• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олена Батуріна з чоловіком

    «З цією війною країна змінилася», — мати п’ятьох дітей про евакуацію під дулом танка та згуртованість українців у біді

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    4 Березня 2023

    Викладач образотворчого мистецтва 48-річна Олена Батуріна все життя займалася рукоділлям. Її гордістю стала колекція мікроіграшок — крихітних ведмедиків із рухливими суглобами та голівкою. Втім війна змусила її застосувати знання і вміння у новій сфері. Жінка перетворилася на спеціаліста з виготовлення маскувальних сіток та кікімор. Як вивезти в одному авто 8 чоловік під прицілом російських військових, як оптимізувати виробництво камуфляжного покриття, чому люди переходять на українську та про приклади самоорганізації і відданості мати п’ятьох дітей з Гавронщини розповіла проєкту «Монологи війни».

    Я народилася у Харкові, якийсь час жила з мамою у Бердянську. Потім поїхала до Києва, вийшла заміж. Відтоді проживаю у невеликому селі Гавронщина на Київщині. 

    Я — дипломований викладач образотворчого мистецтва, навчаю дітей малювати. Багато років захоплююся рукоділлям, умію робити усе — шию, вишиваю, плету, валяю, тчу. До повномасштабної війни створила серію ведмедиків Тедді — мікроіграшок до 5 см зростом. У мене найменша тваринка всього 1,5 см і вона має рухливі ніжки, ручки та голівку. У неї є очі, вона уся розписана. Це було моє останнє захоплення і воно мені дуже подобалося.

    Але після початку повномасштабної війни у мене на фоні стресу дуже впав зір і боюся, що такі маленькі іграшки мені вже не створити. Руки можуть, а очі не бачать. Після початку війни у мене і слух упав. Мабуть, я так відгороджуюся від світу, який мені не подобається своїм жахіттям. Захищаюся, як можу.

    «Ті 3 км прострілюються росіянами, там і відбуваються усі злочини»

    Перед повномасштабним наступом ситуація була настільки неспокійною, що ми забрали мою 70-річну маму з Бердянська до себе у Гавронщину Але там лишилися родичі та друзі. 

    Моя подруга — секретар виборчої комісії. Коли у Бердянськ зайшли росіяни, вони у першу чергу замінували газогін і водогін. А потім почали шукати потрібних їм людей, в тому числі з виборчої комісії. Як тільки з’явилася ця інформація, моя подруга моментально виїхала на евакуаційному автобусі. 

    Для неї ця поїздка була жахом. Те, що вони бачили дорогою після Токмака перед Василівкою (окуповане росіянами місто Василівка Запорізької області стало пропускним пунктом на підконтрольну Україні територію — прим. ред.), просто шокувало… Відірвані кінцівки, голови людей на узбіччі… Зараз вона у безпеці і чекає на перемогу, щоб повернутися. Я не випитувала ніяких подробиць, бо це все одно, що піском по рані сипнути. 

    Потім з Бердянська виїжджала моя тітка з онуком. І теж розповідала страшні речі. Вони в автобусі підхопили «корону» і, коли приїхали до Польщі, злягли з температурою. До того ж наклався стрес. Тому хвороба у них проходила дуже важко. 

    Блокпост у Василівці

    Перед блокпостом у Василівці утворювалися кілометрові черги охочих залишити окуповану росіянами територію. Відомо про 10 загиблих, які не дочекалися евакуації. Фото Мltpl.City

    А інші знайомі не змогли виїхати, бо їх «корона» накрила просто у Бердянську. Людина літнього віку, у неї цукровий діабет. Вона не знайшла мужності поїхати через Василівку. Бо те, що про неї розповідають, оцей перехід — то щось жахливе. Люди вважають за краще пересидіти окупацію тихенько вдома, аніж проходити цей концтабір там. 

    Я гадаю, що коли окуповану територію Запорізької області звільнять, там буде страшніше, аніж у Бучі. Набагато. Там буде жах. Нам уже відомо, що загинуло безліч людей. 

