• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Єлизавета Бунчужна

    «У мене на руці патріотичне татуювання. Боялась, щоб не роздягали». Як дівчина волонтерила в окупованому Мелітополі

    ВолонтерствоЖиття під обстрілами

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    6 Березня 2023

    Єлизавета Бончужна родом з Запорізької області. Останні сім років вона проживала в Мелітополі. Після повномасштабного вторгнення її місто опинилося в окупації, зв’язку майже не було. Але Єлизавета намагалася всіляко бути корисною та активно волонтерила. Про свою діяльність в окупації, складний виїзд через російські блокпости та роботу в іншому місті вона розповіла спеціально для проєкту «Монологи війни».

    Я працюю в громадській організації, яка займається розвитком культури волонтерства — Українська Волонтерська Служба. У довоєнний час працювала менеджеркою проєктів в організації. Займалась тим, щоб волонтерство ставало доступним до людей з як з великих міст, так і малих містечок. Окрім роботи намагалась бути активною в житті міста, долучатись до заходів як учасниця та як організаторка. Любила проводити час з друзями та пити каву в затишних кав’ярнях свого міста.

    24 лютого я відчувала великий подив та паніку. Я не розуміла, що відбувається, якщо чесно. Хоча чомусь 23 лютого мені захотілось підтримати фонд Повернись живим та я трохи задонатила їм. А 24 спокійно збиралась до стоматолога на прийом, проте прокинулась не від будильника, а від вибухів.

    Що я робила? Після спроб зрозуміти, що відбувається, поки в новинах нічого не було, я зателефонувала мамі. Вона дуже здивувалась моєму дзвінку о 6 ранку, бо я не телефоную так рано. Вона тоді сказала не панікувати, взяти себе в руки та зібрати найнеобхідніші речі та документи в одне місце. Так я і зробила. А потім почала читати новини та о 8 ранку, вже на роботі приймали міри щодо наших програм та як далі діяти.

    В окупації я опинилась, бо не знала, що місто захоплять. Я просто жила собі спокійно, мала розмірне та щасливе життя. Й тут прокинувшись зранку від вибухів, ти опиняєшся в дуже не зрозумілій ситуації та не можеш усвідомити, що розпочалась повномасштабна війна. Офіційно місто взяте в окупації від 25 чи 26 лютого, проте багато очевидців (я не одна з них) говорили, що російські танки стояли на кордоні міста вже в ніч 24 лютого. Вони дуже швидко пройшли Херсонську область.

    Єлизавета волонтерка з Мелітополя

    Фото з особистого архіву героїні

    Місто страждало, як страждає і зараз. Спочатку воно спустошилось, адже розпочались вуличні бої на певний районах, почало прилітати та багато вибухів. Зник зв’язок. Періодично його то включали, то вимикали. Люди були в паніці та боялись, я знаю, що дехто намагався виїхати. Не пам’ятаю чи вдалося, бо я тоді думала лише про себе та рідних. Що робити, що підготувати чи є у нас достатній запас води та їжі. Бо почали відключати комунікації. Спали в коридорі та постійно гуглили якісь поради.

    Мені багато писало друзів із Запоріжжя, що ми та як. Бо ширились чутки, що нас вже взяли в окупацію, а я, будучи в місті, не знала цього. Все тому, що ми не виходили нікуди з дому, не мали нормального зв’язку. Потім на другу чи третю ніч, ми ночували в бомбосховищі, бо було дуже гучно.

    Але до цього часу російські солдати вже зайшли на нашу вулицю. У нас під вікнами проїхався танк, бтр та солдати перевіряли периметр. Було дуже й дуже лячно навіть дивитись в їх бік.

    У перші дні, коли вимикали світло, багато людей почало мародерити. Винесли АТБ, магазини з технікою. Було страшно, щоб не «залізли» до нашого будинку. Вимикали світло та воду, газ був. Але поступово повертали комунікації й потім рідко відключали, зараз там частіше немає комунікацій.

    Перші днів п’ять ми нікуди не виходили, жили на тих запасах, що мали. Потім родичі почали ходити, щоб дізнатись обстановку. На районі був базарчик, йшли туди. І там по трохи відкривались магазини, націнка була страшна. Люди хотіли збути свій товар. Багато було стихійних продавців. За хлібом була черга й люди записували номерки, такий собі відкат до радянського союзу. Ми раз на тиждень ходили за продуктами, щоб мати якусь їжу. Військові контролювали базарчик, стояли на декількох точках по дві-три людини.

    «Також активізувались місцеві фермери, які їздили в місто продавати м’ясо. До речі, домашнє м’ясо, було дешевше за ковбаси. Майже ніде не можна було розплатитись карткою, лише потім в деяких місцях. Зняти готівку також майже не реально, лише у місцевих бізнесменів й під відсоток».

