• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    На кордоні з Польщею

    «Спочатку в мене було відчуття, що нам тут немає місця», — жінка з Ірпеня розповідає про свій виїзд до Іспанії

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    5 Лютого 2023

    Ольга Андросюк з Ірпеня. Жінці пощастило виїхати з міста ще в перший день війни. Після кількох переїздів в межах України, Ольга прийняла рішення вивезти дітей в Іспанію, де проживає її тітка. Хоч Ольга і сподівалася повернутися назад за місяць, але пробула в Іспанії півроку. Жінка розповіла «Монологам війни» про свою евакуацію, прийом та адаптацію в Іспанії, переоцінку цінностей та, можливий повторний виїзд з України взимку.

    Мене звати Ольга. Я маю сім’ю чоловіка та двох дітей. Донечці Ульяні 7 років, а сину Макару 3 роки. Я народилася на Житомирщині, звідти мої батьки,а чоловік з Рівного. Живемо ми в Ірпені з 2014 року. Придбали тут невеличку квартиру. З часом придбали іншу більшу квартиру, куди переїхали минулого року. Ірпінь ми дуже полюбили, за той час, що тут живемо. Наша донька тут пішла у перший клас.

    За освітою я соціальний педагог, але ще з 2009 року я перестала займатися соціальною роботою і захопилася різними тренінгами та навчанням для психологів. І з часом я почала займатися популяризацією та продажем цих тренінгів. До війни я активно займалася просуванням психологів, проводила консультації. У мене був ряд клієнтів, з якими я працювала. Отже, я була маркетологом, яка працювала лише з психологами, психотерапевтами і коучами та допомагала їм у просуванні і продажу їхніх послуг та курсів.

    «У реальність війни повірила тоді, коли побачила підірваний Романівський міст»

    Я взагалі не вірила у те, що може початися війна. Ми, в основному, не дивимося вдома телевізор, здебільшого читаємо новини у якихось пабліках. Звісно, ми бачили, що біля кордонів було скупчення військових, проводилися навчання. Але, ми більш-менш спокійно на це реагували, адже вже 8 років живемо у такому незрозумілому стані. Та й важко було повірити, що таке можливо у 21 столітті. Потім вже під час розмов з мамою, вона часто мені казала: «Олю, давайте подумайте про тривожний рюкзачок». Також вона почула по телевізору, що рекомендують проговорити з рідними план дій, якщо війна таки почнеться. У Житомирській області в селі є будиночок, де жили мої дідусь з бабусею, за яким ми періодично наглядаємо. Тому, ми з мамою домовилися, що якщо не буде зв’язку, чи можливості списатися, то ми всі їдемо туди і вже там будемо вирішувати, що робити далі. Також, я проговорила це з братом та чоловіком.

    Також мене трохи напружувало те, що у доньки в школі навчали за п’ять хвилин одягатися, у них була тренувальна сирена, вчителька надсилала у батьківський чат різноманітні пам’ятки про те, що робити у екстрених ситуаціях. Я читала це все з якимось здивуванням, адже не могла повірити, що це все насправді знадобиться. Ще одним дзвіночком було те, що моя донька, яка ніколи не боялась спати сама, десь з початку лютого почала казати, що їй страшно і вона хоче засинати з нами. Вона приходила вночі, приносила свою ковдру та подушку. 14-го лютого, у приватному закладі, куди вона ходила на групу продовженого дня, мала бути вечірка з ночівлею. Донька спочатку хотіла піти, але в останній відмовилася якраз через те, що довелося б там залишатися на ніч без нас. Так само і в ніч перед війною, я спала з донькою і зараз розумію, що діти, мабуть, більш чутливі до цього, і це все було не просто так.

