• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Російська символіка

    «Трасою є спуск, куди мене і відвели. У цій ямі ліворуч вже лежала вбита людина в цивільному одязі». Історія мешканця Бердянська, який завдяки фото врятувався від смерті

    Окупація

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    20 Березня 2023

    39-річний Михайло (ім’я змінено за проханням героя) перебував в тимчасово окупованому Бердянську протягом місяця. Після того, як в місті вже було небезпечно залишатися, він почав спроби виїхати на підконтрольну Україні територію. Але дорога до вільної країни ледве не коштувала йому власного життя. Чоловік розповів «Монологам війни» про захоплення Бердянська, про патрулювання в окупації, про жахи евакуації.

    На початку війни, коли орки тільки-но підійшли до Бердяська, вони у саме місто не заходили. Спочатку тільки оточили. Десь протягом трьох днів вони тримали нас в оточенні. Ми знали, що за межами міста, на трасі, стоять розстріляні авто з цивільними усередині. Поліція навіть не могла виїхати, щоб забрати людей, хоча намагалася це зробити. Орки понаставляли там купу блокпостів, і не пропускали співробітників поліції. 

    28-го лютого в Бердянськ почала заходити ворожа техніка, яка прямувала до центру міста. Коли росіяни проводили зачистку, на одному з підприємств за парканом вони побачили людину в камуфляжній формі. Вони вирішили, що він хоче нашкодити їм, тому відкрити вогонь. Це був охоронець, якого вони без суду та слідства, розстріляли через паркан. Ще одного охоронця вони поранили, здається.

    «Поставили на коліна та почали стріляти вгору»

    28-го лютого наряд поліції отримав виклик, що в торгівельний центр, який знаходиться на в’їзді в місто, зайшли озброєнні люди та виносять товар звідти. Співробітники ТЦ зателефонували в поліцію, і хлопці поїхали туди. Орки почали загрожувати їм зброєю, поставили на коліна та почали стріляти вгору. Того ж вечора вони захопили і відділ поліції.

    На свій страх та ризик поліцейські, перевдягнені в цивільне, ходили містом та патрулювали, бо треба було захистити місцевих мешканців від мародерів. Навіть під час комендантської години. Я приєднався до патрулювання з власної ініціативи. Були випадки, що ми ховалися від росіян, коли вони були десь поруч.

    Я виконував свої обов’язки у міру можливостей. Ми патрулювали вулиці міста та допомагали місцевим. Інтернету та зв’язку не було, а в Бердянську залишалося багато людей, які потребували допомоги. Серед них, і лежачі хворі. Їхні родичі виходили з нами на зв’язок як через месенджери, так і через соцмережі. Комусь я купував ліки, а потім ходив квартирами, щоб віддати медикаменти. Деякі люди не відчиняли двері, бо боялися. Тільки на одну адресу я витрачав мінімум 40 хвилин, вмовляючи відчинити двері, намагаючись пояснити, що я лише хочу допомогти. 

    На кінець березня я вирішив вибиратися з окупації на підконтрольну Україні територію. У той час була організована евакуація, але переважно брали жінок з дітьми. Ніхто з перевізників не ризикував брати до себе молодих хлопців, бо до них у русні було упереджене ставлення. Кожен молодик їм вбачався азовцем. 

    Перевірка на блокпостах

    На блокпостах перевіряють чоловіків на наявність татуювань Telegram: Pravda_Gerashchenko

    Я намагався виїхати три рази, і тільки на четвертий мені це вдалося. Виїздив 3 квітня. Зі мною їхали моя племінниця і родина з двома дітьми. 

    На постах траплялися окупанти, які до нас ставилися по різному. Один хотів зняти з мене кросівки, щоб далі я їхав лише в шкарпетках. Інший перевіряв мене на наявність татуювань. Ще один дивився телефон. Це так — дрібниці. А от за Пологами був передостанній блокпост. 

