• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Сім’я з України в Лондоні

    «За кордоном зрозуміла, наскільки українці прогресивні і винахідливі», — двічі переселенка з Донецька про адаптацію в Англії

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    21 Листопада 2022

    У 2015-му році Катерина вимушено покинула Донецьк, який, через прихід сепаратистів до влади, почав занепадати. Жінка переїхала з дітьми до Миколаєва, де почала нове життя. Однак, у 2022-му знову змушена була тікати від війни. Катерина знайшла прихисток в Англії, де з 2015-го року проживає її мати. Попри бажання повернутися додому, Катерина зуміла призвичаїтися в Англії і знайти окреме житло. Про свої вимушені переїзди, адаптацію за кордоном та спостереження за англійцями, жінка розповіла ексклюзивно для «Монологів війни».

    Моя Батьківщина це Донецьк, я там народилася і виросла. Потім переїхала до Кривого Рогу з батьками, як з молодими спеціалістами. Але вони теж донеччани, закінчили Донецький політехнічний університет і тому їх відправили на металургійні підприємства Кривбасу. Через це, школу я закінчила у Кривому Розі, а потім повернулася до Донецька навчатися. Вважаю себе донеччанкою, бо я там народилася і все моє свідоме життя до війни проходило там. Я закінчила художнє училище (за першою освітою я — художниця) і там же закінчила Донецький інститут соціальної освіти за спеціальністю «Психологія». Також у Донецьку я вийшла заміж та народила дітей.

    «Донбас із прогресивного регіону перетворився у дотаційний»

    Коли у 2014-му році почалася окупація, нам довелося переїхати з дітьми до Миколаєва. Ми чекали, що, можливо, все налагодиться і переїхали не відразу, а у лютому 2015-го. Це було тоді, коли вже не працювали школи, були воєнні дії та обстріли. Ми не потрапляли під обстріли, наш район був відносно спокійний, але я все добре чула. Мабуть, десь біля нашого будинку, стояли «Гради», бо і вдень, і вночі я чула вібрацію від працюючих артилерійських залпів. Звісно, було дуже страшно, бо моїм дітям було лише 10 і 12 років на момент, коли ми переїхали. Тоді я вже була одинока мама, бо ми з чоловіком розлучилися. У Донецьку залишився будинок, який ми побудували і прожили в ньому шість років. У Миколаїв ми переїхали фактично «в нікуди», бо я лише краєм вуха чула, що є таке місто. Наважилася на переїзд у Миколаїв тільки тому, що туди переїхали наші друзі з Донецька і запросили нас до себе. У Миколаєві всі ці роки ми і жили, у зйомній квартирі, бо здобути якесь своє житло було просто нереально. Діти пішли до школи і так ми у Миколаєві й осіли. Якби не війна, то ми б і досі жили у там. У Миколаєві я здобула спокій і справжніх друзів. А з початком війни я впевнилася, що це потужне місто-герой!

    Звісно, коли я вже переїхала до Миколаєва і трохи заспокоїлася, почала думати, читати, дивитися і вникати у те, що сталося на Донбасі. Моя позиція така, що росія агресор і окупант. Вони вторглися і відбрали частину України, починаючи з Донбасу та Криму. Посадили до влади своїх бандитів, запровадили «референдум», який не зрозуміло як був впроваджений. Але «референдум» був і деякі з моїх знайомих мали сепаратистські настрої і раділи приходу цієї «русскої вєсни». Здебільшого, це були люди або родом з росії, або звідти були їх чоловіки чи дружини. Їм здавалося, що після приходу росії вони заживуть і стануть її частиною. Хоча тоді ще не було активної пропаганди. Тоді ще працювали українські канали і у людей була змога отримувати інформацію з різних джерел. 

