• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Тетяна Казановська

    «У війну, звісно, треба народжувати», — Тетяна Казановська з Мелітополя про пологи під час війни, німецьку медицину та 1500 км за кермом

    Життя під обстріламиУкраїнці за кордоном

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    14 Березня 2023

    Тетяна Казановська тікала від війни на 4-му місяці вагітності. Їй довелося самостійно керувати автівкою та проїхати Європою 1500 км, а потім все одно повернутися до України, стати свідком обстрілу Вінниці та народити сина у проміжках між повітряними тривогами. Про складнощі вагітності під час війни, німецьку та українську медицину Тетяна розповіла проєкту «Монологи війни».

    Коли почалася війна, я була на 4-му місяці вагітності. 24 лютого ми з чоловіком вирішили взагалі виїхати з Мелітополя, тому що на підході вже були російські танки росії, і ми не знали, чи будуть обстрілювати наше місто. Рішення виїжджати ми прийняли буквально за пів години. 

    Спочатку ми планували їхати на Дніпропетровщину, думали пересидіти пару днів у батьків і повернутися додому. Але все вийшло не так, як гадалося. 

    Ми виїхали не самі, а разом із друзями й родиною мого брата — загалом нас було 10 осіб. Вже в дорозі наші плани змінилися, й ми вирішили їхати у бік західної України, якомога далі від бойових дій. 

    Тільки в дорозі ми провели дві доби. Затори були дуже великі: разом зі звичайними людьми по дорогах їхали наші військові. Через ці затори за перші 16 годин ми проїхали лише 700 км.

    Ми купили одні гумові капці на 10 людей, аби по черзі ходити митися 

    Нам доводилося зупиняться у проміжних пунктах на ночівлю. Умови там були жахливі. Ці пункти були літніми базами відпочинку, які з початком війни, взимку, почали швидко розконсервовуватися. Ні опалення, ні гарячої води там не було. 

    В одному з таких пунктів, в місті Сатанів, ми залишилися на декілька днів. Там було дуже холодно й ми спали просто у верхньому одязі, під двома ковдрами, і все одно замерзали. Ці ночовки були дуже страшні. І тоді перший раз мені почали снитися якісь ракети.

    Підлога в душі там була кахельна, а тому крижана. Нам довелося купити одні гумові капці на 10 людей, аби по черзі ходити митися. В нашій ванній кімнаті зламався змішувач, і він на душ навіть не перемикався. Тому у нас була крижана вода, крижана підлога й незручний кран. Прати не було де. У мого чоловіка кофта від бруду з часом стала така токсична, що її навіть декілька місяців поспіль не можна було випрати. 

    База відпочинку

    Умови на літній базі відпочинку, де Тетяна Казановська жила взимку

    Але, попри спартанські умови, цей комплекс заповнювався дуже швидко: буквально за дві години паркування було повністю забито. Люди їхали з Миколаєва, з Києва, зі всієї України їхали туди. Коштувало все це дуже дорого. Нам на 10 осіб житло вийшло в 130 тисяч гривень, і це без умов, без їжі.

    Цей раціон, м’яко кажучи, був не для вагітних

    Ми вирішили їхати далі. В Закарпатті наші друзі-забудовники з Мелітополя викупили ще до війни туристичну базу. Тому ми прямували туди. Але, як виявилося, електропроводка там була дуже слабенька, вона швидко згоріла й там, де ми спали не працювали розетки, та й скористуватися обігрівачем також було неможливо. Зв’язку та інтернету там не було, але принаймні ми не боялися там мародерів, бо база була в лісі. 

    У цих літніх будиночках не було навіть кухні. З їжі у нас були паштет, хліб, Мівіна та ковбаса. Гречку ми просто заливали з ночі холодною водою й зранку потім могли їсти, бо вона розбухала. Потім ми купили в магазині останню електричну плитку, аби можна було хоча б картоплю посмажити. Але все одно цей раціон, м’яко кажучи, був не для вагітних. 

