• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олексій Притула

    «Я бачу, що мої ноги розмотуються, як восьминіг», — доброволець Олексій Притула про службу в ЗСУ й ампутацію ніг

    Воїни

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    16 Березня 2023

    Олексій Притула — ветеринарний лікар з Одеси, який добровольцем пішов на фронт. Він воював у самих «гарячих» точках: на Бахмутському та Харківському напрямках. Олексій був десантником і брав ворога в полон, а також рятував побратимів як фельдшер. На жаль, під час одного з бойових завдань, Олексію в ноги прилетів касетний снаряд. Зараз чоловік знаходиться в військовому шпиталі Києва з ампутацією обидвох ніг. Проєкт «Монологи війни» поговорив з Олексієм про війну, бойові завдання та важке поранення.

    Повномасштабне вторгнення росії для мене не стало новиною. Чесно кажучи, взимку я вже чекав на загострення ситуації. Але вночі 24 лютого всі ці вибухи все одно сильно налякали й мене, й мою дружину. Декілька наступних днів ми були у розпачі, не знали, що робити, куди їхати. Я намагався якось вивезти дружину до Ізмаїлу, де у мене живе мама. Але Юля їхати відмовилася — вона у мене «декабристка». Вона сказала, що залишається зі мною. 

    До війни я багато років працював ветеринарним лікарем. Після 24 лютого я взяв на роботі кілька вихідних «на подумати», але за 3-4 дні знов вийшов на роботу, бо не знав, куди себе подіти. Паралельно ми з дружиною намагалися допомагати військовим: ми плели сітки, працювали на різноманітних кухнях, які готували їжу для ЗСУ та ТРО. 

    Десь в середині березня я пішов до військкомату. Я розумів, що я у будь-якому випадку маю йти воювати. Тоді у мене взяли всі необхідні документи для оформлення військового квітка, але одразу на фронт не забрали, бо у мене не було жодного бойового досвіду, я раніше не служив. Мені сказали йти до дому й чекати.

    Я чекав і продовжував займатися волонтерством. Ми з дружиною зовсім не гаяли часу: обидва й працювали, й допомагали нашим військовим. 

    Майже всі хлопці були добровольцями

    Десь приблизно на початку липня мені зателефонували та сказали, що наступного дня я маю прийти з речами до військкомату. Перед цим, тижня за півтора, я пройшов медкомісію.

    5-го липня нас повезли в «учебку» на захід України. Нами досить інтенсивне займалися приблизно місяць і потім розподілили по частинах. Я потрапив до ДШВ — десантно-штурмових військ. 

    Майже всі хлопці, з якими я стикнувся на навчаннях, були добровольцями, які не чекали на повістки, а самостійно шукали варіанти потрапити на фронт

    Військовий

    Олексій Притула на службі

    На початку серпня нас вже відправили по частинах. Я потрапив у 25-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Із заходу нас везли начебто на продовжування навчань, але через те, що, на жаль, на фронті були великі втрати наших хлопців, нам прийшлося зайняти їх місця. 

    Ми приїхали на ППД (пункт постійної дислокації). Це був напрямок Бахмуту, звідки нас відправили на роботу вже наступного дня. Найстрашніше, що я не встиг зателефонувати дружині, і вона не розуміла, де саме я знаходжуся та чим займаюся.

    З 6-го на 7-е серпня я вже був в окопах просто на «нулі». Я ховався від обстрілів, бо це була дуже страшна ділянка. Бомбардування були кожного дня. Це були Гради, танки, авіація — майже все, із чого можна стріляти. Від нас до ворога було приблизно десь 1-1,5 кілометра, а на деяких ділянках і трохи менше. Чесно кажучи, за весь час я там не зробив жодного пострілу, бо я зовсім не бачив живої сили, тільки техніку.

    Таким чином я провів 8 днів, але хлопці, які були там до мене, провели в цьому пеклі близько трьох тижнів. 

    Військова форма

    Військова форма Олексія Притули

    В середині серпня нас евакуювали й дали можливість з’їздити додому. Декілька днів я провів із сім’єю та повернувся назад. Майже місяць після цього нас знову почали навчати, а потім відправили на Харківський напрямок. 

    Ми вийшли на Ізюм. Там працювало багато бригад. Ми стояли на блокпостах, займалися зачистками, тренувалися. Під час бою у нас був контакт із супротивником, але рашисти в основному відходили: ми бачили покинуту техніку та солдат, що тікають. Я там взяв полоненого з Луганська.

    Я побачив справжню війну 

    В середині вересня нам сказали, що ми виходимо на Лиман. Нашому місцевому армійському медпункту тоді бракувало фахівців. Через те, що я ветеринарний лікар, мені запропонували зайняти місце фельдшера/санітара. У нас була команда — водій та я. Наша задача була забирати з поля боя 300-х та 200-х (поранених і мертвих) і перевозити їх до найближчого місця евакуації. 

    На жаль, там робота почалася з перших днів, бо нашим хлопцям було дуже-дуже важко. Бувало так, що ми забирали одразу по 7-8 людей різних ступенів важкості. 

    Там я побачив справжню війну, коли ти не просто сидиш в окопах і на щось чекаєш, а коли ти йдеш у наступ. Це саме штурм, і це дуже важко, й це дуже страшно. По нашій евакуаційній автівці з червоними хрестами також стріляли. Одно разу уламком від ракети нам пробило колесо.

