• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Центр біженців в Італії

    «Втретє втечі від війни я не витримаю»: Наталія Король тікала від війни двічі — з Донецька, а через сім років з Черкас

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation: Violeta Shenkaryuk

    22 Серпня 2022

    Наталія Король двічі тікала від війни — у 2015-ому з Донецька, у 2022 — з Черкас. Вона має радісну професію — організатора дитячих свят. Та її життя не завжди було наповнене такими ж подіями. У 2015-му році разом з дітьми і чоловіком довелося їхати з великого дому, в якому щойно зробили ремонт і купили меблі.  Тимчасовим, як їм тоді здавалося, прихистком вони обрали  Черкаси. А навесні 2022-го вони змушені були тікати від війни в Італію. 

    Всі сподівалися, що не буде такого, але мені щось підказувало, що все можливо. І 23-го лютого, коли я йшла з роботи, розмовляла з адміністратором, вона була напружена: «Я щось відчуваю». А я казала: «Все буде добре, війни точно не буде». Я налаштовувала колектив, що все буде добре, бо наш психологічний стан дуже важливий при роботі з дітьми. 

    В перший раз це була несподіванка. У 2015 році, коли виїжджали — це був жах і страх. А 24-го лютого 2022 року мені зателефонувала сестра чоловіка і сказала: «Наташа, почалася війна, я чую вибухи». 

    Була 5 година ранку, почало калатати серце, я помолилася за батьків, які в Донецьку, знайомих, родичів… А вже о шостій подзвонила родичка з Києва: вони на Подолі і чують усе близько. Я розбудила чоловіка, ми перевели дітей в коридор, бо на Митниці над Дніпром почали літати винищувачі. Наші, але це все одно було страшно. 

    Я сказала, що я вже наїздилася і якщо війна мене застане, то вона мене застане скрізь. Далі була Ірпінь, Буча і Харків…

    У нас в Черкасах люди нелякані, вони не ховалися під час повітряних тривог. А коли бомбили Донецьк у 2014-му році, то нас ніхто не попереджував. Коли я у 2015-му розповідала, то черкащани і співчували, але не могли до кінця зрозуміти.

    Скільки ночей у нас було у підвалах, у дівчат хронічні гайморити, бо вони спали маленькі в цих підвалах. Потім пішли мітки, і було страшно, що хтось намалює їх на нашому будинку. 

    Рішення їхати ухвалили за півгодини

    Ми тоді уже ходили на «табачку» (гуманітарний центр Черкас розташований у приміщенні колишньої тютюнової фабрики, серед містян «табачка», — ред.), робили «коктейлі Молотова», допомагали, організувалися й ходили цілими компаніями. А того разу не пішли, бо було багато тривог, ми не виспалися зовсім. Мені подзвонила подруга з Луганської області, вона вже вдруге переселенка. Сказала: «Мені дуже страшно, я хочу їхати. Поїхали рятувати своїх дітей». У нас було на це рішення півгодини. Щоб кинути все знову.

    Ми їхали 6 днів, не знаючи, що ми будемо їсти і де ми будемо кожного наступного ранку. Чоловік не поїхав з нами, бо у нього було багато волонтерських справ. Ми їхали у вантажному автобусі без крісел, взяли з мого клубу крісла-мішки і їхали на них дві доби. Чоловік постійно був на зв’язку з водієм, слідкував, що по шляху відбувається і попереджав, куди їхати, куди ні. Було багато заторів і дуже страшно їхати. 

    Гуманітарна допомога для українців у Італії

    Гуманітарна допомога від українців, що живуть в Італії

    Ми їхали через Білу Церкву через центр. І через 40 хвилин там, де ми їхали, був обстріл, і ці будинки, повз які ми їхали, були зруйновані вже. Наче щось нас наздоганяло, а ми тікали і тікали. А потім ще одне місто через півгодини після нашого проїзду теж розбомбило. Наче Бог нас оберігав. Але дітям ми нічого не казали.

    17 годин на кордоні з Польщею

    Було то холодно, то жарко, так їхали, наче в 40 роки. У старшої дочки був гайморит, вона пила антибіотик усю дорогу і її нудило. Часом пропадав зв’язок — ні мобільного ні інтернету — їхали без навігатора навіть. Нас було троє дорослих, четверо дітей. Усього сім місць. Але зранку того дня дуже просилася ще одна жіночка з дитиною. Вона була готова навіть стояти. Їхали дуже незручно, але не могли її залишити, тож  довезли до Львова. 