    Донецьк 2012

    Донецьк 2012, батько приїхав в гості

    У Донецьку в мене залишилася молодша сестра, яка не захотіла переїжджати. І коли я спілкуюся з людьми, які там залишилися, то вони вже жалкують, що все так вийшло. Якби вони знали, що все буде саме так, то не ходили б на той «референдум» і, можливо, навіть чинили б опір росії. Зараз там економіка знаходиться на дуже низькому рівні. Це депресивний регіон, шахти закриваються, промисловість у занепаді. Регіон перебуває на дотаціях. Туди зайшли рублі і українські банки пішли з Донбасу. Там немає прямої пошти і міжнародних переказів, товари з сайту Aliexpress вони замовляють якось через росію. Звісно, рівень життя там дуже впав. Якщо до 2014-го року Донецьк був розвиненим, потужним європейським містом, то зараз там все дуже сумно. 

    «Не хотіла вірити у війну, доки о 5-й ранку не почула вибухи»

    Перебуваючи вже у Миколаєві, я навіть не могла уявити, що знову змушена буду тікати від війни. Звісно, перед вторгненням були новини, про це говорили. Я відвідувала клуб внутрішньо переміщених осіб для підтримки переселенців і там ми також розмовляли про все це, аналізували ситуацію, ділилися думками. Але до останнього я не могла повірити, що це правда, доки не поговорила із своїми друзями з Донецька. У нас було три сім’ї, які переїхали з Донецька у Миколаїв і ми підтримували зв’язок. 23-го лютого ввечері ми поговорили і я зрозуміла, що все дуже серйозно, треба їхати заправляти автівку, щоб був повний бак, збирати речі та документи. Не хотіла в це вірити, доки о 5-й ранку не почула вибухи. Звісно, першою моєю емоцією був страх, адже я пам’ятаю, як це все було у Донецьку. Це було ніби флеш-бек, незважаючи на те, що я ніби цю тему пропрацювала із психологом. У Миколаєві я відвідувала психологів для того, щоб реабілітуватися і прийти до нормального життя. Але, внутрішня клітинна пам’ять все одно сканує небезпеку, тож тривога і страх нікуди не діваються, адже так працюють наші інстинкти. 

    Було страшно, але я вирішила подивитися, що буде далі, тож днів десять ми пробули у Миколаєві. Але, у мене були друзі з Криму жінка з двома дітьми. Її чоловік загинув у 2014-му році у Севастополі від рук російського військового. Вона в перший же день зібрала всі речі, взяла дітей і виїхала, фактично, в чому була. Зараз вони перебувають у Німеччині. Я ж залишалася і сподівалася, що, можливо, окупантів зупинять десь на кордоні і не дадуть їм прорватися. Але, всі ці повітряні тривоги, перебої з продуктами я бачила і відчула на собі. Бачила, як зростали ціни на паливо і продукти, які люди були налякані. Звісно, ми теж регулярно спускалися у підвал. Добре, що він був облаштований прямо у нашому під’їзді. У дітей припинилося навчання, я втратила роботу. Працювала викладачем малювання у комп’ютерній академії ШАГ. Тож, я втратила дохід і мене вже нічого не тримало у Миколаєві. Вирішила, що треба виїжджати. 

    Початок березня 2022

    Зображення 1 з 3

    Підвальне укриття під нашим домом. Початок березня 2022

    Одна з трьох донецьких сімей переїхала до нас, адже у їх домі не було підвалу. Ці десять днів ми жили разом, бо так морально легше. Разом було ніби не так страшно. І ми вже разом вирішували, що нам робити далі. Я зістикувалася із ще одними друзями, які були на машині, бо виїжджати самій мені було страшно. Хоча, коли ми їхали, на дорогах було багато машин, більшість з яких їхали в сторону Одеси. Багато хто прямував на пункти пропуску з Молдовою. Ми вирішили їхати таким же маршрутом. Спочатку, на Одесу, там заночувати, а вже потім їхати на Кишинів, бо у мене там друзі. Нам було де зупинитися і в Одесі і в Кишиневі. Дорога до Одеси замість півтори годин зайняла п’ять. Ми чекали, доки зведуть міст, зайняли чергу о 6-й ранку, щоб не бути останніми у хвості. А потім ще дорога на Одесу зайняла у нас десь три години. Тому, ми в Одесі заночували і зранку поїхали на Молдову. А мої друзі, які жили у нас, поїхали вже наступного дня евакуаційним автобусом до Одеси, а потім потягом у Львів, бо у моїй машині не було місця для шістьох людей. Зараз вони в Німеччині.

