• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Антон Домарацький

    «Я вже стою не на протезі, а на ногах», — військовий з Києва Антон Домарацький про ампутацію та протезування у США

    Воїни

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    12 Березня 2023

    Киянин Антон Домарацький до кінця червня боронив нашу країну від ворога, допоки, на жаль, не підірвався на міні під час бойового завдання в Лисичанську. Військовослужбовцю довелося ампутувати стопу на правій нозі, але чоловік не впав духом і зараз вже проходить реабілітацію в США. Боєць вже не тільки ходить на новому протезі, а й навіть катається на велосипеді. Про те, як навчитися жити після важкого поранення та про міцність українців Антон Домарацький розказав проєкту «Монологи війни».

    Я отримав поранення 27 червня у місті Лисичанськ, де я виконував бойове завдання. Коли ворог намагався зайти в місто, почався артобстріл, під час якого я й наступив на міну. Через вибух я втратив стопу на правій нозі. 

    Після поранення я не знав, ані куди я їду, ані що буде далі. У мене була біль, я починав бачити те, чого у мене вже нема, але було раніше. У мене був жаль того, що я не можу далі продовжувати роботу зі своєю бойовою групою. Але я прийняв відсутність стопи й почав вже трішки наперед думати, що мені далі робити.

    Найперше, про що я думав: як сказати про ампутацію своїм близьким, але так, щоб це не було для них емоційним ударом? Одразу я про це не повідомив. У мене був план сказати все їм по факту, після того, як я вже стану на протез. Спочатку я писав рідним, що у мене все добре, але розказав про ампутацію раніше, ніж планував, — приблизно за тиждень після поранення. Близькі прийняли цю новину, але ж вони пам’ятали мене, як фізично активну людину, а побачили на ліжку в реанімаційному відділенні. Я дуже схуд, у мене було, напевно, мінус 10-12 кілограмів. 

    Антон Домарацький із побратимом

    Антон Домарацький із побратимом прилитів в США

    В сім’ї знали мою позицію: мене жаліти не потрібно, я це не приймаю. Інколи не треба давати занадто багато жалю, бо людина з ампутацією може навпаки в собі закритися через це. Казати, що «життя піде вперед, нічого не зупинилося», — необов’язково. Після ампутації військовий має такі думки, що життя зупинилося. Але з часом людина обов’язково відновиться: й морально, й фізично. Найголовніше — це першій місяць. Як почнеш із цим працювати, так воно плюс-мінус і буде продовжуватися. 

    Я духом не впав і не збирався 

    В лікарні, коли мене більш-менш вже ввели у стабільний стан, я почав розвивати себе фізично, аби підготувати тіло для подальшої реабілітації та протезування. Я робив вправи на координацію. Плюс у мене було бинтування кукси: я бинтувався самостійно.

    Найкраще, що може зробити боєць з ампутацією — це почати займатися та поступово збільшувати фізичне навантаження. Якщо робити це постійно, то потім на протезуванні це дає тільки позитивні результати. Але потрібно себе берегти, бо якщо вдаритися куксою або впасти на неї, у стані здоров’я може бути відкат на декілька тижнів, а то й місяців. Наприклад, у мене було травмування кукси: я декілька разів вдарився об підлогу. 

    Ще коли я був у лікарні, я подав заяву на протезування за кордоном. У мене був чіткий план, що я буду жити так і робити все так, як було й до травмування. Тому я духом не впав і не збирався. Вже тоді у мене була мета: швидко відновитися й повернутися на лінію фронту. 

    Я планував ставити протез саме за кордоном. Пізніше, мені зателефонували мої знайомі й сказали, що знають людину, яка мені може допомогти. Так з’явилася можливість поїхати на протезування в США. 

    Діаспора українців у США

    Українська діаспора США, яка зустріла Антона Домарацього із побратимом під час прильоту бійців до Нью-Йорку

    Мені надали контакт Олександра Рубцова — нашого земляка, який живе в Нью-Йорку. На початку війни він заснував благодійний фонд Kind Deeds та почав допомагати українцям, у тому числі й бійцям з ампутаціями. З ним ми обговорили стан мого здоров’я. Одне з головних питань полягало в тому, чи добре загоїлася моя кукса. Я сказав, що я в стабільному стані, займаюся. Тоді вже пішов процес збору документів на поїздку за кордон. Все зробили дуже швидко. Загалом від моменту коли я отримав поранення, до того часу, як я опинився у США, пройшло приблизно два місяці. 

