Людмила Ганшина — 65-річна бухгалтерка з Харкова. Щоб врятуватися від війни, їй довелося проїхати 5000 км на власному авто від Північної Салтівки до маленького ірландського міста Балінамор. За кордон Людмила виїхала вперше за 40 років, не знаючи мови. Тепер вона живе разом зі своїми харківськими сусідами, але не припиняє стежити за долею рідного будинку. Про те, як розпочиналася війна та як українців зустрічає Європа Людмила розповіла проєкту «Монологи війни».

У своєму будинку я голова ОСББ. Незадовго до вторгнення росії до мене почали підходити мешканці й просити: «Давайте швидше облаштуємо підвал, раптом буде війна?». А я відповідала: «Заспокойтесь, нічого не буде. Все буде нормально». Ми почали облаштовувати підвал не поспішаючи. Наш будинок – престижний, і підвал у ньому гарний. Ми там прибралися, світло провели, але закупити воду та медикаменти не встигли. Я не вірила, що війна таки розпочнеться, і із закупівлями не поспішала. Збиралася зробити це саме після 23-го лютого… Не встигла. Це моя провина.

Коли о 5:15 ранку мене розбудили сусіди з криком: «Дайте ключі від підвалу, війна!», — я взагалі не могла нічого зрозуміти. Напередодні я дуже пізно заснула й вибухів не почула: у мене перший поверх, та вікна виходять у двір. Вранці сусіди з речами одразу побігли до підвалу, а я — в піжамі… Звісно, ​​я теж одразу одяглась і спустилася до всіх. Було дуже страшно.

Ми жили на Північній Салтівці, на вулиці Кричевського. Перші удари 24-го лютого припали саме на наш район. Ми фактично опинилися на передовій, бо були на околиці міста. Російські війська не дійшли до нас буквально один кілометр, ми навіть танки чули, а будинок від обстрілу просто тремтів.

«Я вискочила з дому в чому була. Сіла в машину та поїхала»

До підвалу нас спустилося багато: хто з дітьми, хто з домашніми тваринами. Усі були налякані, діти плакали. Одна дівчина з нашого під’їзду, років 30-35, прибігла з маленькою дитиною й просто почала ридати — у неї трапилася справжня істерика. У результаті вона зомліла, ми ледве її привели до тями. Старші люди просто сиділи та молилися.

Через те, що я не встигла вчасно закупити воду та ліки, довелося бігти за ними вже 24 лютого. Все-таки я голова ОСББ, я відповідаю за мешканців.

Годині о 10 ранку, попри страх, я вибралася до міста. У центрі вже була метушня. В аптеки та магазини стояли величезні черги, Харковом їхали українські танки. Я зробила закупівлі й відразу повернулася додому. Більше виходити з підвалу я не ризикувала.

У сховищі ми жили дружно: той, хто встиг взяти з дому їжу, ділився з рештою. У нашому будинку мешкав співробітник ДСНС. Так він десь дістав хліба, хоча в місті його вже не було. Він привіз буханці та сказав мені: «Роздай людям хліб», — а сам поїхав на передову.

Через два дні я зрозуміла, що довго у підвалі не протримаюся. У мене почалися проблеми зі здоров’ям, німіли руки та ноги. Інші сусіди стали потихеньку покидати місто, і я теж вирішила їхати.

Я швидко піднялася додому, схопила документи та кілька речей. Тривожної валізки в мене не було. Довго збиратися я не могла — перебувати у квартирі було страшно, бо вже дуже стріляли. Я вискочила з дому буквально в чому була, сіла в машину та поїхала за місто. Майже всі речі залишились у квартирі. Але вже там немає нічого, звичайно, все розікрали мародери….

Я поїхала вчасно – за кілька днів до нашого будинку вперше прилетіла ракета.

«Над моїм сином летіли «Гради»

Я виїхала під Харків, до села Костянтинівка. Ми їхали не основною трасою, а манівцями: селами, лісами. Я чула вибухи навколо, але дісталася нормально. Синові пощастило менше — він їхав на кілька днів пізніше й на трасі взагалі потрапив під обстріл — над ним летіли «Гради». Дякувати Богу, все обійшлося.

У Костянтинівці було спокійніше, але жити там теж було важко. У маленькому двокімнатному будиночку нас зібралося семеро людей, три кішки та собака. Туди з’їхалися усі — родичі, знайомі, друзі. Дров не було, топити будинок не було чим, і нам доводилося збирати гілочки на розпалювання. Ми виживали там завдяки гуманітарній допомозі: спочатку у селі вона була дуже гарна.

«82-річну тітку треба було рятувати, я не могла її покинути»

8-го березня я ризикнула повернутися до Харкова — у мене там залишилася 82-річна тітка. У неї в хаті ховатися від снарядів було ніде:  під час дуже сильних обстрілів вона просто виходила на сходовий майданчик.

