• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    «У людей в телефонах знаходили якусь патріотичну символіку, і після цього їх більше не бачили» – розповідь мешканця Ізюму про окупацію

    Окупація

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation: Anna Shliakhova

    19 Жовтня 2022

    26-річний Ілля родом з міста Ізюм в Харківській області. Наразі він проживає в Києві, і навчається на аспірантурі. Поза навчанням, хлопець займається фото та відеозйомками, а також робить татуювання. Ілля зустрів війну в своєму рідному місті, і залишався до травня в окупації. Він розповів «Монологам війни» про перші дні в окупованому Ізюмі, про гуманітарну катастрофу в місті та про важку евакуацію через Балаклію.

    Я замислювався над можливістю повномасштабного вторгнення, але допустити те, що відбувається сьогодні – я навіть не міг. 24 лютого я майже до ранку спілкувався зі своєю подругою з Харкова. Саме вона мені повідомила, що почалася війна, і розповіла про перші удари по Харкову. Десь через півгодини почали з’являтися офіційні заяви. Я не зреагував відповідним чином, бо в мене за вікном протягом наступного тижня не відбувалося взагалі нічого. Не було військових, не було де заправити авто, не було готівки в банкоматах. Склалася патова ситуація – коли ти не знаєш, як себе поводити, і немає в кого про це запитати. Зараз я вже розумію, що потрібно було реагувати швидше, і виїжджати одразу. 

    Десь до 28 лютого в Ізюмі не відбулося нічого. Почалося з авіанальотів, на місто скидали бомби. Одна з таких впала на сусідній вулиці, не розірвавшись. В центрі міста дві розірвалися. Потім почали з’являтися новини, що нашій місцевій владі висунули ультиматум стосовно того, щоб вони склали зброю та поступили місто, як це зробила влада у Куп’янську. Місцеві мешканці відреагували мужньо, вони заявили – ми не колаборуємо, ми будемо захищатися. І вони намагалися захищати місто протягом всього березня. Місцева влада поїхала, не провівши евакуацію місцевого населення, і залишила 25-30 тисяч людей в місті, де точаться запеклі бої. А на початку квітня Ізюм було окуповано. 

    «Доходило до того, що місцеві вбивали один одного»

    З 6 березня в Ізюмі немає жодних комунікацій, їх не відновили й до сьогодні. Майже «кам’яне століття» – ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку, ні інтернету. Щоб мати змогу комусь зателефонувати, тобі потрібно виїхали за межі міста, або вийти на гору, де можна зловити якийсь зв’язок. Всі ці місця повністю контролювалися ворогом, і містяни телефоном могли казати лише те, що їм дозволяли.

    Люди готували їжу на вулиці, на багатті. Ні про яке світло не могло бути й мови, ми мали бути в суцільній ізоляції. Якщо посвітити десь ліхтариком вночі, тебе можуть обстріляти, бо це розцінювалося, як активний рух з боку диверсантів. В тебе є тільки світловий день, за який ти маєш встигнути виконати всі свої справи. 

    Гуманітарний стан міста, як тоді, так і зараз, залишається критичним. Перші шість тижнів в Ізюм не завозили ні продукти харчування, ні медикаменти. Тобто, майже два місяці, місто виживало на тому, що там залишалося. Почастішали випадки мародерства. Доходило до того, що місцеві вбивали один одного. Умовно у людини вже немає житла, воно зруйноване від боїв, а вона йде і тягне пральну машину до своєї розбитої квартири. При цьому вона не може фізично її донести, і просить допомоги у перехожих.

     Будинок після обстрілу

    Зруйнований будинок

    Здебільшого від обстрілів постраждали багатоповерхівки. Приватний сектор більш менш вцілів, бо вони вели обстріли як раз звідти. Більш за все в цій ситуації мене лякала повна відсутність будь-якої інформації. Ти взагалі не розумієш, який сьогодні день, чи існує ще така держава як Україна, чи варто тобі робити спротив тому режиму, який прийшов.

    «Все, що вони там знайдуть, обійдеться мені мінімум підвалом»

    Одного разу я побачив зі свого вікна велику кількість підбитої техніки, чомусь тоді подумав, що окупанти виходять з міста. Вирішив пройтися, зібрати якусь інформацію, подивитися на руйнації, і натрапив на один з блокпостів. Нас перевіряли по черзі, задавали питання – як звуть, куди йдеш, чи маєш військовий досвід? Через те, що в мене реєстрація в Києві і доволі нетипова зовнішність, це викликало багато запитань. Вони забрали в мене телефон, я його не чистив, і тоді зрозумів, що все, що вони там знайдуть, обійдеться мені мінімум підвалом. 

    Окупанти втрьох перевіряли мій телефон хвилин десять, і нічого не знайшли, бо подивитися змогли лише смс-ки та вайбер, яким я взагалі не користуюся. Ні месенджери, ні галерею, ні нотатки – нічого більше. Я бачу лише одне пояснення цьому – вони настільки дурні, що навіть не можуть користуватися гаджетами. Питали – чому не йдеш воювати, чому не служив, а як же чоловічий стержень в тобі, що за татуювання? 

