• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Тетяна Шерстюк

    «Я, наверное, ваш телефон заберу… Или вас заберу с собой», — жінка з Балаклії про свій виїзд через рашистські блокпости

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    10 Березня 2023

    Тетяна Шерстюк викладачка у балаклійській музичній школі. Півроку жінка провела в окупації. Тетяна розповідає, як жителі Балаклії виживали в умовах війни, жили під постійними вибухами, та молилися на дощ, бо це був єдиний спосіб отримати воду. Тетяна постійно змушена була переживати за свою безпеку адже вона все життя присвятила українській культурі. Жінка зуміла виїхати з Балаклії, але під час зустрічі з рашистами на блокпості ризикувала потрапити до в’язниці. Про життя в окупованій Балаклії, виїзд та повернення додому, Тетяна розповіла ексклюзивно для «Монологів війни».

    Я живу у місті Балаклія. До війни я працювала у музичній школі, викладала хоровий спів, вокал, сольфеджио. Разом з моїми учнями ми брали участь та перемагали на різних конкурсах. Також, я працювала у міському Будинку культури. У мене колектив української народної пісні. Я сама створюю обробки народних пісень. Вже маю дві надрукованих збірки, та маю надію опублікувати ще кілька. Все життя я присвятила Україні та українській культурі. Через українську культуру, зокрема пісню, намагалася виховати у учнів любов до Батьківщини. 

    «російські війська в’їжджали у наше місто урочисто, з триколорами»

    23-го лютого я була на роботі, ми ще співали з дітками. Коли прийшла додому, ми спілкувалися із старшим сином, який живе під Харковом. Ми обоє були стривожені, обговорювали ситуацію. Розмови про війну вже були у суспільстві, називали різні ймовірні дати її початку. Певні перестороги були, бо, одна з моїх колег ще за кілька тижнів до війни виїхала до родичів у Німеччину. Однак, більше вірилося в те, що це лише чутки та розмови і, до останнього, ніхто не міг повірити в початок війни.

    24-го лютого о 4 ранку мені зателефонував син і сказав, що вже обстрілюють Олексіївку (район Харкова) і Чугуїв. Ми з молодшим сином дочекалися ранку, вийшли на вулицю. Всі люди виглядали переляканими. Дехто казав, що нічого не буде і це просто залякування з боку росії. Ці люди вірили, що вже до вечора все закінчиться. Але, коли відкрилися крамниці, люди почали скуповувати все що було. У перший день війни, у нас ще було спокійно, але сирени вже вили. Тоді, сирени ще були, але, з тих пір, як зайшли росіяни, їх вже давно немає. 

    Учні

    Тетяна зі своїми учнями

    Вже з 26-го лютого літав російський літак кидав бомби на наше місто, зокрема на наш завод «Арсенал». Після цих бомбардувань можна сказати, що у всього міста повилітали шибки. Це був лютий місяць, було холодно. В деяких квартирах взагалі зруйнувалися балкони, були пожежі. Ми ще бігали в укриття. Пристосованих укриттів, як таких, на жаль, не було. Місто не було підготовлене належним чином до таких подій. Але, люди якось почали облаштовувати ці підвали, зносити туди лавочки. Ми з сином ходили у підвал школи, яка знаходиться неподалік. Спочатку там було багато людей, але, поступово, деякі люди навіть перестали ходити в укриття. 

    9 років тому, я стала ініціатором фестивалю родинної творчості. Це захід, на якому збиралися талановиті родини, співали і грали на інструментах. Із шкільного, він переріс у всеукраїнський. Останні роки, через Ковід, фестиваль проходив онлайн. Тому, 27-го лютого мав вийти мій фестивальний фільм. До мене приєдналося багато родин з усієї України, але, із зрозумілих причин, я не встигла доробити цей фільм. Але, все таки, щоразу, виходячи з підвалу, я бігла додому до комп’ютера і, поки був інтернет, все таки, доробила його. Звичайно, він вже не був таким життєрадісним, як це хотілося б. Я почала його піснею «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни». у виконанні нашого хору. Робота над цим фільмом була для мене стимулом до життя та творчості. А потім, 2-го березня, до нас зайшли російські танки…