    Я неодноразово тією дорогою їздила, думаю, що зараз вона стала дорогою смерті. Автовокзал у Василівці знаходиться на мальовничому місці, перед ним — низина і там озеро. Це через нього на Запоріжжя йде дорога. Дуже живописне місце. Але я так розумію, що ті 3 км прострілюються росіянами, саме там і відбуваються усі злочини. А потім скинули сліди у воду і — все. Тому я гадаю, що на нас чекає ще багато поганих новин, коли відкриється правда.

    «Це було уперше, щоб смерть здалася такою близькою»

    23-ого лютого я відпрацювала на роботі з дітками. У мене було 2 заняття. Потім я ще з донькою виставу подивилися у Будинку культури у Макарові і у гарному гуморі повернулися додому. А старший син якраз приїхав з Києва і каже: «Мамо, тато, є така інформація. Давайте радитися». Він навчається і працює. Директор компанії попередив про вірогідне вторгнення і як потрібно діяти на роботі. Ми сина послухали 23-ого лютого увечері і вирішили, що будемо залишатися вдома. 

    Мабуть, зараз я вчинила б по-іншому. Мабуть, зараз я вскочила б у машину і до ранку була б біля Молдови. А тоді ми не те, що не повірили, ми не хотіли у це вірити! А наступного ранку вже лунали постріли. 

    Ми не хотіли до кінця у це вірити. Ну, війна. Ну і що, що війна? Того дня ми ще з моєю мамою поїхали у лікарню, бо у неї серце хапало. Чоловік ще дивувався, чому на заправці такі довгі черги за пальним. А люди гребли усе в магазинах. Навіщо? Куди воно усе подінеться? Дурні були. 

    Наступного дня зателефонував наш знайомий і сказав, що у Макарові роздають автомати і порадив узяти собі зброю для захисту. Ми поїхали, але з’ясувалося, що військкомат кудись подівся: приміщення є, а співробітників немає. Виявилося, що автоматів було всього 200 і вони вже закінчилися. А що таке на Макарівський район 200 штук? Це ні про що.

    Ми не панікували. Ми, мабуть, останніми заїхали у магазин і на 6 тисяч гривень накупили харчів. Заправитися нам тоді не вдалося. А потім був дзвінок. Телефонували друзі з Мотижина і сказали, що нашого знайомого вбили. 

    Загинув Сергій Головань, лікар мануальний терапевт. Він був начальником медслужби у Мотижині. Один чоловік вийшов проти танків з рушницею у руках. Його поранили у живіт. Що таке людина поранена у живіт? Якщо не надати допомогу, вона помре. Тому Сергій, як лікар, разом з сином цього чоловіка удвох на машині повезли його на Макарів. На виїзді з Мотижина їх розстріляли росіяни. 

    Це було уперше, щоб смерть здавалася такою близькою. А ми тоді ще жили вдома, у нас було світло, інтернет, ми воювали у кібервійськах. Я поставила на вуха знайомих за кордоном,  намагалася трубити скрізь про те, що у нас сталося. Люди були у шоці, але хотіли доказів, а у мене їх не було, лише треш, хаос, паніка і все.

    «Ми стали живим бар’єром, через який стрілятимуть по Макарову»

    А потім вирубило світло, інтернет і стало все дуже сумно. Бо ми зрозуміли, наскільки безпорадні. Без електрики ми вже не такі були войовничі.

    Чоловік записався до тероборони, з’ясувалося, що у нас є близько 80 активних, розумних чоловіків, які готові боронити своє село. А у нас всього десь півтори тисячі дворів. Тому 80 захисників — це досить багато.

    Я тоді почала відкривати для себе наших людей. Отак живеш 20 років у селі і не знаєш, що поряд так багато адекватних. Наша голова сільради Наташа, я до війни вважала її звичайною жінкою, а коли все почалося, вона майже 3 доби провела на ногах і керувала теробороною, встановила графік чергування, організувала роботу усіх 80-ти чоловік! Бо до нашого маленького села посадовцям і депутатам було байдуже. З того часу я дуже її шаную, она у моїх очах суперлюдина. 