    «Виїхали в Англію за сімейною візою»

    Я знала, що Кишинів буде тимчасовим пристанищем, бо спочатку я планувала їхати у Нідерланди. Домовилася заздалегідь із своїм другом, з яким ми товаришуємо у соцмережах. Колись він, навіть, приїжджав у Донецьк. Він сказав, що ми можемо приїхати до нього, якщо нам не буде де зупинитися. Тому, спочатку ми планували їхати саме у Нідерланди. Кишинів був тимчасовим пунктом зупинки для того, щоб зробити документи. Мої діти виїхали без закордонних паспортів. Термін їх дії закінчився і ми замовили нові на початку лютого. Ми місяць їх чекали, але на початку березня я зрозуміла, що немає чого чекати, бо невідомо, чи будуть взагалі працювати паспортні служби. Тому, діти виїхали без закордонних паспортів. Зараз вони вже готові, лежать у Миколаєві, але ми не можемо їх забрати, бо документи видаються лише на руки. Але, добре, що українців всюди пропускали без закордонних паспортів. Хоча, зараз ми знаходимося в Англії і діти, у яких немає паспортів, не мають права поїхати звідти кудись у іншу країні Європи. Лише напряму в Україну, коли відкриють небо.

    Вирішили, що будемо їхати в Англію вже у Кишиневі. Це сталося тому, що якось несподівано активізувалася моя мама та запропонувала прихисток у себе. Вона вже сім років живе в Англії. У 2015-му році вона вийшла заміж за британця. Коли почалася війна на Донбасі, вона вже робила документи на виїзд. Але, у нас були дуже холодні стосунки з мамою. Тому, якщо чесно, на маму я не розраховувала. Я була не впевнена, що вона нас запросить, чи буде нам рада, чи зможе прийняти у себе? Я навіть взагалі не знала її позиції щодо цієї ситуації. Бо, у мене є родичі, у яких погляди протилежні моїм, вони мають проросійські настрої. Вони дивляться всю цю пропаганду і думають, що росія все правильно робить, а у всьому винні українці.

    Аеропорт Кишинева

    Зображення 1 з 3

    Аеропорт Кишинева 9 квітня, чекаємо рейс в Лондон

    Але, моя мама виявилася вірних поглядів, які були синхронні з моїми. Тому вона одразу запропонувала нам переїзд в Англію, сказала, що її чоловік Саймон буде не проти. Хоч, вони і живуть у невеликій квартирі. За нашими стандартами це трикімнатна, а за місцевими двокімнатна, бо вони рахують лише спальні. Ми приїхали втрьох і вийшло, що в цій квартирі нас було вже п’ятеро дорослих людей. Син розмістився у вітальні, а ми з дочкою у маленькій спальні. Я обрала Англію, а не Нідерланди, бо англійська мова ближча мені ніж фламандська, яку б треба було вивчити. Також, я не знала чи поладимо ми в Нідерландах з Хансом, адже він чужа для нас людина, чи буде нам і йому комфортно жити разом? А маму, все ж таки, попри холодні відносини, я добре знаю, це близька мені людина. Також, я подумала, що дітям буде простіше в Англії, а не в Нідерландах.