    «Это ты убил моего друга в днр в 15-м году. Ты с АЗОВа»

    Першим до них вийшов водій. Паспорти вони навіть не дивилися. Одразу, коли я вийшов з авто, один з орків почав тицяти в мене пальцем і казати: «Это ты убил моего друга в днр в 15-м году. Ты с АЗОВа. Я тебя на всю жизнь запомнил. Мы находились в 50-ти метрах от линии соприкосновения». Всі мої заперечення були безглуздими в той момент. Він почав привертати до нас увагу, голосно викрикуючи, що спіймав азовця. 

    До нас підійшов ще один військовий з автоматом. Він промовив: «Слава Україні». Я почав робити вигляд, ніби не розчув його. Він повторив. Я розумів, що потрібно щось сказати, але також я розумів, що в цьому немає сенсу. Я просто сказав, що не стану відповідати. Це для них слугувало таким собі сигналом. Вони почали мене тягнути до якоїсь ями. Я почав пручатися, казати, що не був на Донбасі в 15-му році, на що почув: «Докажи, что ты там не был. Я запомнил твои глаза». Довести зворотне я не міг. Вони повели мене далі. 

    Російский блокпост

    Один з російських блокпостів Фото: Укрінформ

    Там трасою є спуск, куди мене і відвели. У цій ямі ліворуч вже лежала вбита людина в цивільному одязі. Коли я це побачив, одразу почав панікувати. Ніяких думок у той момент в голові не було, тільки розуміння, що зараз буде горе. Нічого людського, вони творять, що заманеться. Наприклад, отак легко вбивають цивільних. 

    «За мить до того, я вже прощався з життям»

    Вони мені кажуть: «Ну, прощайся». Люди, які їхали зі мною в авто, були шоковані. Вони подумки вже попрощалися зі мною. Раптом в голові промайнула думка — телефон. Вони його не перевіряли. Вони не дивилися навіть мої документи. Всі мені радили досконало почистити телефон, чого я не зробив. Там залишалися фото з того часу, коли я їздив до брата за кордон. Я звернувся до них, сказав, що в цей час, в 2015-му році, я перебував у Європі. Почав придумувати історію, що я працюю там, заробляю гроші. Зараз намагаюсь просто вивезти свою племінницю на підконтрольну територію, бо про це мене попросила сестра. Казав, що збираюсь потім повернутися, що в мене зберіглися фото, де вказані дати. Просив їх подивитися мій телефон.

    Читайте також: «На той момент я вже наробив справ на кілька розстрілів», — історія журналіста Костянтина Риженка, який був партизаном в окупованому Херсоні

    Вони почали досконало вивчати вміст мого телефону — і фото, і відео. Переконавшись у моїх словах, мене все ж таки відпустили. За мить до того, я вже прощався з життям. 

    Три дні після цього я не міг говорити — просто сів в авто, та їхав всю дорогу мовчки. Через сильний стрес, похитнулося і моє здоров’я. Я почував себе погано як в емоційному плані, так і в фізичному. 

    «Вони розставили міни, і багато цивільних авто на них підірвалося»

    Коли я виїздив, люди мені розповідали, що тут часто когось вбивають. У Пологах було десь чотири блокпости, і люди казали, що саме кадирівці вбивають найчастіше. Серед них були і днрівці зі значками піонерів. 

    За час поїздки ми бачили багато підбитої техніки, навіть шкільний автобус. Коли ми їхали з Поліг у напрямку Оріхова, там вони розставили міни, і багато цивільних авто на них підірвалося. 

    Згорілий танк

    Зруйнована техніка на Запорізькому напрямку Фото: Генеральний штаб ЗСУ

    Я вирішив залишитися в Запоріжжі. Після звільнення Бердянська, я готовий повертатися додому хоч пішки. На нас там чекають люди. Я дуже хочу побачити український Бердянськ та наших людей, які продовжують супротив, які чекають на Україну.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    Окупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!