• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Іван Дуда

    «З 2014 року ми ненавиділи цей російський «двіж» до алергії», — луганчанин Іван Дуда розповів, як двічі тікав від війни та евакуював із собою телерадіокомпанію

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    23 Березня 2023

    Він повзав з камерою під обстрілами та фільмував усе, що наробив російський ворог на Луганщині ще з 2014 року. Згодом один із перших разом з колегами журналістами почав відновлювати українське телебачення у звільненому Сєвєродонецьку. У 2022 році евакуація від війни знову не оминула його колег та родину. Тільки цього разу він не повторив помилки 2014 року. Як медійник Іван Дуда тікав від погроз окупантів через проукраїнську позицію та як евакуював із собою український медіахолдинг — Луганську телерадіокомпанію «Ірта», він розповів ексклюзивно для «Монологів війни». 

    Я жив і працював у Луганську головним режисером на Луганській телерадіокомпанії «Ірта», яка існувала вже близько 30 років як незалежний мовник та мала багату історію, своїх глядачів, унікальний контент. Ми жили своєї справою, вкладали в неї душу. 

    Коли в 2014 році почалась війна, то багато телеканалів, які займали проукраїнську позицію, почали захоплювати росіяни, принижувати журналістів. Врешті-решт нашу телекомпанію захопили і сказали більше не приходити на роботу. І взагалі не висовуватися, якщо ми бажаємо жити. Наш колектив ухвалив рішення виїжджати. Хто куди. Роз’їхались по різним містам.

    Пригадую, як я виїхав в шльопанцях, шортах і футболці і майже нічого з собою не взяв. Навіть техніку, аби врятувати її від окупантів. В нашій квартирі в Луганську залишився мій батько, який і нині там проживає, платить комунальні. 

    Втеча від війни

    Іван Дуда двічі з родиною тікав від війни

    Ми поїхали в Суми разом з дружиною та семимісячним сином, бо в мене у дружини батьки проживали в Сумах. Там я влаштувався працювати в Сумській державній телерадіокомпанії, пропрацював лише місяць. Потім Мені зателефонувала директорка нашої «Ірти» та запропонувала відновити наш корпункт Луганської телерадіокомпанії «Ірта» в Сєвєродонецьку, який там залишився. Якраз минуло три-чотири дні після деокупації Сєвєродонецька. Тож 2 серпня я вже був там. 

    Як відновлювали українське телебачення у деокупованому Сєвєродонецьку

    Дружину та сина я залишив у Сумах, оскільки їм їхати ще було зарано і небезпечно. Тим паче, я ще не знав, де буду жити і що робитиму. Згодом я оселився в готелі і почав створювати разом з командою українське телебачення на звільненій території. Ми вирішили, що нам треба якимось чином відбудовувати мовлення і почали працювати. Було багато роботи. Треба було все децентралізувати, оскільки раніше корпункт працював через Луганськ. Почали з радіо. Із 120-ти людей, які працювали на нашому медіахолдингу, залишилось лише чотири — я, директорка, менеджер з реклами та головний бухгалтер.. Я став головним інженером, бо мав досвід. Окрім того, що відновлювали мовлення, ми їздили на «гарячі» точки, в місто Щастя, де дислокувався батальйон «Айдар». Страшно не було, бо ми робили на куражі, ентузіазмі. Та й ми були єдиним телебаченням на цій території, тому працювали для усієї України.Ми запустили програми, випуск новин, пізніше навіть спромоглися робити прямі включення і прямі ефіри. 

    Одного разу ми поїхали на зйомку події кримінального характеру, десь на кордоні, у селищі Нижня Баранюківка Біловодського району Луганської області. Там знайшли мертвим пасічника, а його дружину — спаленою в автівці. Це була якась диверсія і наша знімальна група поїхала, щоб показати наслідки. Нашу знімальну групу супроводжував котедж поліції. Попереду їхала поліцейська машина, далі їхали ми в поліцейській машині, позаду нас — прикордонники. В певний момент пролунав вибух і задня автівка «злетіла» в повітря. Передня автівка, в якій рухались поліцейські, встигла дати газу і проскочила. Наша — зупинилась. Водій і дівчина з  пресслужби, які були зі мною в машині, вибігли і сховались в посадці. А я залишився в машині, взяв камеру і почав знімати, повзати, дивився, що з хлопцями. Я спочатку думав, що ми попали під обстріли, але це була фугасна міна. Причому ця територія не була ніякою «гарячою» точкою, це просто була прикордонна смуга, яку замінували рашисти. Вийшло так, що одна машина наїхала на міну, друга наїхала, а третя підірвалась, бо була остання. Хлопці прикордонники лежали мертві. Врешті-решт я сів за кермо поліцейської машини, знайшов телефон, зателефонував у прикордонну службу. 