    Нам, жінкам, було сказано їхати за кордон

    Наші чоловіки вночі почали патрулювати місцевість. У них були гвинтівка й пістолет. Одну ніч вони так походили та зрозуміли, що там нікого окрім грибів і дерев немає, та й перестали це робити. 

    До нас декілька раз приходили поліція й СБУ, цікавилися, хто ми, звідки, фотографували наші паспорти, дозволи на зброю чоловіків. А на під’їзді до нашого помешкання, кілометрів за 20, на блокпосту, одному з наших хлопців вручили повістку. У військкомату його переплутали з добровольцями й ледь не відправили на фронт, а він айтівець, він зброю тільки у фільмах бачив. 

    Наші чоловіки вирішили їхати назад до Запоріжжя й у разі отримання повісток, йти воювати хоча б у рідну область. А нам, жінкам, було сказано їхати за кордон.

    Ми поїхали двома автівками. Я, вагітна, сіла за кермо й повезла подружку. В іншій машині їхала дружина брата з дітьми, молодшій дівчинці на той момент було лише три місяці. 

    Вагітність

    Тетяна Казановська на різних строках вагітності

    Так ми вирушили у бік Словаччини. Перетнули кордон ми вже в ночі. У мене була паніка, бо я перший раз їхала за кермом саме в Європу. Я навіть не знала, як виглядають ті платні дороги. А це все ще й у ніч. 

    Коли ми перетнули кордон, ми зупинилися у першому готелі, який знайшли на Букінгу. Після 10 днів ночовок в холоді на турбазах, ми коли зайшли в цей готель, відчули, нібито ми в іншої реальности: тепло, душ, чистеньке простирадло, подушка пахне! Ми аж розплакалися від благ цивілізації, тому що дуже швидко від цього відвикли. Там ми згадали, як то гарно — жити спокійно.

    Далі ми поїхали через Польщу на Берлін. У подруги там жила сестра, й ми думали пересидіти там пару тижнів. Дорога до Німеччини була складна: загалом я вагітна за кермом проїхала 1 500 км. В решті решт я провела у Німеччині 2,5 місяці. 

    Ми планували, що я залишуся за кордоном і буду народжувати там 

    Коли стало очевидно, що за пару тижнів ситуація в Україні не поліпшиться, я почала подавати у Німеччині документи, щоб перебувати там легально довгий час. Я подалася й на виплати, й на страхування. Дуже добре, що я це зробила, бо в Європі лікарі без страхування коштували дуже дорого, а в мене був вже такий термін вагітності — 4,5 місяці — що треба було робити скринінги, здавати УЗД та інші аналізи. Тому дуже добре, що ми все ж таки отримали медичне страхування. 

    Я встала на облік і мене пощастило — мій лікар розмовляв не тільки на німецький, а й російською, тобто я могла його розуміти без перекладача. Якби він був німець, я б навіть не змогла їй пояснити, як я себе почуваю, чи що у мене болить.

    Я намагалася тримати себе у спокої, наскільки це було можливо. Я розуміла: якщо я зараз буду нервувати, це погано вплине на дитину. В Європі було спокійно, тому я ходила на прогулянки, відволікалася від новин. Також мене заспокоювало те, що на обстеженнях все було добре й моя вагітність протікала без ускладнень.

    Читайте також: «Для мене війна почалася не 24-го лютого 2022 року, а набагато раніше, ще у 2014, коли я мешкала в Донецькій області». Історія жінки з діагнозом ДЦП, яка самотужки евакуювалася до Грузії

    Відвідувати лікарів у Німеччині було дуже зручно, все було максимально підлаштовано під клієнта. Мій лікар мене й обстежував, й брав аналізи — мені не треба було відвідувати десять місць в один день. Але це медицина заможних країн — результат там можна отримати приблизно тій самій, що й в Україні, але у нас це було б майже безкоштовно, а там без страхування це може коштувати дуже багато. 

    Ми з чоловіком вже планували, що я залишуся за кордоном і народжувати буду саме там, бо мій соцпакет наче покривав пологи. Без страхування народити дитину могло б коштувати у найкращому випадку 2 000 — 3 000 євро, а якщо це був би кесарський розтин, то й 4 000 – 5 000 євро. Ми думали, що я там народжу дитину й через пару місяців повернуся разом із нею до України.

