«В армії статі нема, у нас ґендерна рівність»: історія медикині, яка до 7-го місяця вагітності рятувала бійців на фронті

Аліна — бойова медикиня, яка рятувала життя захисників України. Напередодні повномасштабного вторгнення жінка дізналась про п’яту вагітність, але військову справу не полишила і аж до 7-го місяця продовжувала свою справу. Нещодавно вона пішла у декрет і народила доньку. Як військовослужбовиці вдавалось слідкувати за здоров’ям на фронті, з чого складався її побут, як відреагували її рідні на рішення залишитися, Аліна розказала «Монологам війни». До речі, її чоловік та старший син служать з нею в одному підрозділі. 

Я багатодітна мама, у мене 5 дітей. Найменша донечка народилася 4-го листопада. Двоє старших дітей — військовослужбовці: син служить разом зі мною і моїм чоловіком, дочка навчається в Львівській академії сухопутних військ. Меншенька донька в школі, а син — в садочку. 

Війна нас застала в самому епіцентрі. Ми були на навчаннях на полігоні на Олешківських пісках. Передали, що треба вирушати на позицію. Десь приблизно об 11-й годині ми зайняли місце і стали на чергування. Орки тоді вже були в Новій Каховці. Згодом нам передали, що вони йдуть зі всіх боків, тож нам треба було відходити на інші позиції. 

Ми виїхали до Антонівського моста, прорвались звідти з дуже тяжким боєм. Передали в лікарню 300-х, нас по радіостанції викликали, сказали, що є два поранені командири рот, треба поїхати забрати. Ми місцевості не знали, тож забили в навігаторі. Приїжджаємо, я сиджу в машині спереду поряд з чоловіком. Дивлюся — військові, опускаю вікно в машині, махаю рукою, кричу, що свої приїхали по поранених. Потім зрозуміла, що то були орки. Навели на нас автомати, я тільки встигла по радіостанції передати, що ми потрапили в оточення. 

Дякувати Богу і моєму чоловіку, що ми виїхали звідти — він здав назад, по нас не стріляли. Ми часто між собою згадуємо про ту ситуацію і не можемо зрозуміти, чому вони по нас не стріляли, якщо на Антонівському мосту вже йшли бої, у нас машина була прострелена. Напевно, наша Анєчка, як янгол-охоронець зберегла нас, і ми виїхали живими.

До війни ми служили, можна сказати, в цивільному ритмі життя: возили хворих, надавали їм допомогу. А після повномасштабного вторгнення стали чергувати 24 години на добу. Не дай Бог що — поранені чи, не дай Бог, уже неживі, то потрібно їх витягувати. Перша ланка — це ми, медпункт бойових медиків. Ми їх стабілізуємо і передаємо далі до медичної роти, а вже звідти їх доправляють до шпиталю.     

У когось з бійців є діти. А хтось там по віку такий, як мої діти. Є такі, як мій брат або як мій чоловік. Є і старші люди. Кожному з них потрібна допомога, кожного потрібно рятувати. Ми не можемо залишити когось і сказати: «Ти не наш і все, помирай там, ми до тебе не поїдемо». Тож до 7 місяця вагітності я працювала на фронті. Їздила, евакуйовувала, допомагала хлопцям, рятувала життя, старалась, щоб вижили всі, за всіх переживала. Іноді доводилось носити мало не на собі. Ноші вантажити. Все бувало. Бувало, що 3-4 поранених за раз, а нас 2-3, хлопці допомогли завантажити в машину, а далі вже самі. 

Я не розповідала нікому про вагітність. Знала тільки моя сім’я та командир. І все. Свою роботу виконувала так, як і виконувала до цього. В армії статі немає, у нас ґендерна рівність. Ми всі виконуємо свої обов’язки. Зрештою, потрібно ж комусь їхати. Працювала в екіпіровці. З самого початку була в бронежилеті, а потім, коли став трохи більшим живіт, мені прислали плитоноску, вона була легшою. Але, знаєте, вони ваги там не мають. Надів — і бігом. 

Для мене найважчим було їхати забирати пораненого або мертвого свого друга, з яким дружила, з яким ввечері пила каву, а тут передають, що потрібно поїхати, бо він 200-й. Не віриш до останнього, пока не привезуть його. Це болить, дуже болить. Підтримували один одного з чоловіком, коли розклеювалась, пускала сльозу, він казав: «Ти в мене сильна, все витримаєш». І діти теж підтримували. 

Я служу з 2016-го року. Була на ротаціях в Донецькій та Луганській області. А тут вийшло так, що вже в Херсонській та Миколаївській довелось бути. Умови ми намагались самі для себе створювати, щоб жити краще. Питали у людей, які виїжджали, чи можна заселитись в їхні будинки. Обладнували невеликий медпункт. На городі бліндаж копали. Так і жили. Якщо через обстріли зникало електропостачання, виручали генератори. Але чоловіки, які лишались в селах, намагались лагодити електрику, тому зазвичай 2-3 дні і все працювало. Взагалі наші умови — супер проти тих, в яких хлопці живуть в посадках, де викопують собі ті норки, бліндажі. Під постійними обстрілами — там дуже важко і морально, і фізично. Треба мати дуже міцні нерви, щоб там перебувати.  

Звичайно, мені бувало страшно. Навіть дуже страшно. Буває, виїдеш забирати пораненого, все нормально, а буває, виїдеш і потрапляєш під мінометний чи артобстріл. Все могло бути, ніхто не застрахований. Я не дуже релігійна людина. Я вірю в Бога, але до церкви ходжу нечасто. А на війні згадала навіть, як моя бабка вчила молитві Отче наш… 

«Вітаю тебе, ти став татом!»

Вагітність в цілому проходила нормально. Я намагалась не зациклюватись, відпочивала, коли була можливість. Ну а як ті жінки, які залишились в Маріуполі, в тому самому Херсоні, що їх навіть до лікарів не випускали? Не я перша, не я остання. Так вийшло, що я на службі була. Огляди у лікаря я проходила за розкладом, нічого не пропускала. Для цього їздила в лікарню в Миколаїв. Коли термін вже підходив, я поїхала в лікарню на зберігання. Поговорила з чоловіком, а вже за годину-півтори після нашої розмови зателефонувала йому і кажу: «Вітаю тебе, ти став татом!». А він такий: «Ти, що смієшся?». Кажу: «Та ні, ти реально тато!». «Покажи». Показала, він дуже зрадів, навіть сльози виступили на очах. 

Два дні сперечались щодо імені, але зійшлись на Анні. Тож тепер у нас є Анєчка. Характер у неї татовий — дуже спокійний. Ми, звичайно, їй все розкажемо, що відбувалось, а вона розповість своїм дітям, щоб ніхто нічого не забув. Але ми хочемо, щоб вона не знала, що таке війна.