• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Люкенвальде, мітинг на підтримку України

    Ріта Бакум: «Хочеться, щоб мій син спілкувався з однолітками рідною мовою, адже німецьких дітей він не розуміє»

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation: Tamara Kalapa

    21 Травня 2022

    Черкащанка Ріта Бакум разом з трирічним сином Льовою змушена була покинути Україну на сьомий день повномасштабної війни. Дві доби жахливої дороги, кількагодинні черги, низка переповнених потягів, у яких “немає де яблуку впасти”. Труднощів додавала ще й напружена атмосфера, сварки. Багатьом ставало зле, тож людям викликали медиків. Жінка розповіла, яким був її шлях до Німеччини через Львів та Польщу, а також про довгоочікуваний порятунок та умови життя українців за кордоном.

    Ми почали свій шлях евакуації другого березня. Речі склали лише в один рюкзак, аби мені було зручно брати сина на руки. І добре, що в нас було небагато речей, адже можливості щось звідти діставати чи розкладати не було. Хіба діставала вологі серветки. Паспорти та інші документи я поклала в кишеню своєї куртки.

    Вирушили автомобілем у місто Сміла на залізничну станцію імені Тараса Шевченка разом з іншою знайомою нам родиною. Потяги до Львова починали ходити з сьомої вечора, якраз тоді, коли наставала комендантська година. Тому треба було подбати, щоб дістатися на станцію раніше, або ж їхати з тими, у кого була перепустка. Була дуже велика черга на смілянському блокпосту, за цей час ми пропустили три потяги. Потім виявилось, що один з них не відчинив двері, адже був переповнений, а у двох інших були лише місця стоячи. На самій станції ми побачили дуже багато людей, які тікали від війни. В основному – мами з дітьми, вагітні, літні люди. Дозволялося виїжджати й хлопцям до 18 років та чоловікам, у яких троє й більше дітей.

    Виїхати зі Сміли вдалося не відразу. Довго чекали потяг, який мав приїхати з Дніпра, потім оголосили, що він запізнюється на невизначений час і нікого не братиме, адже переповнений людьми. Поки ми чекали, двічі лунав сигнал повітряної тривоги, доводилось спускатися у підвал. Причому сам сигнал тривоги був розташований неподалік, тож гул стояв страшенний.

    Черга на потяг до Львова

    Коли вийшли з підвалу, побачили електричку. Весь люд побіг до неї. Чутно крики: “Це до Львова”. Ми вирішили й собі спробувати сісти у якийсь вагон електрички, бо ж пропустили чимало потягів. Була лише одна думка: “Аби якось влізти”. Врешті, о пів на дев’яту вечора ми поїхали до Львова у електричці зі звичайними дерев’яними лавками. Місць, щоб присісти, не було, хоча ми пройшли три вагони. Потім якісь цигани поступились місцем: одна жінка сіла на підлогу на проході, а свою дитину трохи посунула, бо той лежав на лавці. Тож я з малим весь час сиділа, а багато хто мінявся місцями: то стояли, то сиділи. Так і дотягли.

    На якусь станцію викликали швидку, бо у вагітної, що їхала у цьому вагоні, відкрилась кровотеча. Її хотіли забрати до лікарні, але вона відмовилась, бо мала їхати. В результаті жінці вкололи ліки й ми рушили далі. Час від часу комусь ставало зле і медиків знову викликали. До Львова ми дістались об 11 годині наступного дня.

    Три години в черзі

    Коли ми вийшли з потягу, одразу спустилися у підземний перехід. Там формувалося кілька черг. Волонтери та патрульні координували людей за напрямками подальшого руху. Було три черги. Одна – на вихід у місто, друга – потяги до інших міст по Україні, третя, найбільша – на виїзд до Польщі. Тут ми й стали. Першими пропускали жінок з немовлятами, дітьми до трьох років. А оскільки ми їхали з родиною, де була старшенька дівчинка з дідусем і бабусею, то нам довелося чекати і пропускати жінок з меншими дітьми. Я могла поїхати далі й сама з сином, але ми трималися разом і не хотіли загубитися.

    Так простояли в черзі три години, поки Льова не почав плакати. Тоді я пішла проситися, щоб нас пропустили. Одна поліцейська погодилась.

    “Ну, йдіть за мною”, – сказала вона.

    Поки ми йшли, інші невдоволені люди почали нас сварити, що ми поза чергою, хватали за руки, кричали. Ми якось від них “відбилися” і о 14 годині нас посадили в потяг, який мав довезти до Польщі.