    Рашисти зруйнували вежу Луганської телерадіокомпанії «Ірта»

    Зображення 1 з 2

    Рашисти зруйнували вежу Луганської телерадіокомпанії «Ірта»

    Коли ми повернулись до себе в корпункт, то в мене не було ніяких нервових зривів, я вже не вперше працював у таких умовах. А директорці стало погано, її забрала швидка, потім реанімація. Та подія на стільки на неї вплинула, що в неї почалися серйозні проблемі зі здоров’ям і з часом вона померла. 

    Коли це сталося, то ми вже працювали в Сєвєродонецьку орієнтовно чотири роки, у нас вже був певний сталий колектив. Наша головна бухгалтерка тоді стала директоркою, ми згуртувалися і почали далі працювати. Крайній рік перед повномасштабною війною взагалі все добре виходило. 

    Не хотілося повторити помилки 2014 року

    Нами, як незалежною телекомпанією, зацікавилось Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Потому ми через тендер виграли проєкт на мільйон гривень. І коли ми подавалися на тендер, то в тендерних умовах було прописано, що необхідно виготовляти програми, про жителів Луганської області на території Луганської області. Тобто тендер був наче створений для нашої компанії. Нам навіть не треба щось вигадувати. Це була невелика сума, як для телекомпанії, але можна було стати на ноги. І перше, що ми зробили, це перейшли на сучасні формати мовлення, купили техніку, нові камери для студії. Я освоїв 400-500 тисяч гривень за два дні. За що я люблю приватну телекомпанію, бо я знаю ціну грошам і раціонально їх використовую. Коли ми це все закупили, то почалась повномасштабна війна. І останнє, що ми купили, вивіску, яку одразу ж повісили. Потому я бачив її в пабліках. 

    Пригадую 2014-тий рік, коли ми тікали, то нічого з собою не забрали: ні речей, ні техніки. Ми починали з того маленького корпункту, куди приїхали. І на цей раз мені не хотілося повторити помилки 2014 року. Тому я за дві години зібрав все, що міг, відкрутив все нове, що купив і спакував всі камери. Всю ту техніку я відвантажив у автобус і ми всі поїхали. Нормальні люди забрали щось своє: труси, штани, а я евакуював підприємство. І зараз в мене немає якихось речей, які я залишив в квартирі, але я забрав камери. 

    Більшу частину свого життя мій син Павло прожив у Сєвєродонецьку. Пізніше дружина Наталія з сином приїхали до мене, ми облаштувалися, знімали квартиру. Дружина працювала юристом у Сєвєродонецькому водоканалі. І 26 лютого ми знову змушені були тікати. Ми поїхали всі разом, колоною з чотирьох автівок: як власною родиною так і родиною підприємства.

    Колектив телерадіокомпанії «Ірта»

    Колектив телерадіокомпанії «Ірта» в Сєвєродонецьку до початку повномасштабної війни у 2022 році

    За цей час ми багато зробили для українського телебачення. Знали свого глядача, і наш глядач знав нас. Впевнений, що сепаратисти нас боялися, бо коли ми підходили до них з камерою, то вони опускали голову і «ковтали» язика. Камера — це був своєрідний сканер людини. Після того, як нас розігнали в 2014 році, то ми всі були побиті і травмовані, ми ненавиділи цей російський «двіж» до алергії просто. І робили все, аби його вигнати з України.

