• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Мазуренко Анна

    «Залишатися осторонь не можна». Черкаська волонтерка допомагає сотням родин переселенців

    Волонтерство

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Nataliia Zadorozhna

    15 Серпня 2022

    Молода мама у декреті Анна Мазуренко не змогла залишитися осторонь біди, у якій опинилися її співвітчизники. Відколи Черкащина стала другим домом для понад 100 тисяч переселенців, вона активно влилася у волонтерський рух. На сьогодні дівчина надала і продовжує надавати адресну допомогу майже 600 родинам з дітьми, яких війна змусила залишити власні домівки. Історію свого волонтерства черкащанка розповіла проєкту «Монологи війни». 

    Ніч з 23-ого на 24-те лютого була жахливою. Десь о 4 ранку моя 2-річна дитина почала кричати крізь сон: «Мама, мне больно!». Я підхопилася, узяла її на руки, а у неї температура до 39-ти градусів, горло червоне і боляче ковтати. А о пів на шосту ранку я дізналася, що почалася повномасштабна війна.

    «І оце її «Мама, мне больно!», і новина про початок війни наклалися. Було дуже моторошно. Я тримала її на руках і розуміла, що нікуди з хворою дитиною ми їхати не можемо, бо їй зле».

    Я не одразу зрозуміла, що мені робити, але я точно знала, що за кордон не поїду. П’ять років тому я казала чоловікові, що у горі і в радості ми будемо разом. Не могла ж я його залишити при першому ж горі! 

    «Звісно, я відповідальна за дитину та її життя, але я точно знала, що ми маємо бути усі разом. Можливо, поїдемо на захід країни, але точно  не за її межі».

    Анна Мазуренко

    До початку повномасштабної війни Анна Мазуренко була менеджером з туризму та виховувала маленьку донечку

    А через 7-8 днів від початку війни усі почали виїжджати. У мене був стрес, я плакала,  взагалі не могла спати кілька днів. Бо поїхала одна кума,  інша, і подруги, і сусіди. Одна кума їхала з дитиною сидячи на підлозі потяга, настільки він був забитий. Я розривалася. Я не знала, чи правильно чиню, а потім стримала себе. І  зрозуміла, що моя місія залишитися тут і допомагати. 

    «Це була перша дитина,  якій я допомогла»

    Все почалося десь на 7-9 день. Моя знайома дівчинка-волонтер виклала в Instagram новину, що вона допомагає нашій Черкаській міській лікарні і туди привезли хлопчика з Вишневого з-під Києва. Звідти до Черкас евакуювали діток-сиріт і один хлопчик захворів, потрапив до лікарні, а у нього зовсім немає речей. Нічого, навіть капців. Тобто діток так поспішали евакуювати, що майже нічого з собою не брали. 

    Я побачила цю дитину і вирішила, що поїду до нього. Зберу все, що в мене є, якісь солодощі куплю. І виставила у сторіз, що я їду, можливо, хтось хоче долучитися. 

    «І люди почали просити номер моєї картки, перераховувати кошти. Я купила деякі речі, солодощі,  фрукти і поїхала до хлопчика. Це була перша дитина,  якій я допомогла».

    І  з цього почався мій шлях волонтерства. Я не знаю, скільки сімей у мене було після цієї дитини, але десь 600 точно. У мене був відкритий збір, тобто якісь кошти надходили на картку постійно і отак я почала допомагати переселенцям. 

    «За день об’їжджала  11 сімей переселенців»

    Перший місяць я допомагала Гуманітарному центру, що відкрився у Черкасах. Їздила на машині містом і збирала дитячі візочки, самокати, від себе щось докуповувала – ящик-два цукерок, розмальовки, олівці, щоб дітки, допоки чекають на мам у центрі, могли гратися.   

    Але потім про мене почали дізнаватися із соцмереж, почали писати мені і я відкрила збір на продуктові пакети. 

    «Я складала списки і за день об’їжджала 11 сімей переселенців, які евакуювалися фактично без речей. Я видавала продукти, а діткам – ще й іграшки, канцелярське приладдя та інше».