    Друзі допомагали, весь час були на зв’язку: моніторили заправки, наявність бензину. 

    Ми приїхали до Львова і пішли до центру, де реєструвалися всі біженці. Нас оформили як біженців, відправили до школи. Але ми не стали там лишатися на ніч. Бо вже у Львівській області почалися «прильоти». Нас погодували і ми поїхали одразу на кордон. Перетинали Краківець. Стояли 17  годин на морозі без туалетів. Найменшому пасажиру в нашій компанії було 9 років, ще один хлопчик 16 років, дівчата 12 років і 18 років.

    Просто мороз і 17 годин. Потім ще дуже довго було оформлення. Україна так не готова була до цього. Волонтери кричали на дітей, були люди з візками, маленькі діти, і це о 5 ранку, коли ми підходили ближче до кордону. Це був хаос і це була найстрашніша ніч у моєму житті. Бо було 7 градусів морозу, донька бліднішала, і казала, що у неї віднімаються пальці на ногах. Я кутала її в усі речі, які могла знайти. Ми співали гімн, «Ой у лузі калина», «Хуторянку», грілися як могли. Подружилися ще з компанією дівчат. Черга була два-три кілометри, і вся підхоплювала ці пісні. 

    Втома

    Заснули прямо на валізах

    У прикордонників були буржуйки і там могли грітися діти. І коли ми вже підходили, наш 16-річний хлопець підійшов до них і каже: «Буржуйки не працюють». Він пішов сам шукати дрова і розпалювати вогонь. А коли ми вже перейшли кордон, там стояли бочки, під якими горів вогонь, як ото в американських фільмах. Ми там грілися, а оскільки дві доби не спали у вантажівці, потім усю ніч стояли, то діти позасинали в тих наметах. 

    Польща нас чекала

    Ми дуже вдячні Польщі, бо вона нас чекала. На кордоні речі зовсім не перевіряли, просто відмітки поставили. І щойно ми перетнули кордон – попали в теплі намети, до кожної дитини підходили волонтери — цукерки, соки, вода, з нас знімали рюкзаки, допомагали донести до того місця, де реєстрували. Ми плакали, так зустрічали в Польщі: і кава, і чай, і бутерброди, мені знайшли знеболююче від головного болю. 

    Тут був цілий штаб, руки було де помити, обробити антисептиком. Все для дітей і дорослих. 

    Що дві-п’ять хвилин підходили автобуси. Вони відкривали двері і везли людей в торговельний центр, який облаштували для біженців — там були ліжка, аптека, туалети. Багато яток з їжею: кебаби, цукерки, картопля, вода, сік. Просто підходь і бери, що хочеш, і скільки хочеш, стільки й їж. Ми поїли і відрубилися години на 4. Просто поснули. У мене досі «синдром вижившої». Що я у безпеці, а хтось лишився в небезпеці в Україні. 

    Замість Риму — Парма 

    А коли прокинулися, стали думати, що робити далі. Вирішили спробувати в Італію. Ми знали, що у Польщі вже перенавантаження. Бо багато людей було з геть маленькими дітьми, які далі не поїдуть. А в Італії, на нашу думку, люди по темпераменту, як і в Україні – веселі, дружні, емоційні, відкриті. Ми вирішили їхати в Рим. 

    Ми розділилися, подруга пішла оформлювати сімки, щоб був інтернет. А я — у довідковий центр. Там було дуже багато волонтерів: вони викрикували, що йде автобус на Краків, Варшаву, до Берліну, Парижу, всі були безкоштовні автобуси. 

    Я спитала про Рим. Сказали, що прямі автобуси ходять рідко, можливо, доведеться їхати через Краків. 

    А поруч стояв якийсь хлопець (пізніше ми познайомилися, його звуть Майкл). Він сказав, що приїхав з Британії і що готовий допомагати українським біженцям, бо має мікроавтобус. Саме 7 місць. І він згодився нас відвезти. Ми підійшли до довідкового центру і мені підтвердили, що цій людині можна довіряти. 

    І я побігла до наших: є хлопець, який нас просто зараз може довезти. Хотілося швидше, щоб була якась ясність. Ми сіли в автобус. Діти одразу заснули. Це було вже 7 березня. 

    Він нас довіз до Кракова, повіз в такий самий центр для біженців, але там вже не було місць. І Майкл запропонував їхати у хостел, сказав, що він все оплатить. А йому ж 22 роки. Зовсім дитина. Ми поїхали в цей хостел, поїли, помилися, попрали речі і «відрубилися». Вже за сніданком Майкл сказав, що відвезе нас у центр, де ми візьмемо безкоштовні  квитки до Італії, а він буде їхати назад на кордон рятувати людей. 