    Перші дні у сховищі

    Перші дні у підвалі

    Це було неочікувано і страшно, хоч ми і знали, що вони поруч. Мені написала колега із села неподалік про те, що російська техніка йде до нас. Ми були розчаровані і розгублені. У нашому місті в цей час не було ні армії, ні тероборони, ні поліції. Військкомат був закритий. Чоловіків, які хотіли добровольцями піти на фронт, відправляли у військомати інших міст Харківщини. Балаклія залишилася незахищеною. Ми бачили, як російські війська в’їжджали у наше місто, урочисто, з триколорами, зверху на танках сиділи солдати з автоматами. Звичайно, це було моторошно. Почалося «веселе» життя.

    «У чергах за хлібом ми стояли під вибухами і обстрілами»

    Рашисти поселялися по всіх хатах, які їм подобалися. Вони просто виганяли людей на двір. Заходять і кажуть: «Нам нужен ваш дом. Забирайте документы и уходите». Не давали навіть часу щось забрати з собою. Люди йшли, в чому були. Багато людей влаштувало укриття в кафе «Тбілісо», де є підвальне приміщення. Однак, було холодно, треба було якось утеплятися. Люди наважувалися йти туди, де вони раніше жили і просили взяти ковдри і теплий одяг. Однак, їм нічого не дозволяли брати. З квартир, які стратегічно підходили рашистам, людей теж виганяли, відбирали авто. Окрім їх техніки, яка їздила містом, було багато машин, які вони «повіджимали». На цих машинах здирали номерні знаки і малювали там літеру Z.

    У музичній школі, де я працювала, вони облаштували свій шпиталь. Туди вже не можна було заходити, хоча, дехто примудрявся туди потрапити і щось своє забрати. Але, я навіть не намагалася туди заходити, бо мене знають не лише на Балаклійщині, але й, на всій Харківщині. У мене своя програма, яка побудована на народній творчості, а також в моєму класі багато української символіки. Мене б, як багатьох інших людей, могли затримати і посадити до в’язниці. Як виявилось потім, мій клас повністю розграбували. 

    Коли зайшли рашисти, сирени в нас вже не працювали і ми не знали, коли будуть бомбардування та обстріли. Тому, люди просто сиділи у підвалах, облаштовували їх. Пару ночей ми з сином також провели у підвалі. Спати доводилося по черзі, адже ти приходиш туди з грошима та документами. Були такі випадки, що вночі крали не те що гроші, а й продукти. Бо люди були голодні, адже нічого не працювало. З перших днів люди розкупили все в магазині. Ми ділилися продуктами з друзями та сусідами, в кого що було. Потім почало зникати світло. Якщо зникає світло, то зникає і вода, адже насос працює на електриці. Також зник і інтеренет. З’являвся періодично і був нестабільний. Зник зв’язок від «Водафону», тож ми переленалаштовувались на інших операторів. 

    Балаклія під час обстрілів

    Обстріли Балаклії

    Магазини розпродавали, що залишилося і ми брали все. Потім почали дозволяти їздити людям із сіл, привозити молочні продукти, овочі. Було таке, що молоко привозили безкоштовно, бо його не було куди дівати. За ним вибудовувалися кілометрові черги. З виїздом і проїздом були проблеми. Наших волонтерів просто блокували і не пропускали. В деяких пекарнях, де ще було борошно, пекли хліб і одразу ж його продавали. У чергах за цим хлібом ми стояли під вибухами і обстрілами. Але, люди стояли, бо ховатися було нікуди. І їсти було нічого. 

    Тижнями у нас не було ні світла, ні води. Ми виходили на вулицю і набирали сніг, розтоплювали його і таким чином отримували, хоча б, технічну воду. А коли почалися дощі, то ми просили Бога, щоб вони були сильніші. Бо тоді вода стікала з водостічної труби, чи з шиферини на парапеті. Всі приходили з відрами, набирали воду і молилися на цей дощ. Питної води практично не було. За нею треба було йти до колонки, яка знаходилася у садибі одних людей. У черзі можна було простояти до двох годин, щоб набрати цю воду. Також, коли був дощ, це було добре, бо не літали їх літаки. З часом, в укриття вже практично ніхто не ходив. Люди були вдома і вже навіть звикли до цих вибухів. Одного разу, ми спимо, а о 12-й, як бабахне! І що робити? Куди бігти? Перевертаєшся на другий бік і спиш далі. Звісно, нічого хорошого немає в тому, що до такого звикаєш. У кращому випадку, ми сиділи у коридорі.