    Коли рускіє танки зайшли у село, усім наказали сидіти по хатах: «Ото що з вікон бачите, про те і повідомляйте теробороні, пишіть, куди можете, головне — не висовуйтеся». Це була дуже правильна порада. Бо у нашому селі убили хлопця, який вийшов з двору глянути, що то за машина поїхала. Батько побачив, що син упав, вискочив за ворота, почав сваритися і його поклали поряд. 

    Загалом убило кілька людей у Гавронщині. Але це не носило такого  масового характеру, як в інших селах. З наших вікон було видно трасу, ми рахували техніку в колонах — то 70 машин проїжджало, то 60. То десь 6 машин заблукало. Ми про це доповідали, але мобільний зв’язок досить швидко теж зник.

    Обстріл Макарова

    Наслідки обстрілів Макарова російськими військовими

    А через деякий час почали закінчуватися харчі. Ми не голодували. Добре, що у нас у будинку є груба, є погріб, колодязь, тому тепло і вода були. Але ми ж бачили зарево пожежі над гольф-клубом поряд з Макаровом. Стало відомо, що за село у ліс заїхала колона, росіяни там розквартирувалися і ми зрозуміли, що стали живим бар’єром, через який стрілятимуть по Макарову. 

    Узяти місто вони не змогли, то гатили по ньому з лісу. Цей звук я уже ніколи не забуду. Коли літають літаки зараз, стає дуже страшно і одразу хочеться заховатися.

    «Вдихнули і зрозуміли, що видиху може не бути»

    У мене п’ять дітей: старшому 20 років, меншій — 8. Вона ровесниця війни росії з Україною. Ми ж відповідаємо за дітей, і з нами бабуся, усі нервуються. Ми чуємо, як прилітає у Макарів. Стало зрозуміло: якщо так піде далі, то буде нам сутужно. 

    А потім ми побачили ще одну колону російської військової техніки. Вона пішла у напрямку котеджного містечка «Квітуче поле». Ми бачили, як прилетіло у будинок, як він запалав, як люди тікали звідти. Вони бігли, а з ними дитинка, якій всього 2 тижні. Вони сховалися у людей. А потім почало прилітати сусідам у городи. Усі зрозуміли, що далі буде ще гірше. Сьогодні вони, а завтра — ми. І тоді з нашого села виїхала перша колона. Жителі з дальнього кінця Київської вулиці зібралися кількома машинами і поїхали першими. Виїхали. Їх пропустили. 

    Наступного дня чи через день, вже не пам’ятаю, зібралася ще одна колона. У ній були і ми. Ця колона складалася з наших сусідів. Щоб ви розуміли, у наш маленький «Mitsubishi Colt» влізло 8 людей! Чоловік за кермом, бабуся попереду, а позаду я з п’ятьма дітьми. Під ногами сумки. Багажник забитий речами. Добре, що у нас кішок і собак не було. А у сусідів залишилися вдома кури, коти дворові. Домашніх шиншил, котиків, собачок вони позабирали. То їм весело було. 

    Коли ми порівнялися із церквою, нам назустріч з боку Плахтянки (село Макарівської громади — прим. ред.) виїхали танк і БТР. Ми були третіми у колоні. Пізніше наші сусіди, які їхали попереду, розповідали, як танк покрутив дулом і навів його на колону. Ми не те, що злякалися, ми просто вдихнули і зрозуміли, що видиху може не бути. Водій першої машини швидко зреагував і з’їхав на узбіччя, за ним друга машина, а потім ми.

    «Уявіть собі, перед тобою машина з’їжджає праворуч і перше, що ти бачиш, — танк, дуло якого дивиться просто на тебе. Чоловік сказав: «Моліться».

    Я думаю, що тоді від нашої машини у небо йшло сяйво. Ми так молилися, що над автомобілем, мабуть, німб утворився. Це була найщиріша, найсильніша, найяскравіша молитва у нашому житті. Я не знаю іншої такої мотивації молитися від душі, ніж дуло танка, що дивиться на тебе. 

