• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Станіслав Рябов

    Станіслав Рябов: «Про ситуацію в Маріуполі можу сказати, що це було якесь пекло на Землі…»

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    20 Травня 2022

    23-річний Станіслав Рябов уродженець Маріуполя. Саме тут проходило його щасливе, спокійне дитинство. Він вперше сів за парту саме у тій школі, де нещодавно “обрали нового мера”, а також здобув вищу освіту та працював задля свого майбутнього, своєї сім`ї, міста та країни. Життя його було без страждать, допоки путін не вирішив взяти ініціативу у свої руки та допомогти із так званим “освобождєнієм”. 95% населення Маріуполя не підтримує таких дій, у тому числі й родина нашого героя. Незважаючи на те, що бабуся та мати – росіянки.

    У місті тихо, особливого хвилювання у людей не спостерігається. Кожен займається своєю рутиною: хтось поспішає на роботу, хтось вирушив до магазину. Після оголошення воєнного стану люди не боялися, але інстинктивно уже почали скуповувати продукти. Ніхто не думав, що це триватиме більше тижня, усі вважали, що це буде, як у 2014 — кілька днів і все.

    Першими відчули удари — східний та лівобережний райони Маріуполя. Я працюю неподалік від першого. Вранці поїхав на роботу, але мене попередили і сказали сидіти до особливого розпорядження. Мені неймовірно пощастило, адже цей район був обстріляний. І ті хто там жили… мені їх дуже шкода…

    Перші серйозні «заворушки» та трупи посеред міста

    Перші три дні проходила евакуація потягами у центральну та західну Україну. Люди їхали, але це були одиниці. Ніхто до останнього не хотів покидати свій будинок, майно. Декому просто не було куди їхати.

    На четвертий день канонада посилювалася, у нас були усі засоби зв’язку та всі ресурси, щоб прожити ще в місті. Першим відключили опалення. Це здавалося таким дріб’язковим у порівнянні з війною. Пізніше почалися постійні сирени та перебіжки з квартири до укриття і навпаки.

    9 березня прилетіло у мій будинок. У цей час я готував їжу на вулиці і чув, що десь літають снаряди. Раптом я почув свист, одразу сховався. Знаю, що коли чуєш свист, значить пролітає поруч. Так і сталося. Потрапило у сусідній будинок, потім ще раз. Звук був дуже близько, я почав бігти у під’їзд. Як тільки я забіг та зачинив двері — снаряд розірвався, інший потрапив у чиюсь квартиру. Обійшлося без жертв, але ми добре відчули вібрацію по всьому будинку. Усі шибки посипалися, у когось вирвало вікна, балкони, двері. Уламки зачепили машини, комусь квартири пробило наскрізь.

    Наступні дні були жахливі. Бомбили наш район, горів кожен будинок. Ми побачили перші трупи на вулицях. Старенькі, жінки. Я бачив, як люди ховали померлих у дворах будинку, прямо під вікнами…

    Літак смерті та поступове зникнення продуктів харчування, води, зв’язку. Нас врятував сніг

    На моїх очах російський літак завдав авіаудару по житлових будинках, які знаходилися поруч. Там не було військових. Я побачив наскільки жорстокий цей “русскій мір”. Літак продовжував бомбити наше місто, завдаючи удари по міській лікарні №3, де був військовий шпиталь, де були поранені і просто хворі люди.

    Після того, як зрівняли із землею Волноваху, Сартану та Талаковку — люди були вражені тим, що коїться у 21 столітті, у центрі Європи! І це не страшний сон! Це реальність! Усі намагалися не піддаватися паніці, слухати вказівки нашого мера, який намагався всіляко допомогти маріупольцям.

    П’ятий та шостий день війни були найважчими, у порівнянні з попередніми. У нас відключили світло, за ним воду і будь-який зв’язок. Ми були відірвані від усього світу, але не здавалися. У нас була їжа і ще була вода, а також було на чому готувати. Насправді це були ще “квіточки”.

    На сьомий та восьмий день ми ще рахували дні війни, але вже не знали дату та день тижня. У ці дні ми витратили усі ресурси для існування і якісь спроби зв’язатися з кимось. Ми не знали, що робити, адже вода і їжа закінчувалися. Деяким людям уже не було що їсти.

    Бомбардування Маріуполя Фото Associated Press

    Наступні дні ставало важче, бо води вже не було. Але пішов сніг! Він почав танути, за ним дощ — це допомогло нам з водою. Нам не було важливо, що вона не кришталево чиста. Їжу готували на багатті, одну на всіх. Велике вогнище для усіх з під’їзду. Усе це було під обстрілами, я цей звук не забуду ніколи. Не знаєш, куди вцілить цього разу. І це лякало, але згодом ми навчились розрізняти: летить до нас чи від нас.

    Невдовзі постраждав і пологовий будинок. Не знаю у чому винні вагітні жінки та новонароджені дітки. Я особисто був на місці після авіаудару, вирва просто величезна. Літак бомбив і інші будівлі. Як на мене, вони не шукали військові будівлі, у них була інша цілі — знищити усе і зрівняти місто з землею. Зізнаюся, мені було страшно, коли я чув, що десь летить літак і він наближається усе ближче. Я чув, як він випускав ракети, я біг, притискався до землі біля якогось паркану, заплющував очі, руками закривав голову і молився, щоб це було не в мене.

    Пост-емоції

    У свої 23 роки я вже достатньо надивився цієї війни. Мабуть не я мушу скаржитися, а ті люди, які досі залишаються там. Це близько 150 тисяч людей із півмільйонного населення, які починають голодувати, деякі помирати саме від них, цих “освободітєлєй”. Помирають діти, люди похилого віку і жінки, які ні в чому не винні. Червоний хрест покинув місто та кинув людей, які були у нього в притулку. Тільки співробітники МНС, коли окупанти уже були в місті, продовжували рятувати людей, забезпечували продуктами та іншою допомогою. Лікарі оперували у підвалах!

    У 2014 році я вже бачив бойові дії на Донеччині і в тому числі на своєму східному районі. Тоді було важко. Було жахливо і я думав, що гірше бути не може. Як виявилося, може… У місті не залишилося жодного цілого будинку, будівлі, пам’ятки, нічого…

    Зараз я та моя родина у безпеці. У славному місті Львів. Але до цих пір не можемо оговтатись від війни, яку бачили у рідному місті.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!