    У Кишиневі ми пробули місяць, поки робили візу. Англія, все ж таки, не приймає так вільно, як країни Європи. В Англію потрібна була віза, але за спрощеною схемою. Тобто, в мирний час отримати візу було дуже важко, а у воєнний вони пускали всіх, хто подавався, навіть без закордонного паспорту, довідки про доходи і т.д. Тобто, вони дуже спростили цю процедуру. Але, бюрократія тут є, тому довелося чекати довго. Хтось отримав візу за два тижні, а хтось чекав і місяць-півтора. Ми прилетіли по сімейній візі. А більшість українців прилетіли сюди по спонсорській схемі, тобто вони приїжджають до чужих людей. Спонсори сім’я, або одна людина, які дають українцям безкоштовне житло. Це житло перевіряють, щоб воно співпадало з нормами. Якщо спонсор запрошує сім’ю з трьох людей, то і житло повинне відповідати потребам трьох людей. А по сімейній візі нікого не перевіряють, хоч живіть вдесятьох у одній спальні. 

    «Хотілося все кинути і повернутися в Україну»

    У мами ми жили десь п’ять місяців і увесь цей час я намагалася знайти окрему квартиру. Є деякі способи, завдяки яким можна податися на допомогу і уряд допомагає з оплатою оренди, або надає соціальне житло. Тож, зараз я живу окремо, ми переїхали на зйомну квартиру. Платимо лише за комунальні послуги, а оренду нам сплачує місцевий орган самоврядування. Доки ми жили з мамою, мені було дуже важко. Хотілося все кинути і повернутися в Україну. Я навіть дітей готова була тут залишити, мама не була проти. Тому, що дуже важко жити з дорослими літніми людьми. У них свої правила, розпорядок дня. Вони чогось очікували від нас, а це було складно відповідати їхнім очікуванням. Я відчувала психологічний пресинг і мені було важко через це. До цього ж додавалася проблема мовного бар’єру.

    Потім я стала краще орієнтуватися на острові (ми живемо на півдні Англії – на острові Гейлінг), краще розуміти місцеві правила і традиції, англійська була постійно на слуху, ми з дітьми почали займатися з приватним репетитором онлайн. Завдяки цьому мені стало легше. Також великою перевагою було те, що в мене був доступ до машини. Саймон, чоловік моєї мами, дав мені користуватися своєю машиною, адже моє авто залишилося у Кишиневі. В Англії я почала водити за кермом і це теж додало мені впевненості. Я знала, що зможу перевчитися і зараз вже добре орієнтуюся. Хоча, коли мені тільки треба було виїжджати з Миколаєва, я була за кермом всього півтора роки. Тоді я тільки-но адаптувалася на українських дорогах. Зараз я продовжую викладання онлайн, хоча це важко назвати роботою, скоріше благодійність, тому що маю мало годин роботи (2 пари на тиждень) та українські зарплати дуже маленькі в порівнянні з прожитковий рівнем Англії. Також я займаюсь Аквагримом на свята, що розпочала ще в Миколаєві. Я привезла з собою фарби, пензлі, іноді мене запрошують на дитячі дні народження або якісь події. 

    Щодо адаптації дітей, то здається, ніби вони сприймають все це як якийсь великий квест. Я їх налаштувала так, щоб вони сприймали цю ситуацію як даність, як випробування, як челендж. Можливо їм передався мій спокій і впевненість, що все буде добре, тому особливих тривог та переживань я у них не бачила. Звісно, були якісь труднощі з переналаштуванням, але онлайн-заняття у них продовжилися. Син закінчував третій курс Миколаївського Політехнічного Коледжу наприкінці травня, а дочка навчалася у Комп’ютерній Академії ШАГ, тільки-но на перший семестр вступила. Десь через місяць від початку війни у них теж відновилися заняття. 