    Ми запитали Майкла, чи був він в Італії. Він сказав, що тільки в одному місті — у Пармі, але йому сподобалось. І ми вирішили їхати туди. 

    Діти під час війни швидко дорослішають

    Ми взяли квитки на наступний день. Треба було ще десь ніч ночувати. В тому хостелі ми не лишалися, бо він був задорогий, а на вокзалі були зайняті всі місця. 

    Наш Нікіта швидко подорослішав, бо відчував себе єдиним чоловіком. Він почав шукати, де нам переночувати і через якихось знайомих українців знайшов монастир. Там був притулок. 7 березня ми приїхали туди, нас розмістили на 3 поверсі, були дуже хороші умови. У нас були окремі кімнати, дали всі засоби особистої гігієни, можна було випрати мою білу куртку, яка після вогнищ на кордоні була вся в диму і кіптяві. Нас погодували дуже смачними польськими стравами, і ми знов відрубилися.

    Вранці, поки всі спали, ми з моїми двома доньками ще сходили на головну площу у дві церкви. Побачили, як це, коли миють асфальт, дороги. Дуже було приємно, коли ми прокинулися 8-го березня, і всім жінкам були пакетики з подарунками, крема, дезодоранти, цукерки, засоби особистої гігієни. 

    Я дуже боялась за дітей, щоб у них не було ретравматизації. У старшої ще лишилися спогади з 2014 року, і це були травматичні спогади. Їй було 11 років, і вона стрімко подорослішала. Ми тоді не знали, що станеться з нами, тому проводили інструктаж на випадок, якщо ми з чоловіком загинемо: що робити, як рятуватися, як воду добувати, і щоб вона розуміла, що відповідальна за меншу Злату. Старша дочка вмить подорослішала. А меншій тоді було 4 роки, і коли ми ховалися в підвалі, ми перетворювали для неї все на гру: тепер так треба слухати казки або дивитись мультики. 

    З друзями в Італії 

    Наталя з подругою і дітьми

    Найстрашніші моменти, які пригадую з 2014-го, коли  вперше ми бігли в підвал вночі. Чоловік брав молодшу доньку на руки у ковдру, я старшу за руку, бігли до підвалу, одразу чоловік з молодшою стрибав вниз, потім я кидала йому в руки старшу, сама ще залишалася нагорі, бо я не могла стрибати, у мене на той час вже була перша операція на хребті, мені було дуже боляче. І ці очі Машині, старшої дочки, наповнені сльозами страху, жахіття за мене, бо вони вже знизу, в умовній безпеці, а я ще зверху, і діти кричали: «Швидше, мама, стрибай, стрибай». 

    В окупації ми прожили 9 місяців, виїхали в травні 2015 року, все сподівалися, що нас відвоюють. Мій будинок цілий, але уже давно не жилий. Повна окупація і всі 8 років бойові дії — усі, хто міг, повиїжджав. А батьки так і залишились у Донецьку, і це моє горе і мій біль. 

    Італія не була готова нас приймати

    Поїзд віз нас з Кракова до Відня, там пересадка до Венеції, далі до Болоньї, і з Болоньї у Парму. Пересадки короткі, по 15 хвилин. 

    А Італія не була готова нас приймати. На першій же пересадці у Венеції ми підійшли до карабінерів, бо звикли, що на кожній станції є волонтери, які допомагають. Поки перевіряли документи, то ми спізнилися на поїзд, а наступний був лише через годину. У нас не було євро, були тільки гривні. В Італії гроші можна поміняти не так просто: або на пошті, або в банках, але за наявності документів, ще й наперед бажано замовляти гроші. Банкоматів, як у нас, немає на вокзалах, і торговельних центрів нема. 

    Читайте також: Єлена Ланівська: «Все своє свідоме життя він провів на війні. Це була його стихія. Він був справжнім воїном. До кісток»

    Ми вийшли з потягу і пішли шукати допомогу у поліції, бо волонтерів не знайшли. А поліцейські дивилися на нас, не розуміючи. Почали розповідати, що ми біженці з України. Вони знайшли нам адресу префектури (міськради). Думали, що відвезуть, допоможуть, бо ми без води, втомлені, голодні в незнайомому місті. Та ні, йшли самі. Прийшли до префектури, нас зустріла  дівчина: «Ви до нас? А ми цими питаннями не займаємось». Ми сіли на підлогу і сказали, що ми нікуди не підемо, робіть з нами що хочете. Або ми будемо ночувати тут. І їм довелось нас оформлювати. Потім нам принесли води, замовили для нас смачнючу піцу, діти просто позасинали на стільцях. 

