Світлана Волошина – власниця племінного розплідника такс із села Велика Димерка, що на Київщині. Під обстрілами окупантів, жінка місяць вигадувала, як прогодувати своїх улюбленців. З часом їй все ж таки  вдалося евакуювати усіх 12 собак.

Ще вчора я думала про настання весни, раділа тому, що зима не була суворою. Весна в нас цього року достатньо рання, прокидаються рослини. А сьогодні з п’ятої ранку – звуки залпів. Цей день – рубіж між тим, що було і тим, що є.

Який же важкий день. Немає сил повірити у те, що відбувається. Сьогодні, в Києві на вулиці Олени Теліги обстріляли авто Антона Кудріна й Світлани Западинської. Вони й дочка Поліна мертві… Антон і Світлана – ветеринарні лікарі. Ми багато років були знайомі. Вічна пам’ять.

Четвертий день. Війна війною, а обід за розкладом

Четвертий день війни. Дуже часто жартома ми казали “війна війною, а обід за розкладом”. Тепер ця фраза набула нового забарвлення.

У моїх такс закінчився сухий корм, а отже настав час діставати свою готівкову “заначку”. Грошей небагато, але мені пощастило, що я змогла придбала за готівку м’ясо для своїх улюбленців. Це своєрідний бонус життя в невеличкому населеному пункті, де все ще іноді тримають сільськогосподарських тварин. А ще в мене в холодильнику була морква, а в кухонній шафі – вермішель. Каструля, вода, жири, білки, вуглеводи, баластні речовини. Так, це не зовсім правильна та збалансована їжа для собак, але головне що вона є. Мої такси вже 25 років на сухому кормі. Така зміна раціону незвична для нас усіх.

П’ятий день війни, – рибний

П’ятий день війни. День сонячний, вітряний і дуже холодний. Сьогодні вранці, після того, як закінчилась комендантська година, я пішки сходила в магазин. Дорогою заходила в невеличкі приватні магазини, але вони приймали лише готівку. У мене банківська карта, тому магазин торгівельної мережі “ФОРА” був єдиним з можливістю розрахуватися. Там мені пощастило, – я придбала п’ять кілограмів непримітної мороженої риби салаки. Сьогодні у моїх такс буде “рибний день”. До речі, у морозилці рибного відділу була лише ця маленька салака й одинока горбуша. Горбушу я теж прихопила. Купила моркви, буряка, перепелиних яєць, молока. А собі – кави. Я хочу подякувати усім, хто підтримав мене. Завдяки цій підтримці й відбувся мій похід в магазин, а такси будуть нагодовані.

Шостий день війни. Випав сніг і це гарна новина

Шостий день війни й за сумісництвом – перший день весни. Похолодало, випав сніг.  Це добре, адже його можна зібрати в залізну миску, розігріти й буде технічна вода. Меню моїх такс – варена риба, морква, буряк та гречана крупа. Крихітна кроляча такса з домашнім іменем Кікірон встигла не лише свою порцію з’їсти, але й чужу. Я практично не сплю. Іноді організм вимикається на годину-дві, але не більше.

Треба ще чесно розповісти, я все ж дуже злякалася. Була ніч, година третя чи четверта. Такси спали дуже тихо і з усіх звуків – сердита і голодна мишка, яка шумно гризе пустий картонний ящик. Крізь сон я почула гуркіт падаючою зарядки для пальчикових батарейок. Ще тиждень тому я б і не почула таке падіння. А зараз я не можу розповісти культурно про свої відчуття в той момент.

