• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Військовослужбовиця

    «В армії статі нема, у нас ґендерна рівність»: історія медикині, яка до 7-го місяця вагітності рятувала бійців на фронті

    Воїни

    АвторAuthor: Катерина Банкова | Translation:

    24 Листопада 2022

    Аліна — бойова медикиня, яка рятувала життя захисників України. Напередодні повномасштабного вторгнення жінка дізналась про п’яту вагітність, але військову справу не полишила і аж до 7-го місяця продовжувала свою справу. Нещодавно вона пішла у декрет і народила доньку. Як військовослужбовиці вдавалось слідкувати за здоров’ям на фронті, з чого складався її побут, як відреагували її рідні на рішення залишитися, Аліна розказала «Монологам війни». До речі, її чоловік та старший син служать з нею в одному підрозділі. 

    Я багатодітна мама, у мене 5 дітей. Найменша донечка народилася 4-го листопада. Двоє старших дітей — військовослужбовці: син служить разом зі мною і моїм чоловіком, дочка навчається в Львівській академії сухопутних військ. Меншенька донька в школі, а син — в садочку. 

    Війна нас застала в самому епіцентрі. Ми були на навчаннях на полігоні на Олешківських пісках. Передали, що треба вирушати на позицію. Десь приблизно об 11-й годині ми зайняли місце і стали на чергування. Орки тоді вже були в Новій Каховці. Згодом нам передали, що вони йдуть зі всіх боків, тож нам треба було відходити на інші позиції. 

    Ми виїхали до Антонівського моста, прорвались звідти з дуже тяжким боєм. Передали в лікарню 300-х, нас по радіостанції викликали, сказали, що є два поранені командири рот, треба поїхати забрати. Ми місцевості не знали, тож забили в навігаторі. Приїжджаємо, я сиджу в машині спереду поряд з чоловіком. Дивлюся — військові, опускаю вікно в машині, махаю рукою, кричу, що свої приїхали по поранених. Потім зрозуміла, що то були орки. Навели на нас автомати, я тільки встигла по радіостанції передати, що ми потрапили в оточення. 

     Зустріч військової з дітьми

    Коротка зустріч з рідними

    Дякувати Богу і моєму чоловіку, що ми виїхали звідти — він здав назад, по нас не стріляли. Ми часто між собою згадуємо про ту ситуацію і не можемо зрозуміти, чому вони по нас не стріляли, якщо на Антонівському мосту вже йшли бої, у нас машина була прострелена. Напевно, наша Анєчка, як янгол-охоронець зберегла нас, і ми виїхали живими.

    Читайте також: «Ми були і за лікаря, і за фармацевта, і медсестрами»: хто і як рятував життя захисникам Макарова

    До війни ми служили, можна сказати, в цивільному ритмі життя: возили хворих, надавали їм допомогу. А після повномасштабного вторгнення стали чергувати 24 години на добу. Не дай Бог що — поранені чи, не дай Бог, уже неживі, то потрібно їх витягувати. Перша ланка — це ми, медпункт бойових медиків. Ми їх стабілізуємо і передаємо далі до медичної роти, а вже звідти їх доправляють до шпиталю.     

    Рублі

    Зображення 1 з 2

    «Подарунки» від окупантів

    Якраз перед самою війною я дізналась, що вагітна. Я могла б повернутись до місця постійної дислокації і там перебувати до декретної відпустки, але ми порадились з чоловіком, з дітьми і вирішили, що я залишаюсь працювати. Власне, це я вирішила, а рідним довелось просто підтримати мене. Вони знають мій характер, розуміють, що я б не змогла по-іншому. Там моя родина, їм потрібна моя допомога. 

