьків намагається знищити нас і стерти з лиця землі», — історія жінки з Чернігова, яка, виїхала до Німеччини, не витримавши постійних обстрілів

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ольга Веркалець | Translation:

    Окупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!