• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Дмитро Рашкевич

    «Всередині я вже не сумнівався, що я вмер»: військовий Дмитро Рашкевич про тортури у російському полоні

    Воїни

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    1 Березня 2023

    Мешканець міста Білгород-Дністровський Одеської області Дмитро Рашкевич служив у лавах ЗСУ ще до початку повномасштабного вторгнення рф. Після 24 лютого йому вдалося виконати бойове завдання, аби зупинити ворога, але раптом військовий потрапив у пастку й опинився в полоні у ворога. Майже пів року Дмитро терпів тортури й знущання. Але, на щастя, йому вдалося повернутися додому. Про форсовані методи допиту, штучний розстріл і навіть можливість кастрації Дмитро Рашкевич розповів проєкту «Монологи війни».

    До війни я проходив службу у місті Набережне Запорізької області. Там наша група базувалася ще з літа 2021 року. Ми повинні були у випадку нападу на нашу країну зробити інженерні загородження, тобто замінувати узбережжя Азовського моря, аби завадити десантним човнам ворога.

    24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виконали своє завдання, але поки ми його виконували, ми опинилися в осаді у ворога. Ми повинні були евакуюватися до Токмака. Але наші командири тоді сказали, що Мелітополь вже під окупацією, Маріуполь обійшли, тому всі дороги поблизу нашого південного узбережжя перекриті. 

    Командири прийняли рішення, що ми повинні виїхати з нашого об’єкта та залишитися в найближчому населеному пункті — це був Приморськ. Ми туди приїхали, але з часом я зрозумів, що далі там залишатися не можна, бо ми як військові привертали до себе занадто багато уваги. Колони рф вже підходили до нашого містечка, а ми навіть не могли дати нормальний бій. Тому я вирушив до Бердянська, а мої побратими залишилися, одягли цивільну форму та розосередилися по Приморську. 

    Військова служба

    Дмитро Рашкевич на службі разом із побратимами

    Потім до мене у Бердянськ все ж таки приїхали троє з наших хлопців. Я почав дистанційно співпрацювати із колегами, які були в Запоріжжі, мене з ними зв’язала моя частина. Вони мені допомагали, надавали адреси, де я міг ховатися. Я їм також допомагав: фотографував поліцейських-колаборантів, розклеював проукраїнські листівки по під’їздах. В цей час ми намагалися знайти вихід з окупованої території. 

    Виявилося, що це пастка 

    26-27 квітня моїх побратимів, які залишилися в Приморську, взяли в полон: туди зайшла техніка, зайшли військові рф, — це була облава. Хлопців, напевно, здали місцеві колаборанти. Наступного дня зранку мої товариші подзвонили мені. Я вже потім зрозумів, що їх змусили це зробити. Це було під тортурами. Вони подзвонили й сказали, що їм потрібна моя допомога. Я призначив локацію, де ми повинні зустрітися, і десь о шостій прийшов, щоб їх забрати. Але виявилося, що це пастка. Так я потрапив у полон.

    Мене привезли до міськвідділу поліції Бердянську з зав’язаними очима, зі зв’язаними руками, в наручниках, прикували до залізного стільця. І потім почалися «форсовані методи допиту». Спочатку мене намагалися бити електрошокером, але це не справило того ефекту, який рашисти очікували, і тоді вони почали обливати мене водою та приєднувати до мене електричні кабелі. Витримати це було важко.

    Електричний пристрій для катування

    Електричний пристрій для катування, який залишився після відступу рашистів. Джерело: Харківська Обласна Прокуратура

    Питки комбінувалися. Вони хотіли з’ясувати, хто я, які завдання виконував. Але я нічого не розповідав. Тоді вони почали вмикати струм і потрохи підіймати напругу, а зверху бити дубинками. Потім вони одягли мені на голову пакет та почали душити. Я декілька разів втрачав свідомість, а коли приходив до тями, розумів, що в мене зламали ніс чи вибили зуб. Таким чином вони намагалися перевірити, прикидаюся я, чи ні.

    Вони почали стягувати з мене штани 

    Потім рашистські кати зрозуміли, що фізичні тортури не працюють і почали більше тиснути на мене морально. Я добре запам’ятав, як вони розповідали про «тих їхніх пацанів, що приїхали з України без яєць, з відрізаними статевими органами». Я був із зав’язаними очима та не бачив, що навколо мене відбувається. Вони почали стягувати з мене штани, почали щось прикручувати донизу… Я думав, це затяжка, щоб я кров’ю не стік, коли вони мені там… все відріжуть. Ну а потім пішов струм, і я подумав, що не так все й погано. Струм я пережив, а кастрацію я не знаю…. Це жахливо.

    Після першого допиту мене занесли в камеру й залишили. Як вони сказали: «Ну, кайфуй пока». Я «покайфував» до ранку та зрозумів, що ще одного такого допиту просто не витримаю. Тим часом кати розкрили мій телефон, а там були фото мене у формі та ще моменти з військового життя. В той час я зрозумів, що ухилятися від відповідей немає сенсу. У мене не було ніякої цінної інформації, я не міг розповісти нічого, щоб завадило нашим хлопцям. Я просто зізнався, хто я такий є.