    «Чоловіків в мороз роздягали до трусів і шукали на тілі патріотичні татуювання»

    Багато хто залишав Балаклію ще на початку війни, коли можна було виїхати. Але, я не могла цього зробити, бо у мене була дуже хвора мама. Їй було 85 років і вона не підводилася з ліжка. Вона потребувала догляду і я не могла її нікуди вивезти. Тому, ми з сином перейшли жити до мами. Ми доглядали її, але не було ні ліків, ні взагалі жодної медичної допомоги. Лише десь через когось можна було діставати ліки. Мама моя померла в середині квітня. Померла ввечері і що робити, куди бігти? Всі ритуальні служби були зачинені. Одна жінка підказала мені, де живе завідувач ритуалки. Хоч і за великі гроші, але, на щастя, люди погодилися поховати маму. Кладовище було заміноване, тому ми заїжджали збоку, де більш безпечно. На кладовище лише я сама проводжала маму. На щастя, в цей день не було жодного пострілу, бо йшов дощ. 

    Поки ми оговталися після смерті мами, закрили виїзд і в’їзд в місто. Якщо жінкам і літнім людям ще якось можна було виїхати, то я б з сином зробити цього не змогла, бо боялася, що його можуть забрати в полон. Та й, хлопців і чоловіків вже не випускали. Тому ми залишилися тут. Але, стало страшно, коли почали зникати люди, особливо хлопці. Після цього, я заборонила сину виходити з дому, адже його теж всі знали у місті. Навіть, коли я виходила на ринок, люди казали: «О, а ми вас знаємо». За таких обставин, це було не дуже приємно, коли всі знають, чим я займаюся і що роблю. Деякі навіть, наче жартома, питали: «Ой, а тебе, ще не застрелили». Хоча, в такій ситуації було не до жартів. 

    Багато чоловіків із навколишніх сіл почало зникати волонтери, люди з проукраїнської позицією, ті, хто служив в зоні АТО, навіть їх родичі. Я бачила, як на вулицях чоловіків в мороз роздягали до трусів і шукали на тілі татуювання. Якщо це буде малюнок тризуба чи напис «Слава Україні» — це все, розстріл. Доля деяких людей, яких забрали на початку війни ще й досі невідома. Нашого сусіда забрали ще на початку літа. Колись він служив у зоні АТО. Мабуть, хтось на нього навів, бо у місті вистачало і вистачає любителів «русского міра».

    Щодня я ходила у свою квартиру. По-перше — навідувалась, а по-друге — у маминій хаті немає газової плити, тільки електрична. Тож, коли немає світла неможливо нічого приготувати. Тому, я ходила готувати у свою квартиру. На початку липня в мою квартиру теж прилетіло. 2-го липня були сильні обстріли, навколо все вибухало, вікна дрижали. Вранці я пішла до своєї квартири взяти деякі речі. Заходжу і перше відчуття, ніби я не в себе вдома. У квартирі повно скла, пилу, землі. У залі немає вікна, на балконі все потрощене, поплавився лінолеум. Одразу ж, я почала фіксувати це на телефон і відправила сину. Потім почала прибирати. П’ять відер тільки дрібного скла я винесла. Жити там вже не можна було. Хоча, переночувати то можна було, але не було гарантії, що вранці ти прокинешся і все буде добре. 

    Приліт у квартиру

    Приліт у квартиру Тетяни

    У нас не було мобільного зв’язку, а треба ж було якось спілкуватися з рідними, хоча б сказати, що ми живі. Коли немає електрики, то ніде і зарядити телефон. Відповідно, за день ми старалися використовувати не більше 1-2% заряду. Коли знеструмили вишки мобільних операторів, на всю Балаклію залишилося одне місце на «Комсомольських сходах», де можна було піймати і мобільний зв’язок і інтернет. Туди збиралася вся Балаклія, люди стояли стіною. Безпеки там не було, бо ті ж самі рашисти приходили туди і теж телефонували. Тому, не можна було говорити ні на які теми, крім побутових. Але, моя квартира, яка була вже розбита, знаходиться на підвищенні, тому там можна було спіймати мобільний зв’язок. З балкону я телефонувала сину і напівшепотом розповідала йому, що в нас твориться. Голосно не можна було розмовляти, бо скрізь були «вуха». 