    Про початок війни я дізналася після сигналу будильника, який стояв у мене на 6:40 ранку. Ми планували звичайний день чоловік збирався на роботу, я мала збирати дитину в школу. Я не чула жодних вибухів, можливо, через те, що міцно спала. Хоча, багато хто з наших знайомих розповідає, що вже з 5 ранку в Ірпені було чути ракети, які летіли у напрямку Києва. О 6:40 я вимкнула будильник і побачила декілька пропущених дзвінків від брата, який проживає з батьками у Боярці. Спочатку, я подумала, що щось трапилося з кимось із батьків. Я його перенабрала і чую як він у паніці говорить: «Олю, тут все бахкає, швидко забирайте дітей і виїжджайте». Я намагалась його заспокоїти, кажу: «Що там бахкає? Поясни, чому ти нервуєш?». Я і ще не зрозуміла, що почалося. Лише потім здогадалася, що мабуть вони аж у Боярці чули, як бомбили Васильків. Я сказала, що зараз розбудю чоловіка і ми будемо щось вирішувати. Ми з чоловіком відразу почали дивитися новини в телефоні і зрозуміли, що дійсно відбувається щось погане. Чоловікові написали, що на роботу можна не йти. У класі чату доньки вчителька теж написала, щоб дітей у школу не вели. Ми почали додаватися до телеграм-каналів, які висвітлювали новини, а також слідкувати за новинами у Ютубі. 

    Читайте також: Олена Лесечко: «Ми покинули дім, а через 15 хвилин його почали бомбити»

    Мені все одно не вірилося у те, що почалося. Думала, що, можливо, це просто якась атака, з метою залякування. В те, що це дійсно війна, я не вірила ще добу десь точно. Повірила у реальність того, що відбувається вже на наступний день, коли побачила підірваний Романівський міст на Київ. До війни ми їздили цим мостом на вихідних в Київ в якийсь торговий центр, чоловік щодня їздив тудою на роботу. Також, усвідомлення чогось страшного прийшло тоді, коли я побачила статистику того, скільки дітей загинуло у перший день війни. Я зрозуміла, що треба тікати і рятувати дітей. Разом з чоловіком вирішили, що треба виїжджати. Я спробувала набрати батьків, але не додзвонилася через телефон, бо не було зв’язку. Зуміла додзвонитися через Вайбер і ми ще раз підтвердили один одному, що їдемо в село на Житомирщину. Після цього, почали потихеньку збиратися. В суботу я ще мала проводити майстер-клас та конференцію. Я собі подумала: «Так, це ж мені треба взяти плойку, щоб вирівняти волосся і якусь косметику, адже я буду працювати в суботу». Зараз, звісно, це все виглядає дуже абсурдно.

    «Вирішила, що маю вивезти дітей, чого б мені це не коштувало»

    Ми збиралися з чоловіком не поспішаючи. Ми живемо на 17 поверсі і з нашого вікна видно дорогу, яка веде через Стоянку у бік Житомирської траси. О 7 годині там проїжджала 1-2 машини, о 7:20 ми бачимо, що машин стає більше, о 7:30 ще і ще більше. І близько 8 ранку там вже був добрячий потік машин у бік Житомирської траси. Добре пам’ятаю момент, коли ми стоїмо з чоловіком біля вікна і я кажу: «Слухай, та може ми не будемо панікувати? Можливо, нас тут в Ірпені ніхто не буде чіпати?» Але, чоловік наполіг, щоб ми виїхали на день-два за місто, а далі дивилися вже по ситуації. Вирішили, що дітям скажимо, ніби це така пригода і ми їдемо трохи відпочити за місто. Зібрали дітей, взяли максимум їжі з холодильнику, почали все це пакувати. Я все це складаю, чоловік ходить курить, потім каже: «Давай, я тобі буду допомагати, бо я тіки ходжу, курю і нервуюся». На той момент у нас вже була заправлена машина. Ми виїхали не через Житомирську трасу, а через трасу, яка веде на Коростень і доїхали у село на Житомирщині. Вже зараз ми розуміємо, що поїхали, по суті, на зустріч тим військам, які заходили в Україну. Дякую Богу за те, що ми виїхали вчасно з Ірпеня і не стали чекати далі. Тим паче, що про всі жахи які тут відбувалися я знаю не з інтернета, а від очевидців. 

    24-го, після обіду ми зустрілися всі разом в будинку дідуся і бабусі. Туди з’їхалася вся наша велика родина і ми там були як у вулику. 25-го лютого, ми вже побачили по новинах, що бомблять Бучу, Гостомель та Ірпінь. Також я переписувалася з сусідами, які казали, що ніч була дуже гучна і всі виїжджають у напрямку Західної України. Оскільки мій чоловік з Рівного, то ми вирішили їхати туди і не залишатися у селі, адже там було досить багато родичів. У Рівному було спокійно, але ми чули сирени, які дуже сильно лякали доньку. Я також майже не спала всі ті дні. Ми лише кілька разів спускалися у бомбосховище, але цього вистачило, щоб діти захворіли. Ми почали шукати в Рівному педіатрів, щоб дітей хтось послухав. Але, тим не менш, продовжували працювати крамниці та лікарні, хоча у всіх був досить напружений стан. Тому, ми все ж таки прийняли рішення з чоловіком, що я з донькою поїду в Іспанію.