    У такому страху та не відомості жили ми перший час. Трохи люди звикли й почали ходити на базар, або ж як ми до родичів не далеко. Я навіть декілька разів ходила на манікюр. Але кожен вихід з дому був страшним й сама нікуди не ходила. З кожним наступним тижнем свавілля окупантів було більшим, вони порушували правила дорожнього руху, починали перевіряти громадський транспорт.

    До речі, в перші тижні були неймовірно великі черги за ліками. Ми стояли декілька годин, щоб щось купити. Аптеки «вимітали» просто, особливо якісь прості препарати від застуди або для дітей.

    Також люди збирались та ходили на мітинги. Ми також з друзями були там. Мітинги не були супер агресивними, але окупанти приміняли зброю у повітря, також дуже провокували. Але як би люди полізли, то була б стрілянина, як на мене.

    Однією колоною йшли люди з проукраїнською позицією, а поруч на площі стояли інші. Які чекали російську гуманітарку. Не можу звинувачувати нікого в цьому, не відомо, яке становище у людей. Але ці дві колони на одній, головній площі міста — було символічно.

    Найстрашніша історія — вона дуже особиста. У перший день війни, мій тато потрапив під ворожий обстріл. І найстрашніше те, що я не розуміла виживе він чи ні. Він був в іншій області і я не могла до нього приїхати.

    Волонтерство в окупації

    Коли ситуація трохи стабілізувалась, то волонтери активізувались. Провідного інтернету у нас не було, жили на мобільному (поки не глушили зв’язок) й в цей час, я координувала чат волонтерської спільноти Мелітополя від Української Волонтерської Служби. Було багато запитів, як про допомогу по типу «Нам треба ліки, від діабету» й такі, які готові надати допомогу «У нас тут залишилось багато фіз. розчинів та є ліки для діабетиків, можемо віддати». І ось таких людей я зводила одних з одними й вони обмінювались. Багатьом надавала консультації де ще що можна купити, бо тримали зв’язок зі знайомими з аптек. Важливе уточнення, що аптеки в перші два-три дні розграбили/розпродали майже все. Цікаві запити були з сіл, там у людей було багато молока, але привезти до міста ніяк не вдавалось. Просили забрати все. 

    Спочатку, це було просто, потім ставало дедалі складніше, бо закривати запити навіть простою інформацією не вдавалось. Бо закінчувались запаси, місто окуповане й ніщо нікуди не завозили. А потім стало важко, через те, що окупаційна влада почала пристальніше перевіряти цивільних. Йдучи вулицею в тебе могли взяти телефон на перевірку, бачили допомогу або натяки на проукраїнську позицію — могли бути проблеми. Тому з онлайн допомогою треба було бути дуже обережними й постійно чистити телефон.

    Пізніше місцева влада відкрила волонтерський штаб, який залучав місцевих виробників, щоб підтримувати людей певних категорій (їх було 5). Місцеві підприємці надавали продукти харчування (хліб, каші, консерви), щоб люди мали базові продуктові набори. Так як не ходив громадський транспорт, я не мала змоги волонтерити саме там. 

    Штаб в Мелітополі

    Фото зі штабу у місті

    Трохи згодом на моєму районі відкрився такий волонтерський штаб, туди я пішла ще до його відкриття. Сама напросилась, щось робити руками, бо не могла вже сидіти вдома. Взяла на себе гуманітарний напрямок, а саме сортування речей. Місцеві жителі приносили речі, моя задача була їх перебрати, розсортувати і відповідно віддавати людям. Несли багато чого й нове, й вживане, й те, що було ок й те, що не дуже. Також, була на підмозі й в інших напрямках штабу: складала продуктові набори та сиділа на реєстрації (за потреби).

    Коли викрали місцеву владу, то, відповідно, й штаби закрились. Тому допомагати руками більше не мала змоги, продовжила тримати боротьбу на інформаційному фронті. Тоді розпочались перші спроби доставки медикаментів. Так, завдяки підтримці організації, в якій я працюю до Мелітополя потрапив еутірокс, якого дуже потребували місцеві. Разом з фондом, який самоорганізувався з активних місцевих жителів, ми влаштували роздачу цих препаратів.

    Окрім того, найбільш небезпечним волонтерством для мене було це швидше реагування на проїзд російської техніки. Коли ти її бачиш, чуєш або спостерігаєш за окупантами — швидко закидуєш це у відповідні чати, й тим самим допомагаєш ЗСУ, а потім швидко чистиш галерею та чати, бо бути схопленою не дуже хотілось.

    Вирішила волонтери, бо розуміла що можу бути корисною. Розуміла, що маю чим допомогти й маю на це ресурс. Волонтерство в окупації страшна річ та небезпечна, бо окупаційна влада слідкує за людьми з проукраїнською позицією. Забирають на підвали. Треба бути дуже обережним. Деякі люди звертались безпосередньо до мене із запитами, деякі писали в чат, допоки то можна було.

    Щодо волонтерської історії, то це трохи складно. Бо моя робота була в тому, щоб допомагати людям. Деколи тим, з якими ніколи не пересікалась.