    Під час повітряної тривоги

    В Одесі у друзів. Під час повітряної тривоги сидимо в коридорі. Клітку з папугами також заносили в коридор

    Син зараз теж продовжує навчання на четвертому курсі, має закінчувати коледж у травні 2023-го року. Паралельно також навчається у місцевому англійському коледжі. За віком він ще підпадає під безкоштовне навчання, яке тут дворічне. Стипендію тут не платять як у нас, але не треба платити за навчання. Тому, він навчається паралельно. Навчання тут починається десь з 10-12 години, а з урахуванням різниці у дві години, зранку він сидить на українських парах онлайн, а потім їде в коледж. А дочка закінчила перший семестр у КА ШАГ і взяла академвідпустку. Вона навчалась на факультеті Комп’ютерна графіка і Дизайн. Вже мала починатись робота із складними анімаційними програмами, які не витримував наш домашній ноутбук. Тому, поки що вона вирішила припинити навчання, а далі, можливо, поновить його. Дочка вже тут працювала помічником шеф-повара у яхт-клубі, потім звільнилася, бо вирішила приділити більше уваги дизайну. В неї вже була професія в Україні повар-кондитер. З травня і все літо вона працювала на кухні, а потім парусний сезон добігав кінця і вона пішла. Вона продовжує малювати, купила собі графічний планшет, намагається розвиватися в творчості і продавати свої діджитал-малюнки. Іноді в нас бувають  замовлення на тортики, зазвичай серед місцевих друзів. 

    «Якщо українцям дати трохи матеріального благополуччя, то ми можемо стати передовою європейською країною»

    Життя в іншій країні дає змогу подивитися і на моє життя в Україні, порівняти його. Я регулярно роблю для себе якісь нові відкриття. По-перше, тут я зрозуміла, що в Україні у мене було більше тривоги, навіть у мирне життя. Це була ніби постійна боротьба за місце під сонцем. Потрібно було мати на увазі дуже багато речей: заплатити за квартиру, забезпечити сім’ю, все налаштувати. Оскільки я живу без чоловіка, то мені потрібно було дбати про все самотужки. Україна не давала такого соціального захисту переселенцям. Ми отримували дуже незначні виплати, які не давали змогу навіть покривати оренду квартири. В Англії більший соціальний захист, тут я відчуваю себе більш захищеною. У мене немає постійної роботи, я трохи підробляю художником, але з урахуванням соціальних виплат, цього вистачає в достатку. Ця стабільність дуже заспокоює.

    Натомість, я зрозуміла, наскільки українці прогресивні. Я дивлюся на місцевих і бачу, як вони живучи у своїй багатовіковій стабільності ніби втрачають дорослість і активність. Вони як діти: довірливі, безтурботні, часом інфантильні. Українці, навпаки дуже активні і винахідливі. У нас все швидко. Ми швидко приймаємо рішення, маємо творчий склад розуму, можемо знайти нестандартне рішення. А англійці ніби люди за інструкцією та розкладом, дуже повільні, консервативні. Хоча в аспектах соціальних відносин англійці великі молодці: привітні, тактичні, ввічливі, добрі, щедрі! Нам є чому в них повчитися.

    Читайте також: «Українцям за кордоном допомагають дуже потужно, навіть ділимося з іншими». Історія жінки, яка втікаючи від війни знайшла себе

    Тут довго приймаються рішення, довго всього треба чекати, наприклад в медицині. Можна чекати місяцями прийом до спеціаліста. В Україні все це якось більш швидко, більш доступно. І ці труднощі, які були в Україні, спонукали всіх нас якось розвиватися і знаходити часом нестандартні рішення. Якщо українцям дати більше благополуччя і добробуту, то ми взагалі можемо стати дуже розвиненою країною. З нашими-то мізками і з нашим рівнем освіти. Ми просто дуже бідно живемо. Думаю, все можна змінити, якщо трохи нам дати більше матеріального благополуччя. Ми сильні, розумні, активні, гідні називатися європейцями. Деякі риси у нас навіть набагато краще розвинені, ну а соціальна вихованість здобувається завдяки добробуту і спілкуванню. Тому, якщо наша політика і економіка адаптується до європейської, то ми зможемо стати передовою країною, ми маємо все необхідне для цього.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!