    В Іспанії вже більше 15 років живе мамина сестра. І вже в перший день вона закликала всіх з нашої великої родини забирати дітей і приїжджати до неї.

    «Я зрозуміла, що маю вивезти дітей після того, як побачила новину про дівчинку, яка загинула в Маріуполі».

    Лікарі намагалися, але не змогли її врятувати. Після цього, я вирішила, що не маю права ризикувати своїми дітьми, щоб, не дай Боже, з ними не трапилося те ж саме. Тому, вирішила, що маю вивезти дітей, чого б мені це не коштувало. Чоловік також підтримав цю ініціативу і сказав, що в разі якогось загострення ситуації, йому буде простіше в тому плані, що не треба буде за нас хвилюватися. Я намагалася донести це і до своїх знайомих жінок з дітьми, що залишаючись біля чоловіків, ми, насправді, наражаємо на небезпеку і їх. Адже, наприклад, в умовах активного наступу, чоловікові простіше врятуватися самотужки, ніж з сім’єю. 

    Ми з чоловіком десь дві ночі моніторили сайти з квитками і обирали, звідки летіти. Це було дуже важко. Я вже потім у Польщі зрозуміла, наскільки у мене покусані губи від нервів. Мали їхати в Іспанію, там нас пообіцяла зустріти і прихистити тітка. У нас майже не було речей, адже ми виїжджали з Ірпеня типу на вихідні. В основному брали одяг дітям. У нас не було великих заощаджень, тому ми шукали максимально дешевші квитки. Ми знайшли рейс, яким мали летіти від польського Жешува до Нідерландів, потім була кількагодинна пересадка, а звідти рейс до Валенсії. 

    1-го березня ми виїхали у Львів, там переночували і 3-го березня, зранку, поїхали на піший перехід через кордон, до якого нас довіз чоловік. Коли збирала речі, чітко розуміла, що мені потрібно мати дві вільних руки жодних валіз і сумок. У мене був великий спортивний рюкзак, у дочки менший рюкзачок і також ми взяли ще один геть маленький для сина. Я боялася переходити кордон «в нікуди». Тому, ми з чоловіком шукали знайомих у Польщі. Наша сусідка з Ірпеня на той момент вже перетнула кордон, вона мали у Польщі знайомих. Тому, ми вирішили спробувати через них. Я написала сусідці, вона якійсь своїй знайомій родичці, та написала ще якомусь своєму другові… Словом, виник такий ланцюг. Також за день до переходу кордону я списалася із волонтерами, яких нам порекомендували. Я дуже боялася загубитися з маленькими дітками і залишитися зовсім одною за кордоном. Але, нам знайшли сім’ю, через дуже дуже далеких знайомих. Це була сім’я у Кракові, яка погодилася нас прихистити на декілька днів. Хоч квитки у нас були на 7-ме березня, в Україні вже було настільки страшно залишатися, що ми вирішили, що краще кілька днів пересидіти у Польщі.

    «Щоб не лякати дітей, сказали, що у нас починається велика мандрівка»

    3-го березня зранку ми приїхали на пішохідний кордон. Черга була величезна, але сказали, що це зранку кордон не відкривали. Ми вийшли, на вулиці було холодно, дув вітер. На душі був такий відчай, якого я ніколи в житті не переживала. Все моє життя помістилося в рюкзак, навіть в його частину. Більшу частину рюкзака зайняли речі дітей. Коли ми виїжджали з квартири в Ірпені, то навіть не взяли золото сережки, кільця, дитячі хрестики, ланцюжки. Із цінного я забрала лише вінчестер з усіма фотографіями, бо дуже хотіла їх зберегти. Вже, по дорозі на польський кордон, я прокручувала у себе в голові, скільки всього цінного я залишила вдома. Ти їдеш і не знаєш чи вціліє дім і все в ньому, чи побачиш ти ще колись чоловіка? Всі ці думки зводили з розуму. 