    У США мене здивувала велика кількість наших прапорів

    У США я ніколи не був. Я в принципі за кордоном ніколи не був. Поки лікувався, за допомогою Олександра та його команди я зробив закордонний паспорт. Приїхав до Америки я разом із ще одним нашим бійцем — Віктором Нестеренко. Нас зустріли просто в аеропорту. Виявилося, що в США взагалі багато українців. Нас дуже гарно, емоційно зустріли. Мене здивувала велика кількість наших прапорів та взагалі відсутність російських. Тобто там люди були патріотично налаштовані.

    Після прильоту до США у нас було декілька днів фізичного відновлення, тому що дорога нас трішки втомила. А потім вже пішла реабілітація. Мені зробили механічний протез. Куксоприймач у мене поки тимчасовий, бо форма кукси змінюється і протез треба підтягувати, корегувати. 

    Тренуватися ми починали з малого — із ходи. Лікарі дивилися наші спини, наші ноги, наші кроки. Ми почали, так скажімо, знову навчатися ходити. 

    Динаміка тренувань йшла з мінімуму до високого навантаження. Зараз ми вже намагаємося стояти на одній нозі, тримаємо баланс та координацію рухів. Тепер під час ходи ми беремо якусь додаткову вагу, робимо кроки вперед-назад, бокові рухи, займаємося на турніках та біговій доріжці. Тобто ми розвиваємо все тіло, і координацію, і рівновагу.

    Протез для українського військового

    Антон Домарацький у кабінеті лікаря, де йому показують його тимчасовий протез

    Під час тренувань у нас йде підготовка до звичайного життя. Ми вчимося робити плавні рухи, дивитися на всі боки, а не під ноги. Лікарі нами займаються, щоб ми поводили себе більш природно й не відчували себе як на протезі.

    Ми українці — ми міцні 

    Вже на третій день тренувань ми із побратимом почали навіть кататися на велосипеді — просто сіли й поїхали. Нас це також трішки здивувало, але ж ми українці, ми міцні.

    Зараз ми починаємо робити все те, чим ми займалися до поранення. Я сам можу дотягнутися до турніка й з нього зістрибнути, самостійно відкрити двері, двома руками щось підняти з підлоги. А ще я сам собі можу взяти чашку кави, але раніше це було важко, бо в тебе в руках окрім кави ще були милиці. 

    Лікарі кажуть, що у нас дуже прогресивна динаміка, дуже хороша, бо ми фізично розвинені. Так нам трішки кажуть, але сильно нас не хвалять.

    Насправді спочатку робити вправи було важко. В перші дні ми ходили 15 хвилин, потім пів години. Але зараз ми можемо займатися вже 1-1,5 години з додатковим навантаженням. Якщо порівнювати з першим тижнем, зараз ми можемо проводити в протезі вже понад 10 годин. 

    Життя з протезом

    Антон Домарацький із побратимом катається на велосипеді, одягнувши протези

    Чи є біль? Є. Але ми до нього звикаємо, тому що кукса повинна звикати до цих відчуттів, повинні наробитися такі начебто мозолі. Але це все повинно йти дозовано та поступово. 

    Коли нас кудись запрошує українська діаспора, ми тепер теж одягаємо протез. Реабілітологи тут радять знаходитися у протезі якомога більше часу, але перевантажувати себе не треба. Лікарі просять не доводити до гострого болю. 

    Я вже стою не на протезі, а на ногах 

    На протезі я почав відчувати позитивні емоції. Коли я вже встаю без милиць на свої дві ноги, коли відчуваю, що рухаюся вперед, — це вже починається інший якийсь етап реабілітації. На протезі я можу рухатися в будь-якому напрямку, можу спокійно відкрити собі двері, наприклад. 

    Морально я вже відчуваю себе не на протезі. Ми із побратимом інколи навіть жартуємо: «Подай мою ногу». Тобто я вже стою не на протезі, а на ногах. 

    Одягання протеза

    Антон Домарацький одягає тимчасовий протез

    Головне, щоб ми в душі не відчували себе каліками й інвалідами. Ми воїни, ми знали заради чого йшли на фронт: ми боронили нашу державу та українців, ми боремося за існування нашої нації. Тому якщо ми вже отримали такі поранення, треба навчитися з цим жити. 

    Ми всі — українці. Військові знали, на що йдуть. На жаль, якщо така ситуація вийшла, треба з неї виходити з високо піднятою головою.

    Читайте також: «З пораненням я повз 2,5 доби по сірій зоні»: історія захисника Херсонщини

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!