    Їхали «на одній нозі»  в невідомому напрямку

    Вагон був із немовлятами, лише місця стоячи. З метою безпеки світло не вмикали, час і місце прибуття ніхто не оголошував. Потяг їхав то в один, то в інший бік. Стояли на одній нозі, адже в проході сумки, постійний рух людей до туалетів. Якщо сів на сумку, треба вставати, пропускати. Тож Льова трохи сидів на рюкзаку в проході, я їхала стоячи. І тут нам знову допомогли роми. Розважали малого, як могли. Пропонували діток брати на руки, поступалися місцем.

    Атмосфера у вагоні була жахлива. Люди втрачали свідомість, кликали медиків. Постійні сварки, сутички, спека, пасажири роздягалися до футболок. Одні просили відкрити вікно, щоб не задихнутися, а інші навпаки – боялися застудитися. В одну мить я подумала, що гірше вже нікуди. Але ні, я помилилася. Льова покакав прямо в штани. До туалету – не добратися. В проходах – візочки, лежать люди. Довелось діставати вологі серветки і на місці міняти одяг дитині. Врешті, о пів на одинадцяту вечора ми приїхали в місто Хелм.

    Треба додати, що за цей час ми нічого не їли і не пили, щоб не хотіти в туалет. Губи пересохли, ми втомилися.

    Волонтери годували та розселяли

    На пероні зустрічали волонтери. Годували супчиками, бутербродами, дарували дітям іграшки. Роздавали, хто чого потребував: дитячі візочки, ковдри. Розселяли. Якщо люди були втомлені і не могли їхати далі, їх відвозили на ночівлю. Інших координували за напрямками: доправляли у Варшаву, Прагу. Все це було безкоштовно.

    Своїм знайомим ми сповістили про наше місце прибуття, аби вони могли по нас виїхати. До трьох годин ночі ми прочекали їх на вокзалі.

    Далі нас забрали в Німеччину, місто Люкенвальде. Приїхали туди наступного дня о 14 годині. Отже, на дорогу ми витратили дві доби. Якраз в той день, коли ми приїхали, 4 березня в цьому місті проходив мітинг на підтримку України.

    Тимчасовий прихисток та соціальні виплати українцям

    Люкенвальде – невеличке містечко неподалік Берліна. Найвищі будинки – чотири поверхи. Нам пощастило, бо ми оселилися у моєї рідної сестри.

    Зареєструвалися і отримали паспорти як особи, які потребують тимчасового захисту. В Німеччині така можливість надається на півроку з правом продовження. В Польщі – одразу на 18 місяців з правом продовження до трьох років.

    Коли ми прийшли реєструватися у центр, який ставить на облік іноземців, то нам дали 14-й номерок. Один номерок давався на групу з п’яти-восьми осіб, тож уявіть, скільки людей вже прибуло. Ми зареєструвалися, щоб оформити медичну страховку і нам дали чек на отримання соціальної допомоги. Нині ми вже двічі отримували грошову допомогу. Перший раз – 570 євро, другий – 610. На їжу та речі першої необхідності вистачає. Загалом німці забирають українців до себе на тимчасовий прихисток з можливістю потім знайти окреме житло. Втім і окреме житло Німеччина оплачує українцям. Поляки, на відміну від Німеччини, житло українцям не оплачують. Якщо хтось з місцевих прихистить у себе – то добре, а так за житло у Польщі доведеться платити. Одноразова соціальна виплата на дорослого у Польщі складає 300 злотих, на дітей там виплачують 500 злотих на місяць.

    Рітин син Льова смакує волонтерським супом

    Нині в нашому містечку вже немає вільного житла для українців. Пускають, тільки якщо до рідних чи знайомих, а так – відправляють в інші села. В садочках також немає вільних місць, тож на роботу я вийти не можу.

    Готовий побити всіх, хто увірвався у наш дім з війною

    Пізніше ми з Льовою їздили в Берлін, щоб дитина зрозуміла, що в потягах сидять на окремому місці, а не на підлозі. У нашому містечку днями ми відвідали “Великодній сніданок”, який для українців організувало підприємство, що виготовляє деталі для автомобілів. Українців нагодували, організували екскурсію заводом, поспілкувалися, щоб дізнатися, яка потрібна допомога. Потреби були різні. Просили планшет, пральну машину, диван, лінолеум й інші речі, яких бракувало.

    Якщо раніше я шукала можливості, щоб залишитися жити в Німеччині, то зараз хочеться жити на рідній землі, в рідному домі. Хочеться, щоб мій син спілкувався з однолітками рідною мовою, адже німецьких дітей він не розуміє. 20 лютого Льові виповнилося три роки, а вже через чотири дні почалася війна. Він ще не встиг награтися своїми подарованими іграшками, поспати на новому ліжечку у вигляді машинки. Дуже хоче додому, сумує за рідними і за татом. Говорить, що сильний і готовий побити всіх, хто увірвався у наш дім з війною.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation: Tamara Kalapa

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!