    Танк, не звертаючи, повалив уперед. Якби якесь авто не з’їхало з дороги, він би спокійно його розчавив. 

    У нас у першій машині була дівчинка 9-ти років. Коли вона побачила все це, сказала: «Ми всі помремо?». І батьки не знали, що відповісти. Всі у шоці були. 

    А у другій машині хлопчику 3 чи 4 рочки. Зовсім маленький. Він побачив танк, почав вириватися з рук і кричати: «Я хочу подивитися на танчик! Дайте мені подивитися на танк!». Ви уявили цю ситуацію? Гадаю, у інших машинах теж багато чого відбувалося. 

    Танк проїхав, БТР проїхав, і ми покралися до дамби, переїхали міст, побачили потрощені машини, такі ж, як наші, з дітками, яких батьки намагалися евакуювати. Людей повбивали. 

    Траса на Київщині

    На Київщині під Макаровом. Фото Stas Kozliuk

    Ми ще багато зустрічали розтрощених машин. Бачили будинок, який догорав. А потім їхали роздовбаними мостами. Проїжджали повз роздовбані палаючі автобуси, обстріляний Макарів. Це було окреме страшне явище. Виїхали на 51-ий кілометр. Нам сказали, що прямо не можна, то ми помчали у напрямку Житомира. Проїхали досить багато, а потім зупинилися на блокпосту. Нам сказали: «Заспокойтеся, ви вже на підконтрольній Україні території». 

    Якби ви знали, як тоді хотілося плакати, пищати, кричати, обіймати усіх… 

    «Тебе бачать перший раз у житті, а готові допомогти усім, що у них є»

    Ми поїхали у Ржищев до друзів. У нас чоловікова мама зі Сміли (місто на Черкащині — прим. ред.). Спершу думали до неї, але стало зрозуміло, що ми не доїдемо. Зупинялися кожні 30 хвилин, розминали ноги. Бо щільність людей у машині була такою високою, що мої коліна торкалися вух, а ми ще у зимовому одязі.

    У Ржищеві нас дуже добре зустріли. Ми з чоловіком алкоголь не п’ємо, але того вечора не відмовилися. Я взагалі не пригадую, коли мені наливали аж 100г! А це випили з чоловіком, а нас навіть не взяло! Така концентрація адреналіну в крові…

    Через деякий час ми зрозуміли, що господарям важко: їх четверо і нас восьмеро. Хоч ми і друзі, але у всіх стрес, всі нервуються. І нам допомогли знайти будинок для тимчасового проживання. Будинок літній, холодний. Опалювали його каміном і сауною. І ще там не було плити, бо господарі сироїди, вегетаріанці. То нам принесли мультиварку і маленьку електроплитку. На 8 людей всього цього не вистачало, але ми дуже вдячні. Бо були самі і нікого не напружували.

    Ми звикли працювати, тому почали шукати якусь роботу, бо вже їхав дах. І знайшли. Чоловік пішов у один волонтерський центр, а я у другий і почала там плести сітки.

    Я хотіла б розповісти про людей, які мене прийняли. Вони з дуже великими добрими серцями! Там була тепла, відкрита, приємна атмосфера. Тебе бачать перший раз у житті, а готові допомогти усім, що у них є! Нас так людяно зустріли, що це, мабуть, найкраще моє переживання за останні 10 років!

    До речі, я російськомовна людина. Але до мене поставилися приязно. Мені було незручно, що я говорю російською, а мене заспокоювали. Про таких людей треба кіно знімати — такі серця, такі душі! 

    «І тоді я запропонувала зробити з неї кікімору»

    У тому волонтерському центрі ми різали речі, які приносили з гуманітарки, і плели сітки. Тепер я розумію, що то було 100% аматорство. Але головне, що ми познайомилися, здружилися, наші діти разом гралися і таким чином знімали стрес. 