    А пізніше таки приїхали представники благодійної організації: дуже крута організація, молоді хлопці й дівчата, і такі круті! Ми їм досі дуже вдячні.

    Звичайні люди прийняли радушно

    В той день, коли ми приїхали, у Пармі  вже було 100 українців. Приїхало за нами дві машини, мікроавтобус і легковий автомобіль, нас повезли за Парму, у село. Поселили у будинок при церкві, дуже зручний. Раніше вони тут кілька років приймали дітей з Чорнобиля, і кімнати підлаштовані під таке перебування. Все круто, класно, чисто, ліжка, білизна, кухня: все повністю облаштовано, і побутова техніка, і повністю всі продукти є. 

    Нас зустрічало 10 осіб. Нагодували. Розмовляли через перекладачів: Ігор з Івано-Франківська, який давно тут живе дуже допомагав, ми йому дуже вдячні (коли українці почали приїжджати, то місцевих українців, які тут живуть давно, почали залучати до перекладів).

    Війна в України очима дітей з Італії

    Дитячі малюнки італійців про війну в Україні

    Наступного ранку я прокинулася раніше за всіх, спустилася вниз, і мене спитали, що ми хочемо на сніданок. Мені було так незручно: як це я буду замовляти? Що буде, те й буде. Почали пропонувати те і те. І я зупинилася на яєчні з беконом. 

    І коли готували яєчню з беконом, то я тим часом запропонувала помити підлогу. Так почалося наше життя в Італії. 

    А після сніданку до нас приходили всі волонтери з тої організації, обіймали, питали, що нам треба. Несли сумки, пакети, їжу, взуття, соки, напої. Просто люди приходили.

    Наступного дня ми казали: уже не треба, все є, бо холодильники були «забиті» подуктами. Приходили українські жінки, які працюють тут доглядальницями. Приняли радушно звичайні люди. Почали оформлюватись: приїжджав мікроавтобус, і ми їздили оформлювали документи. У нас не було жодного вільного дня, щоб ми просто були вдома, бо по графіку робили всі ці документи постійно. 

    Віддячили святом

    Ми приїхали в четвер, а в суботу нам зробили свято. Діти намалювали нам  малюнки, гірлянди. У 9-річного Міші був день народження, йому зробили торт зі Спайдерменом. 

    А ми у відповідь зробили свято з науковими дослідами: 10 експериментів для італійських дітей — вони були в захваті. 

    І з першого дня ми почали питати, чим ми можемо допомогти. Нам було незручно, що ми живемо, нас годують, а ми нічого не платимо. Тому ми відтоді допомагаємо прибирати  ділянку, Наташа (подруга, з якою я виїхала) всі кущі облаштувала та прикрасила територію біля церкви. Я провела вже кілька заходів для італійських дітей. А минулого четверга  відбулось моє перше наукове заняття з італійськими дітьми.

    Ми з Наташею отримали вже сертифікат А1 з італійської. Для цього здали екзамен. На побутовому рівні вже знаємо мову,  а зараз я обклалася книжками, вивчаю наукову термінологію, щоб продовжувати тут свою діяльність для місцевих дітей. 

    Злата, моя молодша, та Міша ходили до школи, але вони були не учні, а слухачі. З ними працював психолог і вчили італійську мову. Це протягом квітня-травня. Зараз вони ходять в дитячий літній табір, спілкуються з дітьми, підтягують слова.

    Моя старша дочка Марія зараз у Великобританії. Декан факультету запропонував, через свою знайому у Британії, що можна поїхати на стажування у хімічну лабораторію в Лондон і Маша була єдиною студенткою, яка відгукнулася. Їй 18 років, вона закінчила другий курс в Черкаському національному. А тепер живе в Лондоні вже 4 місяці, вчиться і працює. Підтягнула англійську і повністю соціалізувалася, вже помагає тим людям, які приїхали до Лондона. Працює в українській школі, зараз вона – асистент вчителя. 

    У планах — повернутися в Україну

    Плани прості: повернутися на батьківщину. Але я вже знаю, що в Черкаси я їхала на три місяці, а лишилася на 7 років. Тому, поки не буде миру, ми повертатися не будемо. Втретє втечу від війни я вже не зможу витримати ні морально,  ні психологічно. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation: Violeta Shenkaryuk

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!