    Цибуля

    Зображення 1 з 6

    Продуктові набори, які закупили на грантові кошти

    Завжди згадую одне, це про молоко. Писала раніше про різні запити й тут був один, коли мені написали — у нас багато молока, приїдьте заберіть, а я не змогла закрити його. Бо до того села ніхто не їхав. Й мені досі прикро, адже це молоко могло бути корисним діткам.

    Також будучи в окупації ще, я написала була грант, щоб підтримати переселенців 100 продуктовими наборами. Правда кошти отримали, коли я виїхала, але це не завадило там закупити продуктові пакети для переселенців.

    Про виїзд з окупації

    Ми не мали власного транспорту та виїжджали з перевізниками. Історія виїзду порівняно з іншими доволі легка та швидка. Ми за 6 годин доїхали до Запоріжжя. Було дуже страшно, особливо морально. Готувались дуже ретельно. Ніяких патріотичних речей, нічого з мерчу. Максимально все нейтральне та обмежена кількість. Чистили телефон, всі підписки, всю галерею, повідомлення, контакти — просто все.

    У мене на руці патріотичне татуювання, колоски з вишиванкою. Дуже боялась, щоб не роздягали. На початку у нас не було супер «проросійських» постів. Просто заходив військовий в автобус питав паспорт й ми їхали далі. Потім в Токмаку почався перший, доволі серйозний пост. Військовий в повній амуніції, видно лише очі. З усіх в автобусі вирішив телефон перевірити лише в мене, а до цього вивели всіх чоловіків, роздягали на холоді й перевіряли

    У мене тоді передивились всю галерею, різні додатки. Добре, що не було інету. А потім питають, татуювання є. Нам сказали, що не можна їм брехати і я така «Так, є» і показую, своє маленьке, на іншій руці. Там російською написано щастя. Він питає, а ще? І я така, «ні не має». Моє серце пішло в п’ятки в той момент, бо як би роздягнули — то я не знаю, чим би то закінчилось.

    «Далі були різні блок пости. Одні окупанти розуміли нашу мову, та читали надпис на моєму рюкзаку «твоя сила — діяти разом». Інші не могли навіть закрити додатки на телефоні, а деякі могли. Були буряти, росіяни. Загалом, багато бурят».

    На одному пості були ДНРівці. Вони були відразу веселі, але психологічна давка. «Куди ви їдете на війну», «вам дадуть зброю та будете вбивати дітей», «От Донбас бомлять та вбили нещодавно 3-річну дитину» — й все в такому стилі. Тут також до мене причепилися, що я дивлюсь на їхні машини (до мене єдиної). Це при тому, що до однієї дівчини клеївся «типу чого будеш далі їхати? залишайся з нами». А у мене був принцип, жодного зорового контакту з окупантами. А коли ми проїхали останній блокпост, я аж не вірила. коли побачила укр прапор, пищала в середині себе, що дитина. Знаєте от те відчуття, коли в дитинстві батьки везуть вас на море, про яке ви давно мріяли та чекали, от це приблизно таке, але в 1000 разів сильніше.

    Наразі я в Україні, виїхала до Житомира, тут вперше й починаю життя заново, але на валізах, бо чекаю коли зможу повернутись додому. Волонтерства зараз не дуже багато в моєму житті. Не так, як в окупації.

    Я допомагала в Житомирі, в гуманітарному штабі фасувати продуктові набори певний час. Виїхавши до умовно безпечнішого місця, я продовжила підтримувати людей, які знаходяться в тимчасово окупованих містах. В ГО, якій я працюю в червні ми запустили напрямок підтримки людей в ТОТ, проєкт Близькі. Наша мета — підтримати людей, які залишаються в тимчасово окупованих містах, нагадати їм, що про них не забули, і ні в якому разі їх не залишили. Ми збираємо кошти та передаємо волонтерам, з якими співпрацюємо в цьому напрямку на закупівлю гуманітарної допомоги, ліків та засобів санітарної гігієни.

    Я працюю з волонтерами, координую їх діяльність в рамках цього проєкту. Тримаю руку на пульсі по ситуації в окупації та по потребах. Я розумію, наскільки важливо відчувати підтримку, коли ти там в окупації, коли не майорить твій прапор, а за українську тебе можуть забрати на підвал. Тому підтримка людей в ТОТ для мене є однією з найпріоритетніших.

    Читайте також: Відгнила щелепа, розірваний рот: координаторка місії Face to Face розповіла про пластичні операції військовим і цивільним

    Я радію всім контрнаступам на фронті, але щоразу мені важко, коли усвідомлюю якою це ціною. Вірю в нашу перемогу та бажаю, щоб вона була найскорішою. Після неї маю буквально декілька планів: повернутись додому, активно брати участь у відновленні житті мого Мелітополя, поїхати на море, я дуже люблю море, але цього року без нього та мелітопольської черешні.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    ВолонтерствоЖиття під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!