    Через деякий час мене відправили в колонію в Севастополь. Там я вже зустрівся зі своїми хлопцями. Точніше, я не зустрівся — я просто знав, що вони там є. У всіх нас були окремі камери, і я тільки чув голоси. Я чув, що десь хтось є, а ще я постійно чув крики. Вони починалися десь о 12-й і закінчувалися перед обідом, а потім після обіду ще може годину-дві чутні були крики.

    Залізний стілець для тортур

    Залізний стілець для тортур в одній з катівень рашистів. Джерело: Херсонська Обласна Прокуратура

    Була жінка-військовослужбовець — я з нею не був знайомий. Я її ніколи не бачив, але я чув, як її ґвалтують… Я її чув десь 3 доби, а потім… більше не чув. Сподіваюсь, що зараз вона жива та пережила цей полон, що в неї все добре.

    Я не сумнівався, що то були розстріли

    Одного разу нас привели із зав’язаними очима в якесь приміщення. Не знаю, скільки нас там було, може 10. Я так гадаю, що 10 людей. Полонених почали по одному кудись виводити, а решта чула вибух і постріл. Так виводили ще одного, ще одного. Коли черга дійшла до мене, я вже змирився зі всім. Я не сумнівався, що то були розстріли.

    Було чутно дуже сильний запах хлорки в тому приміщенні. Я думав, що це не просто так там хлоркою смердить, а щоб дохлятиною не смерділо. Коли я зайшов до цієї кімнати, я вже був мертвий: всередині я вже не сумнівався, що я вмер. Просто тепер треба було тільки зробити цей останній крок, а потім впасти.

    Але рашисти просто кинули мені, я так розумію, якийсь вибуховий пакет чи петарду під ноги. «Бах» — і все, вивели через інші двері назад в камеру.

    Після цього я вже про смерть навіть не думав.

    Я вперше побачив людину, цілком перетворену на синець

    Коли я тільки потрапив у ту колонію, я зайшов у камеру, в якій сиділо п’ятеро полонених. Один із цих полонених був 73-річний дідусь. Я вперше побачив людину, цілком перетворену на синець: у нього тільки обличчя було живе. Рука у нього була вибита із суглоба в плечі, він не міг ходити, не міг дихати. Коли він чхав — це було для нього саме страшне, бо в нього були зламані ребра. Ми, як могли, йому допомагали, а потім він прийшов до себе. Дуже сильна людина, дуже сильна!

    Також був «криминальный авторитет» — так його називали кати. Це теж була цивільна особа. Його катували по-іншому. Вони били його по суглобах: це були коліна, щиколотки, лікті. Били тільки туди, й суглоби дуже сильно розпухали. Весь одяг, що був на ньому, ми розрізали, тому що штани перетягували йому литки, рукава перетягували йому зап’ястя. Після одного з катувань він прийшов з величезною вм’ятиною просто у лобі. Я вперше в житті таке бачив… Це робили ці потвори.

    Читайте також: «Діти плакали і кричали: «Матусю, ми не хочемо помирати!», — історія жінки, яка провела місяць під обстрілами на Харківщині

    Я розумію ненависть під час бою, розумію ненависть до ворога, який тримає зброю, але ця ненависть — вона ж не перманентна, в якийсь момент вона сходить. А рашисти відносяться до цього, як до якоїсь роботи: прийти, відсидіти зміну, якусь тушку курки розібрати, — тобто з повним спокоєм на обличчі.

    Мені чужі люди пів року не посміхалися 

    Я кожен день вів щоденник, бо в мене була паста від кулькової ручки, і мені вдалося передати 6-ть подвійних аркушів для креслення (такі великі зошити в клітинку). Кожного дня я намагався хоча б 1-2 рядки написати про те, що я відчуваю сьогодні, на що я сподіваюся. В основному ці листи присвячувались моїй коханій і моїй матері.

    Загалом я провів 4,5 місяці в полоні в Бердянську й ще 1 місяць просидів у в’язниці в Севастополі. У полоні я не відчував страху, але коли я повернувся, — відчув. Я думав: «Як буде далі? Що робити далі?». Я розумів, що мене чекають, що мене люблять. А як з рідними себе поводити? Я теж люблю, я теж живий. Але як це поводити так?

    Мені чужі люди пів року не посміхалися, я звик до того, що всі мене ненавидять. Я вперше побачив, як мені незнайома людина посміхнулася, вже коли був в центрі реабілітації.

    Військовий з дружиною

    Військовослужбовець Дмитро Рашкевич разом із коханою

    Я дуже хочу повернутися в стрій. У мене є друг, мій найкращий друг, він отримав поранення, яке не дає йому більше можливості повернутися до служби, хоча він дуже хоче. І може це буде лунати погано, але я такого поранення не отримав, і я маю здатність воювати. І я зроблю це за нас двох.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!