Сьомий день війни. Багато важливих продуктів харчування немає в магазинах

Сьомий день війни. Було дуже холодно: сильний вітер, мокрий сніг, а згодом цілий день дощ. Здійснила піший похід у магазин за їжею. Першим об’єктом був будиночок транспортної компанії. Я змогла зняти реальні гроші з банківської карти. Потім я зайшла у сільський продуктовий супермаркет. Було дуже пусто… Чисті, ретельно вимиті полиці. Хліба, молочних продуктів, круп, масла, олії – на жаль, немає в асортименті. Але я знайшла рибу та варено-морожені мідії. І ціна у них практично однакова, – по 5 євро за кілограм. З відчаю, я по третьому колу йшла відділами магазину, адже круп ніде не було. Село, люблю тебе! Цілий відділ з товарами для японської та китайської їжі! Еврика! Пляшечки з різними соусами мене не цікавили, а от склянна лапша й рис для суші, – те що треба! Пакетики я брала обережно, оскільки цінників на полицях не було. Не встигають робити переоцінку. Тому я попросила касира просканувати ці товари в першу чергу, щоб розуміти, чи зможу я їх купити. Нормально вийшло по ціні. Хоча й вибирати то особливо не виходить. А на сільському ринку я не повірила своїм очам – крихітна черга й продають домашній сир. Поцікавилась ціною. О, беремо! А в кутку ринку, в маленькому ларьку з комбікормом я купила дві пачки рибного борошна. Вечеря у такс була цікавою – кожній в мисці по три ложки сиру, по п’ять мідій, по дві ложки рисової локшини та чайна ложка риб’ячого борошна.

А ще я збирала дощову воду, яка капає з даху. Використовувала для прання. За питною водою ходила окремо до колонки. З побутовими справами намагалася впоратися з побутовими справами.

Дванадцятий день війни. Зварила каструлю собачої «суворівської каші»…

Дванадцятий день війни. Понеділок. Сьогодні холодно, дуже вітряно. Канонада увесь день. Зварила каструлю собачої “суворівської каші”. Якщо не пам’ятаєте, то розкажу. Знаменитий полководець Олександр Суворов під час переходу через Альпи дуже хвилювався, як зігріти й нагодувати солдат своєї армії… Провізії було обмаль.

“Рідні мої, наказувати не можу, тому просто прошу. Здайте кашовару увесь провіант, що маєте – з нього й будемо варити”, – сказав полководець.

Всього було потрошку: різні крупи, пшоно, горох, перловка, трішки цибулі, моркви. Це все потрапило в загальний котел і каша вийшла смачна, а головне – гаряча й ситна.

Ось і у мене – ячна крупа, яблука, макарони й свинячі язики. До речі, я стала помічати, що погода цікавить мене з прагматичної точки зору. Вітер?! Так, холодний, проте випрані підстилки висохнуть швидше.

Сьогодні мені повідомили, що я можу отримати гуманітарну допомогу у вигляді сухого корму для моїх такс, але за умови самовивозу. Їхати в сусідній райцентр. Канонада увесь день з коротенькими перервами. Боязко й страшно, але треба шукати машину й їхати. Знайшла. Домовилась про оплату. Швидкі збори – застібала куртку й зав’язувала шарф уже в машині. На трасі затор. Тихенько тягнемось, але доїхали. Забрали корм. Я встигла швиденько зайти в магазин: купила борошна, цукру та чаю. Також змогла на касі зняти трохи готівки з карти. Знайшли заправку, оплатила авто дизельним паливом. Ціни не дуже приємні, аж 41 гривня за літр.

А каструля з вечерею для такс, з собачою “суворівською кашею” відправилась в холодильник. Після напруженої поїздки не знайшла я в собі фізичних сил ділити кашу по мисках. На вечерю у них був сухий корм. Насипати його, – таке задоволення, такі забуті рухи.

Тринадцятий день війни, – ненавиджу цю цифру

Тринадцятий день війни. Якось так склалося, що я не люблю цифри 6 і 13. Навіть в кінологічному клубі про це знають. Коли виписують племінні документи для цуценят, то уважно слідкують, щоб навіть в номерах клейм не було цих цифр.

Сьогодні важкий день. Мені хочеться згорнутися клубочком, хочеться бути слабкою… але я давно зрозуміла, що треба перебороти себе, змусити бути сильнішою і займатися звичними буденними справами.

Сьогодні свято і чоловіки нашого села вітали жінок. Просто привезли легковим автомобілем тюльпани й дарували ці квіти жінкам. В нашому селі багато хто займається вирощуванням квітів у теплицях.