    «Ти йдеш кудись і кажеш: «Я йду на ринок, скоро повернуся». І додаєш: «Якщо не вб’ють»

    Після того, як біля нашої музичної школи був приліт, рашисти вибралися звідти і перейшли до 1-ї школи, якраз перед вікнами нашого будинку. Це було ще страшніше. Ми бачили, як приїздили швидкі, як звідти виносили на ношах поранених, як вони виходили на милицях, з перебентованими кінцівками. Тут був не лише шпиталь, адже сюди приїжджало багато «Z-тівських» машин. Бачили, як вони фотографувалися з автоматами на фоні школи, де навчалися мої діти. Також тут стояв пересувний флюорографічний кабінет, який вони вкрали в лікарні. 

    Одного разу, я пішла до себе додому, щоб щось приготувати. Але, того вечора були такі страшні вибухи, що будинок ходив ходором. Я залізла в ванну, підстелила якийсь килимок, лягла туди і буквально кричала, наскільки було страшно. Потім, коли вибухи припинилися, я виглянула у вікно і побачила, як в районі школи валить густий чорний дим. Коли йшла додому, то побачила, що це наші влучили в їх автомобіль і він згорів. Ці уламки ще й досі там лежать. Люди тоді ходили і милувалися, як горить ворожа техніка. 

    Також рашисти облаштували собі житло у кафе «Тбілісо», де спочатку ховалися люди, яких вони вигнали. Окрім того, вони влаштували там вогневу точку, бо із віконечка підвалу стирчало дуло. Звідти вони і стріляли. Це все неподалік від нашого будинку, тож було неймовірно страшно. Від вибухів і пострілів буквально заглушувало. Ти йдеш кудись і кажеш: «Я йду на ринок, скоро повернуся». І додаєш: «Якщо не вб’ють». 

    Ворожий автомобіль

    Ворожий автомобіль під вікнами Тетяни

    Балаклія була оточена з трьох боків. Через кілька кілометрів від міста знаходиться цементний завод, який донедавна був найбільшим цементним комбінатом у Європі. На цьому підприємстві буквально трималася вся Балаклія. На цьому заводі знаходилися наші військові, там був блокпост. Коли ти виходив на «Комсомольські сходи» і бачив труби цього заводу, з’являлася надія, що ЗСУ поруч і скоро мають прийти. А інший бік виходив на дорогу в бік Ізюма та Куп’янська. Цим шляхом рашисти возили зброю і російські продукти. 

    Я приходила до своєї квартири і щоб показати, що я тут є і нікуди не виїхали, сідала і грала за фортепіано мелодії переважно українських пісень. Я грала і музика звучала на всю площу, тому що вікна не було, балкон теж розбитий. В такі моменти у мене навіть були хвилини творчості, створювалися пісні. Я написала пісні на вірші відомого нашого земляка Леоніда Томи. Саме під час війни народилася пісня, яку я записала на телефон. Зачинила двері на два замки, одягнула вишиванку, записала цю пісню і відправила Леоніду на день народження. 

    «Було дуже багато людей, які отримували винагороду за те, що вказували на осіб з проукраїнською позицією»

    Чим далі, тим було страшніше знаходитися в місті. Не лише через постріли. Коли стріляли, ми певною мірою раділи, бо навчилися відрізняти, де стріляють рашисти, а де ЗСУ. Це була надія, що за нас хтось воює, що ми комусь потрібні. Хоча у Балаклії багато хто казав: «Ви вже ніколи не будете в Україні, ЗСУ вас ненавидять, всі, хто залишився в місті — колаборанти». Казали, що Зеленський уже в полоні. А у людей же не було тоді зв’язку. Я тоді дзвонила до сина, щоб він розказав якісь новини. У нас в місті були і росіяни, і «лнр-івці» і кадирівці. Кажуть, що найнебезпечнішими були «лнр-івці». Вони були жорстокі і неадекватні. 