    У когось з бійців є діти. А хтось там по віку такий, як мої діти. Є такі, як мій брат або як мій чоловік. Є і старші люди. Кожному з них потрібна допомога, кожного потрібно рятувати. Ми не можемо залишити когось і сказати: «Ти не наш і все, помирай там, ми до тебе не поїдемо». Тож до 7 місяця вагітності я працювала на фронті. Їздила, евакуйовувала, допомагала хлопцям, рятувала життя, старалась, щоб вижили всі, за всіх переживала. Іноді доводилось носити мало не на собі. Ноші вантажити. Все бувало. Бувало, що 3-4 поранених за раз, а нас 2-3, хлопці допомогли завантажити в машину, а далі вже самі. 

    Машина військових медиків

    Машина бойових медиків

    Я не розповідала нікому про вагітність. Знала тільки моя сім’я та командир. І все. Свою роботу виконувала так, як і виконувала до цього. В армії статі немає, у нас ґендерна рівність. Ми всі виконуємо свої обов’язки. Зрештою, потрібно ж комусь їхати. Працювала в екіпіровці. З самого початку була в бронежилеті, а потім, коли став трохи більшим живіт, мені прислали плитоноску, вона була легшою. Але, знаєте, вони ваги там не мають. Надів — і бігом. 

    Для мене найважчим було їхати забирати пораненого або мертвого свого друга, з яким дружила, з яким ввечері пила каву, а тут передають, що потрібно поїхати, бо він 200-й. Не віриш до останнього, пока не привезуть його. Це болить, дуже болить. Підтримували один одного з чоловіком, коли розклеювалась, пускала сльозу, він казав: «Ти в мене сильна, все витримаєш». І діти теж підтримували. 

    Я служу з 2016-го року. Була на ротаціях в Донецькій та Луганській області. А тут вийшло так, що вже в Херсонській та Миколаївській довелось бути. Умови ми намагались самі для себе створювати, щоб жити краще. Питали у людей, які виїжджали, чи можна заселитись в їхні будинки. Обладнували невеликий медпункт. На городі бліндаж копали. Так і жили. Якщо через обстріли зникало електропостачання, виручали генератори. Але чоловіки, які лишались в селах, намагались лагодити електрику, тому зазвичай 2-3 дні і все працювало. Взагалі наші умови — супер проти тих, в яких хлопці живуть в посадках, де викопують собі ті норки, бліндажі. Під постійними обстрілами — там дуже важко і морально, і фізично. Треба мати дуже міцні нерви, щоб там перебувати.  

    Сім’я військових

    Аліна та її чоловік на службі

    Звичайно, мені бувало страшно. Навіть дуже страшно. Буває, виїдеш забирати пораненого, все нормально, а буває, виїдеш і потрапляєш під мінометний чи артобстріл. Все могло бути, ніхто не застрахований. Я не дуже релігійна людина. Я вірю в Бога, але до церкви ходжу нечасто. А на війні згадала навіть, як моя бабка вчила молитві Отче наш… 

    «Вітаю тебе, ти став татом!»

    Вагітність в цілому проходила нормально. Я намагалась не зациклюватись, відпочивала, коли була можливість. Ну а як ті жінки, які залишились в Маріуполі, в тому самому Херсоні, що їх навіть до лікарів не випускали? Не я перша, не я остання. Так вийшло, що я на службі була. Огляди у лікаря я проходила за розкладом, нічого не пропускала. Для цього їздила в лікарню в Миколаїв. Коли термін вже підходив, я поїхала в лікарню на зберігання. Поговорила з чоловіком, а вже за годину-півтори після нашої розмови зателефонувала йому і кажу: «Вітаю тебе, ти став татом!». А він такий: «Ти, що смієшся?». Кажу: «Та ні, ти реально тато!». «Покажи». Показала, він дуже зрадів, навіть сльози виступили на очах. 

    В екіпіруванні 

    В екіпіруванні 

    Два дні сперечались щодо імені, але зійшлись на Анні. Тож тепер у нас є Анєчка. Характер у неї татовий — дуже спокійний. Ми, звичайно, їй все розкажемо, що відбувалось, а вона розповість своїм дітям, щоб ніхто нічого не забув. Але ми хочемо, щоб вона не знала, що таке війна. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Катерина Банкова | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!