    Водій взагалі рятувався дивом 

    До кінця вересня кожного дня у нас була робота. 30-го числа, з самого ранку, нам дали координати місця, звідки треба забрати чергового пораненого. Ми приїхали й виявилося, що у хлопця дуже погано накладений турнікет. Я попросив водія почекати пару хвилин, аби перетягнути турнікет, бо в машині на ходу зробити це було майже не можливо — автівка у нас була начебто без підвіски, коли вона рухалася, всередині все літало по боках. 

    Читайте також: Сказав: «Я вас люблю» і збив. Історія морпіха, який з першого дня війни в полоні

    Поки я затягував бійцю турнікет, ми потрапили під обстріл Градів. Машина стала дірява, як решето, але, на щастя, ні мені, ні водію, ні пораненому нічого не нашкодило. Водій взагалі рятувався дивом, бо він вийшов з машини, а один з уламків прилетів акурат в лобове скло. 

    Я побачив, що мої ноги розмотуються, як восьминіг 

    Опівдні ми знов пішли за 300-ми бійцями, доїхали до місця та сховали машину «під зеленку», в дерева. Але майже одразу цю ділянку почали «полірувати» Гради, танки та все, що тільки можливо. 

    Ми вибігли з машини й сховалися в невеличкому ярку. Там був здоровезний пень, і ми сіли під ним. Так ми сиділи майже годину та чекали на поранених хлопців. Але нам нікого не привезли. 

    Ми вже прийняли рішення повертатися, бо той обстріл був справжнім пеклом. Водій побіг подивитися стан автівки, а я залишився в ярку. В якийсь момент касетний снаряд прилетів мені просто під ноги. Я все це побачив. Мене підкинуло догори десь метра на три. Я побачив, що мої ноги розмотуються, як восьминіг, що замість них в мене вже висять ремені. Там, де було дві ноги, стало вісім

    В цей момент болю ти не відчуваєш — просто сильний шок. Ти наляканий, ти не одразу розумієш, що робити. Але це все продовжується секунди. Коли я прийшов до тями, я побачив, що стікаю кров’ю, та почав накладати собі турнікети. 

    Ампутація

    Олексій Притула після ампутації

    Спочатку мені здалося, що там відірвало ноги прямо по пах. Але насправді все це було не вище коліна. Мене врятувало те, що я мав дуже якісні турнікети. Саме це мене, напевно, і врятувало. Раджу звертати увагу на якість турнікетів усім бійцям: ті, що коштують 200-500 гривень, скоріш за все зламаються у найважливіший момент.

    Коли я нарешті побачив водія, він сказав, що вже підбігав до мене, але я втратив свідомість і здавалося, що я вже 200-й. 

    У цей час я почув, що десь недалеко від нас, в тому ж ярку, спілкуються наші хлопці. Я почав кричати, що я важкий 300-й і що мені потрібна допомога. При цьому я себе стримував, щоб не волати, не плакати, а нормально сформулювати, що до чого. Раптом я почув, що хтось каже: «Братику, я тут! Де ти?». Так на мій голос вийшов хлопчина, який і допоміг мене врятувати. 

    Мені зробили п’ять операцій та повністю видалили ліве коліно 

    Прямо під обстрілами мене поклали на ноші, закину на якесь БМП і вивезли. Мене евакуювали спочатку до польового шпиталю, де мені провели першу операцію по видаленню кінцівок, просто повідрізали все зайве. 

    Один з лікарів дав мені свій телефон і я зателефонував дружині. Чесно кажучи, трохи боявся почути її реакцію, але вона була абсолютно адекватна. 

    Олексій з дружиною

    Олексій Притула з дружиною Юлією

    Того ж дня, ввечері, мене вже повезли до Харкова, де одразу зробили ще одну операцію. Незабаром туди приїхала моя дружина, і з того часу вона щодня зі мною. Через декілька днів мене перевезли до військового шпиталю Києва, тут я перебуваю досі, вже понад місяць. Загалом мені зробили п’ять операцій та повністю видалили ліве коліно, бо воно вже було не життєздатне. Раз на кілька днів мені заміняють пов’язки — це теж відбувається під наркозом. Все це робиться безкоштовно. На цьому етапі лікування держава підтримує бійців на всі 100%. 

    Я розумів, куди я йшов, я розумів, що це війна 

    У мене постійно є і фантомний, і фізичний біль, змінюється лише його інтенсивність. Постійно болять і ноги, і місця, де були ноги. Це все приносить дискомфорт. Іноді я хочу почухати п’яту, чи відчуваю, як я ворушу пальцями ніг. Але ж розумію, що ні… 

    Для мене єдина опора — це моя дружина й мої друзі, а їх, як виявилося, дуже багато. Це мене максимально підтримує. 

    Зараз ми чекаємо на максимальне загоєння, після чого ми займемося пошуком місць для протезування. Попереду вже довгий час, бо я тепер не маю обидвох ніг. Мені доведеться майже заново навчатися ходити. Це буде дуже довга реабілітація. 

    Але я розумів, куди я йшов, я розумів, що це війна. Я абсолютно розумів, що ампутація — один із варіантів, з яким я можу повернутися. Я знаю, що багато людей просто не повертаються з війни, а в мене що? Руки цілі, голова ціла. Тому я абсолютно нормально почуваюся з цього приводу: не комплексую і не страждаю. 

    На візку

    Олексій Притула на інвалідному в’язку

    Я зроблю протезування, та коли з протезами все буде добре, я планую повернутися на службу, на ППД. Я спитаю, чи зможу я десь бути залучений до чогось, а там вже подивимось. Але я знаю, що в більшості випадків двосторонні ампутанти — вже не воїни. Якщо я не зможу знов потрапити до лав ЗСУ, я 100% повернуся до свого минулого місця роботи, де на мене дуже чекають.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!