    Одного разу у нас залишився шматок сітки 2 на 2 метри. Для маскувальної сітки він не підходив і тоді я запропонувала зробити з неї кікімору. Ніхто не знав, як і що робити. Але ми спробували. Знайшли штани і піджак, пофарбували ті речі морилкою. Нашили сітку, нав’язали на неї клаптики тканини. Додали порізаний пофарбований канат. І процес пішов. 

    Потім знайомий мого сина попросив, щоб ми виготовили кікімору. Разом з його майбутньою тещею і дівчиною ми за 8 годин сплели першу кікімору з його старого кітеля, пластикової сітки та порізаних на стрічки зелених светрів. І вона 2 місяці йому відслужила. Потім він попросив ще одну.

    Маскувальні сітки

    Ефективність своїх маскувальних костюмів волонтери перевіряли у природніх умовах

    Я зараз розумію, наскільки та кікімора була страшною, але нам подякували, нас підтримали майже за місяць ми виготовили 5 штук. Грали у схованки, щоб перевірити, чи вони працюють. Тепер ми вже все робили по-дорослому. Виявляли недоліки у попередній моделі і змінювали технологію. Тому кожна наступна кікімора ставала якіснішою, продуманішою, кращою.

    А потім я зателефонувала знайомій, яка спеціалізується на батику і ткацтві. Вона нам прислала зелену фарбу, яку тоді ніде не можна було дістати, і ми зварили джгутовий канат та отримали весняну травичку. Виходило непогано, але матеріалів було мало.

    «Коли ти допомагаєш іншим, тобі психологічно стає добре»

    Коли звільнили Макарів і Гавронщину, нам не радили повертатися, але ж воно муляло. Ми тричі їздили на розвідку. Росіяни добре у нас погосподарювали: розтрощили двері в усіх майстернях, бані, гаражі, у будинку вікна розгатили. Вкрали небагато, але було гидко від того, що у твоєму домі хтось полазив. Через тиждень прибирання, вигрібання, миття ми забрали додому молодших дітей і бабусю. 

    У Ржищеві узяли металошукач, перевірили ділянку на розтяжки, потім шукали «сюрпризи» у дворі, і не знайшли, слава Богу. У сусідів поряд теж все було добре. А от перевіряти двір далі ми не пішли, бо часу не вистачало. А у тому дворі якраз була розтяжка. Ми не те, що її не зняли б, а ще й у неї потрапили б! Але нас згори хтось зберіг, що ми туди не пішли. 

    У нас знайомі збирають гриби у лісі, ми боїмося, ходимо лише по перевіреній ділянці і по дорозі, ніде не лазимо, бо запасного життя у нас немає, запасних дітей теж. 

    Після цього наші руки потребували роботи. Я ще у Ржищеві зрозуміла, що коли ти допомагаєш іншим, тобі психологічно стає добре. Мені хотілося зробити таке саме у нас у Гавронщині. Мій кабінет у Макарові був частково пошкоджений вибухом, решту швидко почали нищити вода і пліснява. 

    І тоді ми разом із завідувачкою сільського клубу почали розкручувати нашу справу. Кинули клич у соцмережах, що хочемо для ЗСУ робити сітки і будемо вдячні за допомогу. 

    «На сьогодні ці сітки суттєво відрізняються від аматорських»

    Перші сітки нам притягнув місцевий волонтер Петренко. Вони були білі і їх довелося переплітати. Потім я знайшла основу в інтернеті. Вона виявилася дорогою — 8 тисяч гривень. Першу сітку нам оплатила макарівська волонтерка Оксана Герасименко. 

    На другу ми вже частково назбирали гроші самі, решту оплатила директорка Макарівського клубу — грошима скинулися працівники культури. Односельці приносили речі, ми їх перебирали, різали, плели. Але волонтер Петренко нас розкритикував. Сказав, що наші сітки не маскують, а навпаки викривають позиції бійців. 

    Наші бабусі засмутилися і я дуже переживала, що вони опустять руки. Але ми ж люди дорослі, врахували зауваження і почали шукати інші матеріали. 