    Нам сказали, що треба когось виселяти

    На жаль, можливість жити у сестри подруги раптом зникла, бо через німецьку бюрократію нам більше не дозволили перебувати в нашій квартирі — начебто там було прописано занадто багато людей одночасно. Нам зателефонували й сказали, що треба когось виселяти. А на отримання соціального житла у Німеччині треба було стояти в черзі майже пів року

    В той час у мене як раз був термін десь 28 тижнів — 7-й місяць вагітності — коли я ще могла сама пересуватися й керувати автівкою. Тоді ми в родині прийняли рішення, що я буду повертатися в Україну. 

    В решті решт я приїхала до Вінниці, де й зустрілася із чоловіком. Взагалі ми вирушили саме туди, бо там нам вдалося знайти житло за більш-менш адекватні гроші. 

    Коли по Вінниці прилетіла ракета, вона впала десь за кілометр від нас 

    Народжувала я саме в Винниці. Через знайомих мені порадили, до якого лікаря краще звернутися. Пологи пройшли дуже добре, а епідуральна анестезія взагалі була безоплатною. 

    У пологовий будинок я потрапила трохи раніше самих пологів, бо мене поклали на зберігання через проблеми з тиском. Може ці проблеми виникли саме тому, що я знову почала чути повітряні тривоги. Більш того, коли по Вінниці прилетіла ракета, вона впала десь за кілометр від нас. Вона навіть була не одна, це було три ракети. В цей час я сиділа на кухні, пила каву. В момент прильоту ми й почули, й відчули ці вибухи. Я дуже перелякалася, у мене навіть живіт трохи смикнувся. Тоді я злякалася, що з дитиною може статися щось погане.

    Поки я лежала на зберіганні у лікарні, повітряні тривоги, звісно, були. Тоді ми всі спускалися у підвал: і вагітні, і ти, хто вже народив. Підвал був облаштований дуже добре, не як підвал звичайної багатоповерхівки. Це було майже підземне містечко під лікарнею. Там було багато кімнат, вода, стояли ліжка, бо сидіти вагітним і породіллям в принципі було дуже важко. 

    Пологи у сховищі

    Вагітні жінки під час повітряної тривоги у сховищі пологового будинку

    Якщо хтось починав народжувати саме під час тривоги, то це робили нагорі, поза укриттям. Через це вікна перших поверхів лікарні були забиті ДСП, там залишали лише такий маленький просвіт. Це робили для того, щоб у разі ракетного удару, шибки не полетіли у лікарів і вагітну жінку. 

    Під час саме моїх пологів, тривоги не було, Слава Богу. Але вона почалася наступної доби, коли моя дитина вже народилася. Тому я все одно спускалася до підвалу, вже разом із сином. У пологовому будинку ховатися доводилося у будь-яку годину: хоч о 2-й ночі, хоч о 4-й ранку. Бувало й так, що ми спускалися по 4-5 разів на день і майже не спали. 

    Чоловік кличе мене «залізною Танею»

    Якщо дуже сильно хвилюватися під час вагітності, напевно, це може вплинути на здоров’я дитини, але в нас, дякувати богові, все нормально. Можливо, це через те, що я намагалася максимально не нервувати. Та і мій чоловік мені багато у чому допомагав. Він інколи жартує: кличе мене «залізною Танею» і каже, що я, як стовп, і нервова система у мене працює «на ура».

    Між тим в пологовому будинку у деяких породіль були складні пологи: приблизно у 2-х жінок з 8-и.

    Після пологів

    Тетяна Казановська разом із сином після пологів

    Я себе тішила ось такою думкою, що деякі народжують в метро та бомбосховищах, а в мене є можливість народити у лікарні, з лікарями та зі знеболювальними.

    Я думаю, що у війну, звісно, треба народжувати, якщо ця дитина бажана, і нічого не боятися, не падати духом і вірити в гарне майбутнє та в ЗСУ.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Життя під обстріламиУкраїнці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!