    Одна моя знайома літня жінка пекла пиріжки і продавала їх на базарі. Воно разповідала, як до неї підійшов молодий російський солдат і приязно звернувся, а воно йому каже: «Який ти молодий! Ти на мого внука схожий. Як ти сюди потрапив? Їдь додому!» А він їй говорить: «Бабушка, вы никому не говорите этого, потому что у вас в городе полно шакалов. Бабушка, нас лоханули. Нам говорили, что здесь какие-то «нацики», а мы видим, что здесь адекватные нормальные люди». А от при мені був випадок, коли я пішла до стоматолога, який відновив роботу. Я сиділа у коридорі, чекала на прийом і раптом відриваються двері, заходять п’ятеро з автоматами і прямо до лікаря у кабінет. Вони привели військового, якого треба було полікувати. Звісно, коли вони з автоматами, відмовити не можна. Всі, хто був в коридорі, звичайно ж, злякалися. 

    Читайте також: Рятують захисників і переселенців: як на Прикарпатті клініка естетичної хірургії перетворилася на перший добровольчий хірургічний шпиталь

    Хапали усіх людей, які мали проукраїнську позицію, навіть жінок та дітей. Одній з моїх учениць 16 років, знаходиться на опікунстві однієї родини. Родина проукраїнська. Вони збиралися виїжджати і до них в цей час зайшли військові з автоматами і почали перевіряти телефони. Знайшли у цієї дитину якусь патріотичну світлину. Вони сказали: «Не нравится нам ваша семейка» і забрали всіх до в’язниці. Жінку і дитину тримали три доби. Годували один раз на день, вони перебували в умовах антисанітарії. Жінка вчителька, її щодня допитували і схиляли до роботи у «новій російській школі». Вона відмовлялася і тоді їй почали погрожувати. Сказали, що спочатку згвалтують дитину на очах цієї жінки, а потім і її розстріляють. Після цих слів вона знепритомніла. Їй викликали швидку і через те, що вона нещодавно перенесла інфаркт, відпустили разом з дівчинкою. Потім я побачила цю дівчинку на ринку і зрозуміла, що така доля може спіткати і мене. Бо було дуже багато людей, які отримували винагороду за те, що вказували на осіб з проукраїнською позицією. Я вирішила, що треба виїжджати будь-якою ціною.

    «Вступати в конфлікт з рашистами — це забезпечити собі в’язницю або смерть»

    Виїхати допоміг старший син. Він зв’язався з волонтерами, які пообіцяли вивезти через блокпости. Це був автомобіль волонтера-перевізника, але виїжджав він тільки з Куп’янська. Тож, треба було їхати туди. А звідти, або ж — в росію, а потім — у Європу. Але, я не хотіла у Європу, мені хотілося залишатися в Україні. Хоча, це був більш безпечний шлях. А більш небезпечний, але коротший маршрут — треба було їхати у Печеніги і перейти десь 4 кілометри пішки, зокрема через місточок над дамбою. Ми приїхали до Куп’янська, там переночували в інтернаті, де було багато евакуйованих, зокрема з Балаклії. Там давали ліжко і двічі на день годували за якісь невеличкі гроші. На той час у Куп’янську вже не було зв’язку, не можна було навіть згадувати про українських операторів. Я вперше була у Куп’янську, але я буквально зненавиділа це місто за те, яким тоді його побачила. На кожному кроці висіли триколори, білборди з написом «Ми с россией один народ». Там працювали кафе і ресторани, грала російська попса. Там було тихо і взагалі не стріляли. Вже ходили рублі і пубілка налаштовувалася на те, що вони тепер — з росією. І це було страшно.