    В інтернеті я познайомилася з Олександром, який продавав фарбу кілограмами, і я у нього замовила зелений і коричневий барвники. Він усе надіслав, порадив, як правильно робити. Дуже приємна людина. 

    Підготовка тканини для сіток

    Зображення 1 з 2

    Процес фарбування тканини для маскувальних сіток

    Ми тим часом на городі зробили земляну піч. Петренко привіз нам дерев’яні відходи, щоб було чим топити. Прилаштували каструлю на 4 відра і варили у ній простирадла, покривала, роби, халати — усе, що було з натуральних матеріалів. Люди несли речі у таких об’ємах, що я дивувалася. 

    Все літо ми фарбували, різали і плели. На сьогодні ці сітки суттєво відрізняються від аматорських. За це їх вихвачували у нас просто з рук.

    «І так ми роздали 70 сіток і 30 кікімор»

    А восени виявилося, що фарбувати під дощем незручно. А ще простирадла не висихали надворі. Ми побували у гостях у «вишгородських павучків» і побачили, що вони плетуть сітки зі спанбонду. Цей матеріал не мокне і з нього виходять дуже легкі сітки. Його не потрібно фарбувати і сушити. З нього не летить пилюка.

    Але дівчата-волонтерки з Вишгорода різали рулони спанбонду ножами. А мій син створив гільйотину з ніхромовою ниткою. Цей пристрій одразу увесь рулон ріже. Бо коли людина не хоче працювати руками, вона починає працювати головою. 

    Щоб ви розуміли, рулон 160 см заввишки і 40-60 см в обхваті, тому його важко тягати. Ваня приходить, нарізає нам спанбонд на бобіни, а ми вже ріжемо смужечки.

    З нашого села десь 30 чоловік у війську. І їм необхідні сітки. Наші жінки — жительки Гавронщини. Усі вони або тещі, або матусі, бабусі, тітки, дружини наших воїнів. Коли ти знаєш, що це для своїх, то плетеш так, аж дим іде! А ще ж в усіх господарство, городи, худоба, на сітки лишається 4 години. Тому продуктивність дуже висока, адже робиш сітку своїй дитині або дитині людини, яка сидить поряд.

    Читайте також: «Серед наших співробітників був колаборант», — історія Лариси Бойко, яка дивом евакуювалася з Сєвєродонецька

    Тобто ми допомагаємо людям, яких знаємо, — блокпостам навкруги Гавронщини, людям з територіальної громади, односельцям. 

    І так ми роздали понад 100 сіток і 50 кікімор. Для маленького колективу сільського клубу, де працюють бабусі 60+ лише по 4 години на добу, — це дуже пристойний результат. А зараз ці чарівні жіночки працюють у майже неопалювальному приміщенні клубу. Я дуже їм вдячна за відданість і жертовність! Вони неймовірні! 

    «Можна усе зробити, якщо об’єднатися»

    Я перейшла на українську мову, бо мені гидко говорити російською. Бо я не хочу нічого мати спільного з людьми, які таке вчинили з моєю країною. Навіть мови. 

    Я ніколи не знала, що у мене в селі такі героїчні люди! Вони разом намагалися завезти у громаду гуманітарну допомогу. Хтось через церкву, хтось через знайомих. Мені здається, раніше такого не було. Зараз люди думають не лише про себе, а й про своїх односельців, сусідів. Тобто громада починає піклуватися про кожного члена і кожен піклується про інших. Таки з цією війною країна змінилася. Ми ні на кого не сподіваємося, ми покладаємося на себе!

    Я побачила не один приклад внутрішньої самоорганізації. Можна усе зробити, якщо об’єднатися. Коли є спільна мета, люди творять дива. Дива не матеріальні. Ті, хто раніше сварився, тепер піклуються один про одного. 

    Ні у Ржищеві, ні у Гавронщині ніхто нас не контролював, ми ні перед ким не звітувалися, а все працює! Про цей феномен потрібно говорити. Україна змінилася.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!