• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Евеліна Борисова

    «Від вогню плавились труби, і ми обкладали мокрими ганчірками двері, щоб не задихнутись»: історія родини, яка вирвалась з пекельного Маріуполя

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    3 Березня 2023

    Вони не могли підвестись на ноги, бо їх дім хитався від бомби, яку скинув ворожий літак. Бачивши війну з маленького вікна кухні, втративши дім батьків, власну машину, родина Евеліни Борисової виїхала з пекельного Маріуполя, без зелених коридорів та впевненості, що зможуть доїхати хоча б до найближчого населеного пункту. Жінка розповіла «Монологам війни», як родина з восьмирічною донькою виживала у нелюдських умовах, що допомогло їм врятуватись від безвиході, та яким був шлях до порятунку.

    24 лютого я прокинулась о 5-й годині ранку, бо працювала вихователькою у дитячому садочку та о 6:30 мала вийти на роботу. Чоловік якраз був у нічну зміну, він працював на державному автотранспортному підприємстві майстром МТТУ. Донька Станіслава цього дня була у бабусі і там ночувала.

    Розуміння, що почалась повномасштабна війна, не було

    У нас вдома ще нічого чутно не було. Коли я прийшла на роботу, то вже були колеги і завідувач. Вона сказала, що сьогодні дітей не прийматимемо в садок, тож ми обдзвонили батьків і попередили. 

    Особливо страху ще не було, я думала, що і на цей раз буде так, як у 2014-му році: кілька днів повоюють, і все знову буде добре. Так вважало багато маріупольців. Тобто розуміння того, що у нас почалася повномасштабна війна, як такого не було. 

    Після роботи ми з чоловіком поїхали до бабусі по доньку. Перший день повномасштабної війни ми слідкували за новинами по телевізору. Телефонували подрузі з Бучі, чесно кажучи, навіть більше переживали за неї, бо вона вже була в підвалі. Щоб мати розуміння, що відбувається, ми обдзвонювали родичів та знайомих. Пройшлися по магазинам, але придбали тільки необхідний набір продуктів, ніхто не скуповував усе підряд. Чоловік увесь цей час продовжував ходити на роботу, навіть тоді, коли вже не стало світла. 

    Маріуполь бомбили, але це було десь далеко, до нас ще не прилітало. В цей час вже бомбили гостомельський аеропорт. Потроху ми почали готуватись. Спустились у підвал нашої дев’ятиповерхівки, оглянули, що там було, навіть принесли туди питної води, хтось взяв електрочайник, подовжувач, ми навіть думали, що будемо там зі світлом. Почали запасатись продуктами. Запаси питної та технічної води ми зробили заздалегідь. У дворі нашої школи розташовувались ЗСУ, пізніше вони вже ділилися з нами своїми запасами їжі. Кожного дня вибухи ставали все гучнішими, але біля нас ще було тихо. 

    Втратили будь-який зв’язок

    Перший раз пропало світло першого березня. А на наступний день світло та зв’язок зникли повністю. Коли чули вибухи, то спускались у підвал, щоб пересидіти, втім насправді гупало ще десь далеко від нас. Потім в нашій квартирі від вибухів вилетіли вікна, бо були ще дерев’яні, лишились тільки вхідні двері. Шостого березня, ввечері нам перебили газ, я ще запам’ятала, бо на наступний день у моєї мами було день народження. Я саме щось готувала, і вже страва не досмажувалась. Якраз до сьомого березня я ще могла пробігти до батьківського будинку. Ми пропонували батькам перейти до нас, але їм було комфортно в себе, тому вони лишались. 

    Ми ще намагались ходити по продукти, люди ще якось пересувались по місту. Хотіли сходити на овочевий ринок недалеко біля нас, але туди вже прилетіло і він згорів, також розбомбили ще один продуктовий оптовий ринок. Поряд згорів великий магазин «Планета» по будівельним матеріалам та запчастинам.

    Настала повна паніка

    Погоріли решта магазинів, залишки товару порозносили. Працювали вже лише лікарні і пологові будинки. Тоді, коли вже не стало газу, то в мене почалась повна паніка: бо без світла ще можна було якось терпіти, а без газу – ні. Телефони були розряджені. Дякую військовим, бо вони кілька разів приносили генератор, біля якого збирався весь наш район. Ми заряджали телефони, але вже як ліхтарики. Їжа ще була, запаси були, бо всі об’єднались. Деякі люди почали переходити до нас у підвал, бо їх будинок згорів. 