Я не запалюю увечері в домі вогонь. Темно. Такс годувати вечерею не буду. Будемо вести себе як мишки під віником, максимально тихо.

А ще у мене зламався зуб на нижній щелепі. На фоні всього, наче й дрібниця, але маса незручностей через це.

9 березня

Немає електропостачання. Буду економити батарею.

24 березня вдалося евакуюватися

Мені вдалося виїхати 24 березня. Це було морально й фізично тяжко. Розумію, що треба розповісти про це, але не зовсім виходить

Перша моя спроба евакуюватися була 23 березня. Але у мене нічого не вийшло з транспортуванням такс. На візку, під час руху, все посипалось, клітки впали, собаки розбіглись. Я одночасно ридала й лаялась дуже нехорошими словами. Вирішила, що лишатимусь.

Зранку 24 березня почала займатися звичайними справами – вигуляла такс, сходила до сусідки, у неї в літній кухні балон з газом та газова плита, на якій вона дозволила готувати їжу для тварин. Зварила кашу з рибою, потім сходила до сусіда за технічною водою.

Електропостачання й газу немає вже давно

Якимось дивом мені двічі вдавалося заряджати мобільний телефон. Він був моїм промінчиком надії та зв’язку з зовнішнім світом – один раз на день малесенький короткий дзвінок в суворо відведений час. Зателефонувавши я чую: “Так, вантаж собак і виїжджай, евакуюйся, сьогодні дали “зелений коридор”. Чи буде ще щось подібне невідомо!”

Я відважилася. У мене дванадцять собак. Враховуючи гірки досвід, вигадувала куди можу завантажити їх для зручності. На так звану кравчучку поставила два транспортувальних бокси, а на садову тачку з одним колесом помістила кілька підстилок, клітку в зібраному стані з трьома таксами, бокс з двома таксами і один рюкзак. Третім моїм транспортним засобом був ручний візок для перевезення гіпсокартону. Туди я завантажила ще одну клітку з п’ятьма таксами, маленьку клітку зі стандартним кобелем і транспортувальний бокс з мініатюрним кобелем. Накинула зверху ще один рюкзак. Закріпила все по максимуму резинками з гачками. Резинок для кріплення було мало… Садовий візок я кріпила жіночими синтетичними колготками, адже вони чудово тягнуться і надійно фіксують.

На вулиці було вісім градусів тепла й сильний вітер. Опівдні я вирушила в дорогу. У звичний, мирний час, я проходила дорогу від дому до центру села хвилин за 30. Зараз зі своїм вантажем я йшла чотири з половиною години. Проїду з одним візочком метрів 20-30, лишаю й повертаюся за наступним, потім тягну кравчучку слідом і так до самого центру села.

Мої візочки й тачка не зовсім пристосовані до такої вистави, у них по життю зовсім інші цілі. Увесь шлях – пустеля, замерзла вулиця, обмародерені до стерильності маленькі магазинчики, дуже багато покинутих собак усіх розмірів.

«Та що там собаки?! Нам по дорозі трапились дві пари свиней. Славні такі, доглянуті, правильно вигодувані, практично всі по 80 – 100 кг живої ваги»

І такси у мене правильні. Коли побачили свиней, тобто справжню дичину,  вони всі дружно намагалися азартно горланити. Від цього одноколісна тачка хилилася в різні сторони, адже такси ще й азартно стрибали в клітці. Я кричала на них, лаялася різними словами, а також на покинутих собак, які бігли за нами і на покинутих свиней. Така лякаюча тиша стояла і хмари жовтої пилюки закручувались в спіралі вздовж дороги.

Відкрилась хвіртка одного приватного будинку, звідти вийшов пристойного вигляду чоловік, міцний, високий. Він поглянув на мене та оцінив ситуацію.

“Що? Хочете допомогти?, – запитала я його виснажено.

“Так вчора ж була евакуація? Сьогодні немає”, – здивовано запитав чоловік.

“Отже, не допоможете…”, –  підсумувала я та попихтіла вперед з одноколісною тачкою, адже вона найважча.