    Волонтерство задля дітей

    Найбільше волонтерці Анні Мазуренко подобається радувати діток

    Я писала в Instagram і мені багато чого привозили, решту я купувала сама. І у Telegram багато створено груп, де мами повідомляють про свої потреби. У цих групах знають, що я волонтер і що до мене можна звернутися по допомогу.  

    Були такі мами, що писали і пізнього вечора, що у них закінчилася дитяча суміш. А вони живуть у селі. А попереду вихідні. А суміш гуманітарна, вона не продається. Рятуйте! І я оце о 22 годині починала всім відписувати і шукати ту суміш. 

    І були такі, що о 7 ранку дзвонили, чи можна приїхати першими по продуктовий пакет, щоб їм вистачило. Люди бувають різні (сміється – прим.ред.). 

    «Це не невдячність. У  них просто немає ресурсу»

    Люди діляться на два типи. Приїжджаєш до одних, вони виходять, забирають продуктовий пакет, дякують і уходять. І ти розумієш, що це не невдячність. У  них просто немає ресурсу. А інші — навпаки: вони пережили все і їм хочеться про це поговорити, виплакатися, обійнятися. 

    Була у мене одна сім’я з Маріуполя. Там ще такі дві дівчинки класні підростають. Вони вирвалися, їхати довелося по мінам страшним, на свій страх і ризик. У місті  залишилися батьки чоловіка.

    «За кілька днів подзвонив батько і розповів, що їх відвезли у ДНР. У дім прилетів снаряд, а мама якраз стояла біля вікна. І їй по плече відтяло руку. Рука упала на підлогу…».

    Батько схопив дружину, якось потягнув її у підвал, хоча сам отримав контузію. І коли обстріл закінчився, узяв стілець, пересував його поперед себе, щоб не впасти, і отак тягнув на собі дружину…

    Читайте також: Ірина Михальчук: «Відчуваю, що не зможу повернутися в Херсон, але стараюся планувати майбутнє заради доньки»

    Прийшов до першої лікарні,  а її уже немає. Прийшов пішки в іншу — і її немає. Там хірург поранений був, сказав, що не може їм нічим допомогти. І вони пішли у третю лікарню. Там їм сказали, що дружина або помре, або їдьте у Донецьк. І вони, звісно, обрали життя. 

    Була ще історія, розповідала одна жінка. 

    «У багатоповерхівку поцілив снаряд. Вони вибігли, а у квартирі навпроти, де жив хлопчина, все засипано. Побачили його ноги під завалами, почали відкопувати, кричати про допомогу. Дістали, дивляться, а у нього голова роздавлена. 21 рік хлопцеві. Розчавлений лежить…». 

    «Мені увесь час здавалося, що я могла б більше робити»

    Я не знаю,  де я беру на це сили. Ми колись їздили у Іспанію і там у парку атракціонів була американська гірка «Шамбала». Вона 120 метрів заввишки і я так і не зважилася з неї спуститися, бо мені було дуже страшно. 

    «А зараз я жартую, що я на тій «Шамбалі» щодня катаюся! Це мої емоційні гірки: є день, коли ти щасливий, що несеш допомогу, а бувають дні, коли ти просто летиш у прірву і не маєш ні на що сили, нудить від  всього…».

    Якщо раніше я планувала до 10-11 людей  на день,  то зараз  я лишаю собі по 2-3 людини. І мова не про фізичну втому, у першу чергу тяжко морально. 

    Коли я почала збирати дитячі візочки по місту, а потім спостерігала,  як мами розбирали їх, раділи, це мене дуже надихало. І зараз,  коли багато роботи і ти заклопотаний, це теж рятує. Увечері просто падаєш у ліжко і засинаєш.  

    Мені увесь час здавалося, що я могла б більше робити, але одного дня стався перелом.