    На кордоні зустрічали волонтери наливали чай, пригощали дітей яблучками. Було дуже багато людей з валізами, сумками, тележками. Я побачила на власні очі всі ті жахи, які бачила до цього на фотографіях з країн «третього світу». Ніколи в житті не думала, що опинюсь в такій ситуації. Я не розуміла, чому і за що, я маю бути в статусі біженки? Чоловік провів нас до приміщення, де відбувався перетин кордону і ми попрощалися. Щоб не лякати дітей, обіграли це все у жартівливій формі, типу: «Ну все, давай, у нас починається велика мандрівка, будемо летіти літаком». Молодший син дуже плакав, неспокійно себе вів, мабуть, відчуваючи всю цю напругу. 

    Сім'я на польському кордоні

    Фото на кордоні з Польщею. «Ми сфотографувались, щоб чоловік який нас забрав, міг нас впізнати»

    Перетнувши кордон, ми чекали поки нас забере знайомий тих людей, у яких ми мали жити. В Польщі зустрічали дуже гарно, проявили турботу і підтримку, постійно давали якісь продукти. На кордоні було дуже багато людей, але було і багато волонтерів. Вони підготували все роздавали теплі пледи, засоби гігієни, серветки, памперси, пропонували багато різної їжі. Ми сиділи грілися біля туалету, доки чекали чоловіка, який мав нас забрати. Я запарила дітям «Мівіну», яку вони попросили, сиділа поруч з ними і це все відбувалося ніби у сні. До мене досить довго приходила усвідомлення того, що тепер це наша нова реальність. 

    Після того, ми зустрілися з чоловіком, який забрав нас до Кракова. Він теж привіз нам щось поїсти. Тобто, поляки зустріли нас максимально тепло. Сім’я, у якої ми зупинилися також. Вони запропонували нам екскурсію, завезли нас у центр міста. Я дуже вдячна їм за прихисток. Вони все за нас купляли, наповнили для нас холодильник, віддали нам свою кращу кімнату, купили сироп для малого у аптеці, бо він захворів. Ми спілкувалися англійською, хоч я нею і не дуже добре володію. Але, буквально за добу я зрозуміла, що англійську я знаю достатньо нормально для того, щоб трохи розказати про себе, підтримати діалог і налагодити контакт.

    Екскурсія Краковом

    «Ми в Кракові. Сім’я, яка нас прихистила в Польщі, зробила нам невеличку екскурсію, щоб трішки заспокоїти і відволікати від тяжких думок».

    Одного дня я не дуже зрозуміла, що Лаура (жінка, що приймала нас) мені говорить. Я просто кажу: «Yes, yes, okay», посміхаючись. А вона виносить гаманець, дістає купюри і хоче дати мені ці гроші. Мене це так розчулило, що я почала плакати. Вона сказала: «Не сприймайте це як якусь образу чи подачку, я просто дуже хочу вам допомогти. Світ має бути добрішим». Ця фраза проходить для мене червоною ниткою від початку цієї війни. До віку буду вдячна цим людям, які прийняли у нас у себе і підтримали. Та ще й 7-го березня завезли нас у аеропорт. 7-го березня пізно ввечері, ми вже були у Валенсії. Звідти нас забрала тітка з її чоловіком. Вони живуть у невеличкому містечку біля Аліканте. 

    «Мамо, я хочу подружитися з місцевою дівчинкою, але не знаю, що їй казати»

    Іспанія, в принципі, прийняла нас дуже тепло. Можливо тому, що ми були там не самі. Коли я пізно ввечері обняли свою тітку у Валенсії, то зрозуміла, що все найстрашніше вже позаду. У містечку, де живе тітка, багато українців, можна сказати, там така собі наша діаспора. Там є невеличка асоціація «Славутич». Вони збирали гуманітарну допомогу, відправляли її в Україну. Особливість іспанців в тому, що вони ще й досі не розробили етап виплат біженцям. Вони самі по собі спокійні, повільні і так було і по відношенню до нас. Ми взагалі не розуміли будуть якісь виплати чи ні, які документи треба робити, що куди нести? Причому, іспанці до цього звикли, для них це норма, а ми українці звикли до того, що все має бути швидко. А в Іспанії все дуже повільно, життя пливе розмірено. Спочатку, мене це трохи вибивало з колії. 