    Мені треба було якось подзвонити сину і сказати, що ми тут. У Куп’янську можна було вийти у певне місце, де ходили люди і заробляли тим, що підключали до інтернету. Ми з сином прийшли туди і до нас підійшов хлопчик років 12-ти. Я заплатили йому 50 гривень і півгодини могла могла переписуватися з сином. Ми переночували там і вранці пішли до автовокзалу де знайшли мікроавтобус, на який були зареєстровані. Сіли і почали їхати. Блокпостів було дуже багато, буквально через кожні кілька кілометрів. Спочатку все проходило добре і я вже почала заспокоюватися. Але, на останньому блокпості військовий забрав у мене телефон і почав нишпорити в ньому. Я ніби все копрометуюче повидаляла, але раптом цей військовий каже: «Ага. Танюша, я пишаюся тобою. Ти завжди була щира україночка». І дивиться на мене. «Это вы, щирая україночка?». Я сиджу і кажу: «Ну, мабуть я». Цей військовий почав дивитися далі телефон. «Ага, віримо в перемогу, Слава Україні. Вы знаете, здесь много интересного в наш адрес. В какую это перемогу вы верите?» Я сиджу і читаю всі молитви, не знаю, що говорити. 

    Балаклія

    Тетяна після повернення до Балаклії

    Вступати в конфлікт — це забезпечити собі в’язницю або смерть. А в мене також були чати з моїми учнями, де я їм писала, що зараз ми не можемо займатися, але, згодом знову зустрінемося і будемо співати українські пісні. «Ага, учительница? Вы что, не понимаете, что это все нужно удалять?», — запитав він. А мені і самій було дивно, як я не видалила ці чати. «Вы собираетесь возвращаться?» Кажу: «Не знаю, я везу на лікування сина. Все залежить від того, як воно буде проходити». Цей солдат каже: «Я, наверное, ваш телефон заберу… Или вас заберу с собой. У меня там уже сидит директор школы и завуч. Я, думаю, вы составите им хорошую компанию». Стоїть і дивиться на мене, ніби морально тисне. А в мене, чесно кажучи, ніякого страху. Я дивлюся на нього і кажу: «Та ну, забирайте вже телефон, тільки нас пропустіть». Я не знаю, що він в цей час думав і відчував, бо довго розглядав мій телефон. Можливо молитва, можливо мій якийсь «відморожений» стан зіграв роль, але він довго дивився у мій телефон і думала, що забере його. Раптом, він швиряє мені цей телефон на підлогу і хлопає дверима. Моментально я видалила всі месенджери, адже не знала, що це — останній блокпост. І буквально через 50 метрів відкриваються двері і нас випускають. 

    «Єдине наше бажання — бути подалі від цих нелюдів»

    Я підійшла до водія і вибачилася за цей інцидент. Але, він сказав, що все нормально і побажав удачі. Ми виходимо, йдемо через Печенізьку і починається обстріл. Але, нас цей обстіл не лякав, адже ми вже звикли до цього. Єдине наше бажання — бути подалі від цих нелюдів. Потім ми переходимо через цей міст і бачимо, що висить наш прапор. Я почала плакати, ми були готові цілувати цей прапор. Потім нас забрали автобуси і відвезли до Харкова, де нас зареєстрували. Далі нас забрав машиною знайомий і відвіз до Києва. Там жив син з родиною, нам вони теж знайшли житло. Там ми прожили три місяці. Звичайно, знадобився час на реабілітацію. Я зверталася до лікарів, щоб трохи поправити здоров’я. 

    На початку вересня звільнили Балаклію. Ми не спали всю ніч, слідкували за місцевими групами, читали, що відбувається, як рашисти стрімко тікають. Це було просто неймовірно. Коли більш-менш стабілізувалася обстановка, ми повернулися у Балаклію. 

    Тут вже у міській бібліотеці провели культурний захід, презентацію роману Леоніда Томи «Батуринський подзін». Не зважаючи на те, що захід проходив у холодній залі, зібралося багато людей. Ми з сином співали народні пісні, а також пісні на вірші цього поета, люди читали фрагменти роману, вшанували героїв. Радію, що культурне життя повертається у Балаклію. 

    Культурний захід після окупації

    Перший культурний захід після окупації

    Місто потроху відбудовується. Звичайно, багато руйнувань. У мене вікно затулили фанерою. Вставляти поки що не буду, почекаємо поки стабілізується ситуація в країні. На роботі у мене припинили трудовий договір, тому будемо поки якось виживати.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!