    Я не знаю,  скільки я тоді об’їздила людей. Були такі, що декому той продуктовий пакет був вкрай потрібен саме сьогодні і ні днем пізніше. І я так себе навантажила! Їздила з дитиною цілий день у машині, вона у мене і не обідала, і не вечеряла. Сиділа цілий день на воді і на печиві,  бо просто фізично не було часу. 

    «І от пів на десяту вечора. Надворі дуже темно. Я на іншому кінці міста віддаю останній пакет, а моя дитина перечіпається, падає і розбиває ручку. Кров біжить, а у мене немає ані антисептика, ані води, щоб рану промити… Я дивлюся на дитину, вона вже давно має спати! А я так намагаюся багато всього зробити, що забула про себе і родину».   

    «Вони будують плани, вірять, що зможуть почати нове життя»

    Багато таких людей, яким важко, що вони мусять просити і приймати допомогу. У мене були випадки, що батьки-переселенці приїжджали по самокат для своєї дитини і простягали мені гроші. Звісно, я не їх брала, але  розуміла, чому вони це роблять. Люди настільки вдячні,  що готові віддати останнє. 

    Ось на цьому тижні я допомагала одній мамі з Черкас. У них скрутне становище: вона у декреті, чоловік втратив роботу. 

    «Приходять і приносять  для моєї донечки вафельку і сік. Жінка прийшла по суміш, бо їй нічим годувати власну дитину, але вона купила солодощі для моєї дочки».

    І витратила чи не останні свої гроші, щоб віддячити…

    У мене багато малюнків, я їх усі зберігаю. Мама приходить з дітками по харчі і малюки малюють для мене герб України, пишуть «Слава Україні» або мене малюють — оце все у саме серденько. 

    «Ці люди багато розповідають про сумне. Але раз вистояли, змогли вижити, то, кажуть, почнемо нове життя тут. Я фанатію від таких людей! Вони будують плани, вірять у хороше, сподіваються, що зможуть почати нове життя».

    На мене багато хто підписаний в Instagram, ми листуємося, бачимося, я їжджу до діточок у гості. Проїжджаю повз якоїсь знайомої адреси, пишу: «Привіт, що там хоче Настя?». А Насті 8 років. І її старша сестра відповідає: «Настя хоче згущонки». Я можу заїхати, купити і просто завезти дитині, щоб порадувати.

    Або ось мені написала одна сім’я, щоб я до них заїхала. Приїжджаю, а на мене чекає великий пакунок. Відкриваю, а там мама своїми руками виготовила цілий набір усіляких прикрас для волосся з квіточками! Таке усе гарне для моєї доці! Так приємно було. 

    «Усі кажуть, що у мене велике серце»

    Чоловік  у мене такий, що по життю завжди віддає більше, аніж отримує. Я пам’ятаю, були перші дні війни, мені страшно,  незрозуміло, що буде далі, що у нас із фінансами. Чи будемо працювати? Як виживатимемо? Тоді ніхто не міг зняти гроші з картки, у банкоматах гроші закінчуються, черги величезні. Я приходжу додому і розповідаю про це,  а він мені каже: «До речі, я витратив 10 тисяч гривень». Я дивлюся на нього і у мене шок. 

    Виявилося, що у його найкращого друга однокласник пішов воювати і у нього не було хорошого бронежилета. А потрібно було швидко знайти якісний. І він перерахував 10 тисяч. Ось така історія волонтерства мого чоловіка (сміється — прим.ред.). 

    «Що я зрозуміла про себе, так це те, що я дуже витривала, хоробра, у мене вистачає сил навіть, коли страшно, розповідати дитині казки, гратися з нею, клеїти наліпки у ванній чи у підвалі, де ми там знаходимося.  Я не знала, що так умію. І усі кажуть, що у мене велике серце. Раніше я над цим не замислювалася».

    Мені шкода кожну дитину, людину, я розумію, що мені болить за них і я не можу марно витрачати час, хочеться проживати його з користю для інших. Щоб кожен, хто потребує, отримав допомогу.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Nataliia Zadorozhna

    Волонтерство

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!