На початку війни тітка виїжджати ні в яку не хотіла, але коли бомбардування почастішали, все-таки погодилася евакуюватися. Мені страшно було за нею їхати, але тітку треба було рятувати, я не могла її покинути. Отак я й поверталася до міста: молилася та їхала.

Я майже не впізнала Харків: наприкінці лютого вулиці спорожніли, але руйнувань ще майже не було, а вже на початку березня біля нашого будинку з’явилися воронки від вибухів, було знесено паркани, зруйновано будівлі. До нашого будинку теж прилетіла ракета.

«Я вибралася до Європи вперше за 40 років»

Ми повернулися до Костянтинівки, але довго в селі не просиділи. Разом із тіткою та сім’єю сина ми вирішили їхати до родичів у Полтавську область, у місто Гадяч. На початку війни там був бій із рашистами, який потім назвали «Гадяцьким сафарі». Мій зять в ньому теж брав участь.

У родичів я прожила близько місяця, але роботи не було, а всі наші запаси добігали кінця. І тут мої знайомі запропонували їхати до Європи. Тітка сказала, що нікуди не поїде, сина б все одно не випустили, а його родина без нього їхати не хотіла. Так я сама й поїхала за кордон.

Я вибралася до Європи вперше за 40 років. До цього, в молодості, я була лише у Болгарії та Югославії.

«В Ірландії вже жила половина мого будинку»

Я вирішила їхати до Ірландії, бо там, в одному з містечок, мешкала вже половина мого будинку з Північної Салтівки. Після від’їзду з Харкова ми з сусідами продовжили спілкуватись у нашому домовому чаті, і знали, хто куди поїхав.

Першими в Ірландії опинилися наші сусіди-чеченці. Вони з немовлям евакуювалися ще 26-го лютого. Просто перед війною вони мені ще говорили: «Людо, запасись водою, війна — це страшно. Ми пережили Чечню». Я їх, звісно, ​​тоді не слухала.

Коли сусіди облаштувалися на новому місці, то одразу почали нам писати, що Ірландія – чудова країна, і умови для біженців там гарні. Наші сусіди взагалі дуже чуйні люди, заспокоювали нас: «Приїжджайте, не бійтеся, ми вам допоможемо». І зрештою я наважилася.

«Я проїхала 5000 кілометрів власною автівкою»

Я вирушила до Ірландії своїм ходом через Польщу, Німеччину та Францію. Загалом я проїхала 5 000 кілометрів власною автівкою, а у Франції сіла на пором. Тоді квитки на нього давали українцям безкоштовно. Нас ще й нагодували там і дали каюту. Щоправда, відтоді умови поїздок змінилися: кажуть, що тепер переправити на поромі машину коштує 800 євро.

Читайте також: «Мені так хочеться спалити москву. Після того, що вони тут наробили, жалю до них немає», – тероборонівець «Поет» про захист Макарова

Вже в Ірландії нам також допомогли з машиною — дали 100 євро на бензин. Цього з головою вистачило для того, щоб дістатися міста Балінамор, де на мене вже чекали сусіди.

Тепер я мешкаю в невеликому готелі, де перебувають лише біженці з України. Умови тут дуже гарні, і з людьми ми як одна сім’я: допомагаємо один одному, разом відзначаємо дні народження, накриваємо столи.

«Ірландія вже зараз сильно перенаселена»

Я їхала до Ірландії взагалі без знання мови: англійську я в школі ніколи не вчила. Тепер ходжу на мовні курси, але навчання дається важко, мені таки 65 років…

Я вважаю, що ірландська допомога українцям — найкраща в Європі: нас безкоштовно годують, за житло платити теж не треба. Таким чином ми можемо жити протягом одного року.

Щоправда, Ірландія вже зараз перенаселена. Країна мала прийняти 45 000 українців, а нас уже 50 000. І влада припускає, що максимум зможе зустріти до 65 000 українців.

Навіть з Ірландії я продовжую керувати ОСББ

Зв’язок зі своїми мешканцями я не втрачаю: навіть з Ірландії я продовжую керувати ОСББ. Ми вже розпочали ремонт нашого будинку: знайшли тих небагатьох будівельників, які ще залишились у Харкові, та попросили їх забити вікна, заново провести воду, відремонтувати дах та перекриття, які були пошкоджені через обстріли.

Попри те, що наші мешканці роз’їхалися Європою, всі продовжують робити внески до ОСББ, бо кожен планує повернутися додому, коли війна закінчиться.

Я обов’язково повернуся. У Європі я тимчасово, що мені тут робити? Я хочу назад до Харкова.