    Наступного ранку, поки не стріляли, ми вийшли збирати дрова, щепки, щоб розпалювати багаття та готувати: вибору не було, треба було жити далі. Почали ходили чутки, що хтось десь виїжджав, але оголошених зелених коридорів не було, зв’язку теж не було, тому ми могли дізнаватись інформацію лише через людей. Чутки ходили, що колони розбомбили, загинули люди, автомобілі розстріляні. З тих машин, які у нас стояли в дворі, ніхто ще не виїжджав. 

    Нашу польову кухню ми спочатку розташували далі від будинку, аби нічого не згоріло. Але потім її довелось пересунути поближче, бо туди прилетіли осколки, та й навіть до багаття вже було страшно виходити. Про приготування їжі не йшло мови, аби нагріти воду і то, не кип’яток. На той час ми вже кілька днів не виходили з під’їзду, бо з усіх боків було чутно, як працювала військова техніка. 

    Будинок родини з Маріуполя

    Будинок родини Евеліни Борисової, у який потрапила російська бомба

    12 березня о 4 ранку на наш будинок із літака скинули бомбу. Це був не перший літак, який ми почули, але це був літак, який скинув чотири бомби: одну на наш будинок і решту – на сусідні. Ми були вдома і спали в коридорі на підлозі, втрьох, одягнені, адже у будинку не було вікон. Донька спала посередині, аби ми обігрівали її своїм теплом. Чоловік закрив матрацом балкон, зачинив двері в кімнату, забив їх кусками лінолеуму, щоб не дуло. На кухні ще було невеличке вікно: у нас там стояла сонячна батарея, від якої ми заряджали ліхтарик.

    Бомба потрапила на наш будинок, але не в наш під’їзд, четвертий під’їзд з дев’ятого по шостий поверх повністю зруйнувало. Коли почули вибух, ми завмерли, буквально за кілька секунд впала інша бомба. Ми навіть не могли нормально встати на ноги, бо будинок ходив ходором. В цей момент нічого зробити не можеш і це було найстрашніше. 

    Читайте також: «Передати посилки неможливо, обстріли майже щодня, ракети та снаряди забрали немало життів у Запоріжжі». Розповідь волонтера про допомогу окупованому Бердянську

    Потім почали швидко взуватися, щоб спуститись в підвал. Коли вже спустились, то туди зійшлися всі, хто залишилися в живих. Знаю, що там загинула дівчинка зі своїм батьком, бо вона була на рік старше моєї Стасі і діти спілкувались. А маму з молодшим сином сусіди дістали з-під обломків і відвезли до лікарні. Що було далі – я не знаю. Після цього ми жили в підвалі, а донька навіть не виходила на двір. 

    «Врятовані» від власного житла

    15 березня були вуличні бої, наш під’їзд загорівся і половина під’їзда згоріла повністю. Ми бачили рашистів і ЗСУ прямо з вікна підвалу, бо підвал був не повністю під землею, якась частина вікна виглядала з-під землі. Потім це все почало летіли в нашу сторону: снаряди, гради. Загорялись то одна, то інша квартира, пробивало стіну і починалась пожежа. Від вогню почали плавитись пластикові труби, в підвал пішов дим і ми почали обкладати двері мокрими ганчірками, щоб хоча б не задихнутись від кіптяви.

    В цей же день прийшли рашисти і сказали: «Виходьте, ми вас вже врятували, можете йти в лікарню, далі все буде добре». Недалеко від нас була обласна лікарня і вони сказали, що ми можемо туди піти, бо там безпечніше.

    В лікарню ми йшли поміж озброєних рашистів, вони перевіряли документи, чоловіків на наявність татуювань, враження безпеки зовсім не відчувалося. Виявилось, що ми там були вже не перші, когось відвели туди на день чи два раніше.

    Автомобіль після обстрілів

    Такий вигляд мав автомобіль родини Евеліни після обстрілів Маріуполя рашистами

    Нашої машини майже не було: у неї вилетіло скло, була велика вм’ятина. Чоловік її навіть завів і під’їхав до будинку, аби рашисти остаточно не розчавили, адже танки почали їздити просто по подвір’ях. 