    Інформуючий знак на дверях будинку

    Таким чином люди намагалися показати, що це житловий будинок, аби по ньому не стріляли

    Звісно, після цього випадку, я вичистив телефон повністю. Бо на той час вже були відомі випадки, коли у людей в телефонах знаходили якусь патріотичну символіку, і після цього їх більше не бачили. Що з ними робили – я не знаю.  

    «Інша половина міста була відрізана від місця евакуації»

    Ми хотіли виїхати з самого початку, коли в місто поприлітали перші бомби. Але ми не знали, чи пустять мене, батька та нашу собаку на потяг в Краматорську, бо єдиний шанс виїхати був саме через це місто. Ми не розуміли, як нам їхати. Це питання ми відклали на декілька днів, а потім у нас підірвали мости, через  які ми могли виїхати в тому напрямку з нашої частини міста, і ми залишилися в умовній «пастці». Іншого шляху не було. Була ще дорога у напрямку Харкова, але там вже стояли російські війська. 

    Читайте також: «У нас навіть уявлення не було, як проходить мирне життя під час війни». Розповідь волонтерки про ситуацію в Енергодарі та Харкові

    Взагалі перший раз про евакуацію я почув від місцевих у 20-х числах квітня. До цього я навіть не знав про таку можливість. Евакуація проходила з тої частини міста, до якої на той момент я вже не міг дістатися. Наскільки я знаю, звідти вивезли десь тисячу людей. Інша половина міста була відрізана від місця евакуації. 

    «Вони вбачали в цьому військовий потенціал спротиву»

    До травня ми ще сподівалися на зелені коридори, на перемир’я, але потім вже зрозуміли, що чекати більше не можна. В один момент зібралися та поїхали. Ми виїздили через Балаклію у напрямку Полтави своїм транспортом. На постах окупантів більш за все цікавили чоловіки. Думаю, що вони вбачали в цьому військовий потенціал спротиву. Типу, якщо чоловіки виїжджають, то потім вони підуть до лав Збройних сил.

    Я розумів, що на нас чекає, тому познімав свої пірсинги, навмисно вдягнувся гірше – зробив свій вигляд таким, щоб на мене менше звертали увагу. На кожному блокпосту тебе зупиняють, повністю роздягають, допитують. До першого українського міста, в якому ми зупинилися, ми дісталися за сім годин. А відстань – усього 90 км. 

    В Балаклію нас не хотіли пускати, тому що окупанти його закрили на в’їзд та виїзд. Вони не пропускали взагалі нікого. Після того, як ми з’їхали з траси Ізюм-Харків, і почали рухатися в бік Балаклії, на кожному посту нам казали, що нас не пропустять. Ми тоді вигадали легенду, що моя дівчина вагітна, що їй потрібно до лікарні. Я знав, що в самій Балаклії лікарня не приймає цивільних, вона підлаштована під військовий шпиталь. Це був такий аргумент – що нам потрібно в’їхати в місто, і також виїхати звідти, тому що там їй допомогу ніхто не надасть, але ми прикидалися, що не знаємо цього. 

    Сховище для сім’ї

    Укриття Іллі та його родини

    На блокпосту на в’їзді в місто стояли днрівці, для яких взагалі ніщо не аргумент, які тобі відповідають: «Їдьте в свій Ізюм, та подихайте». Вони сказали – якщо ми знаємо людину з Балаклії, або ж самі звідти, то можемо в’їхати, інакше – ні. І тут ми згадали, що знаємо якусь людину, яка зареєстрована в Балаклії, та назвали її адресу. Насправді, ми не знали цієї людини, але поїхали. Вони направлялися за нами, щоб пересвідчитися, що ми не брешемо. 

    У цей час ми взагалі не розуміли, куди їдемо. Якийсь час ми просто катались містом. Потім поїхали до блокпосту. Десь півгодини спілкуємося з військовими, потім розуміємо, що ми розходимося в показах. І вони це теж розуміють. В якийсь момент нам повернули документи і дозволили проїхати, але акцентували увагу на тому, щоб ми не зупинялися в самому місті. Я не знаю, чому вони це зробили. 

    «У мене виникло велике бажання допомогти і моєму регіону»

    Емоційний стан моєї дівчини дуже погіршився після тривалого перебування в окупації. Коли ми опинилися на території, підконтрольній Україні, і зайшли в «Сільпо», де вона побачила хліб на полицях – в неї була істерика. Зараз всі жінки з моєї родини перебувають за кордоном, аби прийти до тями після пережитого. 

    Я долучився до волонтерської діяльності. У серпні ми їздили в Чернігівську область – там розбирали завали та відновлювали будинки. У мене виникло велике бажання допомогти і моєму регіону. Як тільки дозволять в’їзд цивільним, я одразу поїду, щоб допомогти у відновленні міста. 

    Перед виїздом, наш будинок залишався цілим, хоча навкруги будівлі були пошкоджені. Я знаю, що після того, як ми виїхали, там хтось оселився, наш район обстрілювали росіяни, і в якому стані будинок зараз – я не знаю. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation: Anna Shliakhova

    Окупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!