    Нас боялися в міській раді, адже наші програми були своєрідним контролем діяльності міських владців, оскільки ми були незалежною телерадіокомпанією і ніхто, крім нацради, над нами не стояв. Всі наші журналісти, оператори дуже любили свою справу. Не було жодного дня, щоб ми щось не зробили і нікуди не виїхали. І коли ми вдруге втратили «Ірту», то у всіх боліла душа.

    Я маю поїхати швидше, ніж «Нова пошта»

    З Сєвєродонецька ми евакуювалися до Черкас. Спершу витратили дуже багато грошей, бо винаймали житло тільки подобово, і воно коштувало 650 гривень на добу. Довготривалого житла не могли знайти. Пізніше одна добра людина запропонувала нам пожити в їх будинку, поки вони в Польщі, і слідкувати за собакою — американською акітою. Її вага — 60 кг. Тому нині ми тут проживаємо.

    Наш син Павло так і продовжив навчатися у сєвєродонецькій школі. Ми спочатку подали документи до черкаської школи, але оскільки навчання проходить онлайн, то немає різниці, де саме він вчитиметься. А там він хоча б спілкується зі своїми однокласниками. У нас деякі вчителі на окупованій території, в тих світло є, в тих немає. Тобто дитина навіть не відчула справжнього шкільного життя. То коронавірус, то війна. В перший клас прийшов, побачив, що це може бути весело, познайомився з хлопцями, дівчатами, а потім все пішло не так. Звісно, він розуміє, що триває війна, але коли сказали, що школа зруйнована, то дитина зраділа. 

    З досвіду можу сказати, що другий раз вже було трішки легше переїжджати, бо люди, які зіштовхнулися з проблемами переселення, морально стійкіші. Ми знаємо, що необхідно робити, коли нам відмовляють, бо ми з Луганська. Знаємо, як поселитися з твариною. Але також ми знаємо, що за вісім років можна купити нові штани, нову машину, а хтось навіть може заробити і на нову квартиру. 

    В мене ж поки що постійного заробітку в Черкасах немає. Наша телекомпанія нині спакована у «валізу». Так, є невеликий офіс, але він виконує функцію складу. Я зробив там студійну атмосферу. Як телекомпанія ми не можемо працювати в Черкасах, бо телебачення — це суспільне мовлення, і ліцензія в нас — на Луганськ і великий перелік міст по області. 

    За кілька днів до початку повномасштабної війни

    За кілька днів до початку повномасштабної війни колектив ТРК придбав собі нову вивіску в Сєвєродонецьку

    Чи мрію я повернутися в Сєвєродонецьк? Питання риторичне. Мені б дуже хотілося відновити наше телебачення. Втім я розумію, що це важко для моєї родини. Дружина говорить, що втретє вона вже не тікатиме. І її можна зрозуміти. 

    Але водночас я не можу просто так залишити нашу справу, зрадити нашу команду, глядачів, які нас знають і чекають, телефонують. І я маю поїхати швидше, ніж «Нова пошта», «АТБ». Я поїду з камерою і буду робити радіо. Я пам’ятаю, як ми це робили в 2014 році і я знаю, як ми будемо робити це тепер. Кремінна? значить буде Кремінна. Сватово? Давайте Сватово. Лисичанськ. Значить Лисичанськ. Я вже слідкую, де у нас будують вежі, які і скільки коштують. Спочатку я поїду сам. Візьму знімальну групу. Втім, якщо я буду корисний в Черкасах і зможу тут виконати свою місію, то я працюватиму. Ми шукаємо гранти, якісь інвестиції і тих, хто може нам допомогти. Але я розумію, що губернатор Луганщині гарний на Луганщині, а на Київщині він не гарний. І я та наша телерадіокомпанія гарна на Сєвєродонецьку, Луганську, а тут — ні. 

    Читайте також: «У мене була істерика через те, що дитина плакала від вибухів», — історія харків’янки, яка народила під обстрілами

    Наша команда не втрачає надію. Я настільки люблю свого глядача, що не можу його зрадити. І саме заради цього я намагатимусь працювати. 

    І я вірю, що ми будемо потрібні там, на деокупованих територіях. Вірю, що третього разу буде назавжди і ворог не зможе більше порушити наші кордони. Вірю ЗСУ. Вірю, що настане перемога.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!