Коли я зупинилася та повернулася за кравчучкою, то побачила, що цей чоловік впрягся у візок і спритно везе його.

“А що, води у Вас в дорогу немає?”, –  запитав мене спокійно та турботливо.

“Ні, немає ніякої води”, – відповіла

Він дав мені дві пляшки питної води з собою. Вона мене потім дуже виручила, адже від такої напруги я просто помирала від спраги.

Вскочити в останній вагон

Я практично дісталася до центру села, лишила на перехресті ручний візок, сама повернулась за кравчучкою, а одноколісна тачка лишилася подалі, метрів за 80 від перехрестя. Невеликий поворот дороги приховував її з поля зору. Поки я тягла одних собак, якийсь чоловік в чорному комбінезоні з білою пов’язкою на рукаві почав розбирати мою конструкцію на тачці. Бокс з мініатюрним і клітка зі стандартним кобелем уже зняті на землю і чоловік намагається відкрити одну з кліток.

Я розуміла, що дістатися до нього я не встигну і почала горлати. Доки до нього доходив сенс мого крику, я все ж добігла. Це був місцевий чоловік з червоним обличчям, він був п’яний.

“Ой, я хочу випустити собак, а то їх тут залишили помирати”, – відповів мені чоловік.

Як же я на нього кричала.. Якщо б я мала фізичні сили, то ймовірно била. Розкурочений візок я вже була не в силах зібрати… І тут я бачу, що ті жовті маршрутки, в яких збиралися люди для евакуації, рушили з місця. Їхали вони саме туди, де я стояла, щоб повернути на вулицю й почати виїжджати з села.

Від відчаю я почала махати руками та кричати. Поруч зупинився джип, а з нього вийшов чоловік в чорній куртці з написом “Рятувальник”.

“Ось там у мене, за 80 метрів, ще один транспорт з собаками”, – почала я благати про допомогу, давлячись своїми ж слізьми.

“Ні, я нікуди не поїду. Ви що не знаєте, у нас в селі стріляють. Ви їдете? Вас візьмемо, а собак – ні!”, – відповідає мені чоловік.

В іншій ситуацій та в інші часи я б розказала цьому молодому чоловіку, що таке стріляють. Я ридаючи відповідаю, що це породисті собаки, що це племінні собаки, що вони захищаються Законом України. Це 26 років селекційної роботи…

“Ви їдете? Ні? Ну вибачте…”, – сідає в джип і їде чоловік.

Колона їхала повз мене. Це була не просто істерика, я уже вила через те, що все дарма, що стільки сил і праці впусту, що мені попався черствий і бездушний молодий дурень.

«В останній, абсолютно відчайдушний момент, я просто кинулася під джип супроводу. Авто зупинилося, з нього вийшов чоловік. Я задихалась від хвилювання та сліз, зірваним голосом кричала, що у мене ось там собаки і що я не можу їх залишити тут. Певно зі мною в цей момент поряд був янгол-охоронець»

Чоловік по рації попросив, щоб один автобус повернувся. В ньому сиділа лише одна жінка, а усі інші місця бути вільними. Відкрили задні двері, завантажили моїх такс, які були поруч зі мною. Інших також дорогою підібрали.

Колона автобусів почала свій рух. На сусідній вулиці, на зупинці зайшли ще три подружні пари преклонного віку й літня жінка. Тільки пізнього вечора ми дісталися пункту призначення. Було багато блок-постів, будинки, що постраждали від воєнних дій. Картина була не весела.

Я й не очікувала, що мій подвиг викличе такі емоції у тих, хто нас зустрічатиме в пункті призначення. Люди захоплювалися, запитували дозволу зробити фото. Поруч також виявилася кореспондентка, яка попросила інтерв’ю. На відео було видно мій ступінь втоми. Хтось мені сказав, що цей сюжет був на якомусь з телеканалів.

30 березня

В нашому домі подія – народилося четверо цуценят мініатюрної такси. Це було хвилююче, адже вся друга половина вагітності пройшла під обстрілами.