    Потім в Улянки почалися онлайн-уроки. Це теж було складно, бо були проблеми з інтернетом то у нас, то у вчительки. Донька дуже активна дівчинка, тому ми вирішили подати документи у місцеву школу, в яку вона проходила два місяці. Їй дуже подобалося, вона швидко адаптувалась. Іспанці, які товаришують з тіткою та її чоловіком, пропонували нам якийсь одяг, приносили взуття, іграшки для дітей. Самі іспанці дуже хотіли допомогти, не кажучи вже про цю діаспору яка там живе. Звичайно, було важко через мовний бар’єр. Але, я вважаю, що треба поважати правила і порядки країни, у яку ти приїхав. Тому, ми активно почали вчити іспанську. Згодом, у цьому містечку були організовані безкоштовні мовні курси і для дорослих і для дітей, які ми відвідували двічі на тиждень. Єдине що, перший час я відчувала певний дискомфорт на дитячих майданчиках. Коли я гуляла там з сином і мене хтось щось питав я просто посміхалася і відповідала фразою, якій навчила мене двоюрідна сестра: «Я не розумію іспанську». Але, на момент, коли ми вже їхали з Іспанії моєю невеликою гордістю було те, що я вже могла трошки підтримати діалог. Але, перші дні, коли ми приходили на цей майданчик, у мене було відчуття, що нам тут немає місця. Для мене було дуже важко, коли дитина підбігала до мене і казала: «Мамо, я хочу подружитися з місцевою дівчинкою, але не знаю, що їй казати».

    З англійською мовою у іспанців дуже важко, тому коли Уляна підходила до місцевих діток, у них не виходило зав’язати діалог. Для неї було стресом, що вона підходила, а ці дітки просто розверталися від неї і йшли грати кудись далі. Але, з часом ми вивчили деякі фрази на іспанській, Уляна пішла до школи, вона була єдиною українкою в класі. Там її дуже тепло прийняли. Вона знайшла собі подруг, які, навіть, два рази запрошували її на день народження. Вона ще й до цього часу питає, чи зможе ще побачити їх коли-небудь. Тому, попри складнощі у перші тижні, можу сказати, що в Іспанії ми адаптувалися досить добре. Але, звичайно, хотілося додому і ми дуже переживали за все, що відбувалося в Україні. 

    Українці в Іспанії

    Перше фото в Іспанії

    Спочатку ми думали, що поїдемо в Іспанію приблизно на місяць, просто перечекати, подивитися, що буде далі. Потім пройшов квітень, почався травень… І ми з моєю тіткою поговорили і вирішили, що закінчимо тут школу, з’їздимо на море, коли тут почнеться сезон, а вже потім повернемося додому. Так воно і склалося, бо додому хотілося дуже сильно. В мене були думки, що можливо є сенс залишатися в Іспанії. Потім закінчиться війна, ми продамо нерухомість в Україні, сюди приїде мій чоловік. 

    Але, за час перебування в Іспанії я зрозуміла, що це чудова, класна, тепла країна з шикарними людьми, але, все таки, це не вдома. Ми там були не на своєму місці. Мені дуже хотілося додому. І коли стало зрозуміло, що ситуація в Україні дещо стабілізувалася, ми поговорили з чоловіком і вирішили, що хочемо повернутися. Уляна закінчила школу, там кінець навчального року 20-го червня. Після того, ми почали дивитися квитки. Квитки на літак були дуже дорогі на той момент. Тому, ми взяли квитки на автобус. На той момент найближчі квитки на автобус були на середину липня. Це рішення було простим, бо ми дуже хотіли додому. Розуміли, що від Києва відвели війська. Не можна сказати, що там до кінця безпечно, але вирішили повернутися, як це зробили багато родичів і друзів. Звісно, хотілося побачитися і з чоловіком і з рідними. Я мріяла про те, щоб просто посидіти з мамою і попити чай, адже це наша з нею традиція. 