    Забрали батьків і виїхали без «зелених коридорів»

    Коли чоловік оглядав наш автомобіль на стоянці, то побачив, що горить батьківський будинок. Виявилось, що він горів другий день поспіль. Він одразу кинувся шукати батьків, шукав серед людей, що стояли під будинком. Снаряд потрапив прямо в підвал дому, пробив стіну, загинули люди. Слава Богу, що батьки знайшлися і ми їх також перевели в лікарню. Далі вже була повна безвихідь. В лікарні лишатись більше не можна було, адже ми сиділи в коридорі, без вікон, з усіх отворів дуло. Автомобіля можна сказати, що у нас не було. 

    Увімкнули генератор і ми змогли піймати зв’язок. Чоловік зателефонував до знайомого в Урзуф. Вирішили їхати до нього. Я вдячна долі, що так склались обставини, адже нам вдалося віднайти й автомобіль. Випадково ми знайшли знайому, її будинок був напів розбитий, у під’їзді з першого по п’ятий фактично не було сходової клітини. Але слава Богу, що вона вціліла. Ми поговорили. Коли розповіли, що в нас немає машини, то вона запропонувала взяти її, адже вона стояла в гаражі, який в будь-який момент міг хтось зламати та вкрасти машину. 

    17 березня ми виїхали в Урзуф. Пізніше власниця машини до нас дісталась і ми попрямували вже усі разом. 

    Втім перші блокпости минали з ретельними обшуками. Я не знаю, як нас випустили, бо ще й машина була не наша, а по їх законодавству, щоб сісти за кермо іншої машини, треба мати ще й довіреність, а не лише техпаспорт. Втім, мабуть втомлений вигляд моїх батьків, дитина, якимось чином на них подіяли і вони пропустили. Говорили, що тих, хто намагався виїхати на службовій машині, не пропускали, забирали машину, або завертали назад. Тож нам знову якимось дивом пощастило.

     

    Після Урзуфу разом з батьками, чоловіком, дитиною, власницею машини та її кішкою ми дістались до Запоріжжя, далі до Дніпра, і аж першого квітня ми приїхали до Черкас. Два тижні пішло на нашу втечу від війни.

    В Черкасах нас зустріли волонтери, надали першу допомогу, адже у нас була лише одна сумка речей для доньки. У волонтерському центрі нам дали направлення на проживання у «Сосновому борі», там нас приймали, годували, поки ми не підшукали собі житло. 

    Я дуже вдячна всім, хто проявив піклування про нас. Де б ми не були: в Запоріжжі, в Дніпрі, там нас зустрічали добрі люди і допомагали. 

    У Черкасах чоловік влаштувався на роботу, донька в школу та в музичну школу, я пізніше долучилась до волонтерства, і нині, коли в мене є вільна хвилина, я допомагаю плести маскувальні сітки. 

    Приємно, що в Черкасах до нас дуже добре поставились, надали усе необхідне. Коли ми винайняли квартиру, то вона була зовсім пустою: не було ні подушок, ні ковдр, ні постільної білизни, рушників, посуду – все це нам дали добрі люди. Ми одягнулись, взулись, адже приїхали зовсім без речей.

    Сітки від Черкаських волонтерів

    У вільні хвилини жінка приходить плести маскувальні сітки у ГО «Наш батальйон» — Черкаські павучки

    «Вам щось потрібно? У вас чогось немає? Може щось дитині треба?», — часто запитували у нас. А коли пішли городи: і смородина, яблука, груші, абрикоси, вишні – все, що було у людей з городів, усім нас забезпечували. Отримували також і від центрів допомоги переселенцям. 

    Доньці допомогли з музичним інструментом, оскільки в Маріуполі вона ходила в музичну школу і тут продовжила навчання. 

    Але насправді Станіслава дуже сумує за своїми друзями, бо це був її маленький світ, в якому вона жила і комфортно себе почувала. Нещодавно вони з найкращою подругою говорили по телефону і Станіслава їй сказала: «Аріна, я так хочу тебе обійняти». Розумію, що тут живого спілкування з однолітками їй не вистачає, хоча вона з усіма спілкується, відкрита. Вона все розуміє, знає, втім все одно хоче додому. 

    І ми віримо, що настане перемога. Так, ми не можемо повернути все, як було, адже багато загиблих у цій війні, але ми обов’язково станемо сильнішими і все відбудуємо.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!