    Зараз ми розмірковуємо над тим, щоб на зимові місяці поїхати до Румунії. В Іспанію не будемо повертатися, бо це дуже далеко і фінансово складно. Крім того, немає ніякої допомоги. В Румунії ми маємо знайомих, там є хороші програми щодо пошуку житла і, до того ж, це ближче. І якщо ми взимку захочемо на кілька днів побачитися з чоловіком, то зможемо перетнути кордон десь у Карпатах чи Закарпатті. Крім того, в Румунію нас зможе завести мій тато, якому вже 60 років, тому мені не доведеться знову їхати кудись самій. Варіант з виїздом розглядаємо через те, що можуть бути перебої з електроенергією, а наш будинок повністю електризований. Тому, якщо немає світла, то немає нічого. 

    «Буду розповідати своїм внукам, що життя у вільній країні — це неймовірна цінність»

    Якщо до війни я була більш зосереджена на роботі, професійній та соціальній активності, то зараз я геть переключилася в бік сім’ї та дітей. На роботу якось і не хочеться, хоч я і завжди була переконана, що жінка має працювати, бути у соціумі, реалізовувати свої таланти. Зараз це, звісно, залишилося, але трохи відійшло на другий план. Раніше всі базові потреби були заповнені — у мене була сім’я, діти, чоловік, сімейне гніздечко. Всі базові потреби були закриті, тож можна було говорити про якийсь кар’єрний ріст, розвиток себе у професії і таке інше. А зараз, все таки, немає таких базових понять як безпека і через це, ми, якщо так можна сказати, трошки заземляємось. Тому, зараз я більше думаю про сім’ю, дітей, та про себе, у плані комфорту та безпеки. Також, точно відбулася зміна у плані категоричності. Якщо раніше я розвивала в собі такі модні поняття як «прийняття», «толерантність», «право кожного на свою точку зору». Головою я розумію, що і зараз це має зміст, але якщо раніше я не була готова вступати в полеміку і відстоювати перед кимось свою точку зору, то зараз цієї категоричності у мене з’явилося більше. Були ситуації, коли я сварилася навіть з іншими людьми, якщо вони мали якусь іншу точку зору. Тому, я стала більш категоричною. Якщо я вважаю щось правильним, значить буду стояти на цьому. Якщо вважаю, щось не правильним то теж буду відстоювати це. Якщо раніше я була більш гнучкою, то зараз ні.

    Також я помітила, що у мене виріс рівень патріотизму. Ми з чоловіком зараз не абсолютно не дивимося фільми в російській озвучці, не слухаємо російську музику, я навіть вже замучилася дітям блокувати російські канали на Youtube-Kids, адже мене дуже виводить з себе, коли там підтягується якийсь російськомовний контент. Востаннє подібні вічуття були у мене в 2004 року, під час Помаранчевої Революції. Після Євромайдану, коли росія «віджала» у нас Крим і наша країна яуось спокійно на це реагувала, я відійшла від політики. На мою суб’єктивну думку, називати 8 років війну Антитерористичною операцією це була велика помилка. Зараз же, я абсолютно підтримую і керівництво країни і наші погляди про те, що ми з росією ніколи не були і не будемо братніми народами. Я б взагалі відгородилася від русні великою стіною. Тому, зараз у мене стала більш активна громадянська і патріотична позиція. 

    Повернення в Україну

    Перше фото після повернення додому в липні

    Мені свято хочеться вірити, що після війни в Україні не буде корупції. Я не хочу одягати рожеві окуляри і вірити в те, що корупція зникне одразу ж, але сподіваюся, що вона стане в рази меншою. Я дуже вірю, що в нас виросте національна свідомість. Раніше я могла собі дозволити спілкуватися російською. Наприклад, було так, що ти зустрічаєш російськомовну людину і автоматично переходиш на російську. В професійній сфері я розмовляла з клієнтами, зараз ні. Хочеться, щоб продовжилося єднання нашого народу, щоб перестала ділити Україну на Східну і Західну. Вірю, що ми відбудуємося. Зараз кожен на своєму фронті: хто може той донатить, хто не має змоги допомогти матеріально підтримує речами. Підтримує наших внутрішньо переміщених осіб. Мені хочеться вірити, що ми будемо сприймати як цінність те, що наша країна не розпалася і не стала якоюсь частиною росії. Ми маємо цінувати те, якою важкою кров’ю це нам дістається. Буду розповідати своїм внукам, що життя у вільній країні це неймовірна цінність. Вірю в те, що, попри складнощі і великі руйнування ми будемо жити у сильній і гарній країні.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!