• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Лала Джаббарова

    Про зруйнований дім, фільтрацію та допомогу військовим і цивільним: історія волонтерки з Миколаєва

    Волонтерство

    АвторAuthor: Ольга Веркалець | Translation:

    18 Березня 2023

    20–річна Лала Джаббарова до повномасштабного вторгнення володіла студією краси в Миколаєві. Почала займатися волонтерством 28 лютого. Спочатку їздила з гуманітарною допомогою в окуповані села, а тепер вирішила зосередитися на потребах військових. Попри весь жах, побачений в окупації, Лала поверталася в Миколаїв і відчувала безпеки. До червня 2022–го року, коли її квартиру зруйнувала російська ракета. «Монологи війни» дізнавалися історію Лали. 

    До війни я мала невелику студію краси в Миколаєві, працювала інструктором курсів манікюру. Мої плани завжди були стабільні: жити в Миколаєві та розвивати свою справу. 

    У мене розсудливі батьки. Мама завжди піклувалася про мою безпеку. У 2014 році ми зібрали першу тривожну валізку, мені було 12 років. Ще тоді я вважала, що до нас дійде війна. Тому спершу в нас була дитяча й доросла тривожні валізи, а потім — дві дорослі з теплими речами, консервами, водою. Ми постійно міняли продукти, слідкували за терміном придатності. 

    Паніки перед повномасштабним вторгненням не було. Можливо, у Миколаєві у всіх було відчуття надто безпечності. Ми розмовляли на тему «А що буде, якщо?». Але думок їхати з міста не було.

    Південь — не Схід. Всі розуміли пряму небезпеку для Маріуполя чи Харкова. Мої знайомі в Миколаєві не відчували цього. Тільки зараз багато людей усвідомили, наскільки близько Крим був до нас у масштабах війни. 

    Початок волонтерства

    24–го лютого я заснула о четвертій ранку, а перед цим розійшлася з хлопцем. Прокинулася вже заплакана. Мене розбудили три дзвінка від бабусі, сестри й мами з різницею в хвилину. «Доця, почалася війна», — моя мама — емоційна людина, але цю фразу вона сказала без будь–якого сумніву. Перша емоція — відторгнення. А потім сестра надіслала звернення президента. Я вийшла на балкон, по вулиці йдуть люди й плачуть. 

    Волонтерство не було зваженим рішенням для мене. Це сталося випадково. Коли ти живеш у прифронтовому місті — вибору мало. Або відсиджуєшся вдома, або відстоюєш його. 28–го лютого я підписалася на Телеграм–канал «Допомога Миколаїв» і побачила повідомлення, що потрібно чай, одноразові стаканчики на блокпости. А в мене в студії краси була кавова зона. Я все згребла в пакет і віднесла в найближчу точку збору. 

    Лала до повномасштабної війни

    Лала до повномасштабного вторгнення

    Там познайомилася з волонтеркою, яка спиталася, чи не знаю я, де можна знайти питну воду для пологових. Я виклала у сторіз в Інстаграм про збір коштів на воду. Далі через чат водіїв познайомилася з волонтером, з яким ми наступні три місяці кожного дня виїздили для надання гуманітарної допомоги. Так випадково я почала займатися волонтерством. 

    Виклики волонтерства

    Я співпрацюю з чотирма волонтерськими організаціями. Вони мені довіряють, можуть видати хоч сто тонн гуманітарки на моє ім’я. Але все одно я вважаю себе самостійним волонтером, бо не працюю в інтересах фонду. 

    Не менше десяти годин у день йде на волонтерство. Я прокидаюся і бачу купу повідомлень. «А скиньте посилання на банку Монобанку», «Де можна купити броніки?», — іноді я працюю як інформаційне бюро. Також веду збори. Підбираю запит, який є найгострішим, створюю відео в ТікТок, щоб зачепити людей, і контролюю процес закупки і доставки. 

    Запитів багато. Нещодавно дівчина надіслала мені таблицю Excel, де в списку Starlink, планшет, ноутбук, три джипи. І я собі думаю: «А хто цей запит зможе закрити?». З часом у мені виробилася нейтральність. Якщо ти не стягнеш — не роби. У мене зараз діє свій збір на 100 тисяч. Якщо зроблю ще один репост — він не спрацює. Аудиторія не буде донатити. 

    Потрібно перевіряти запити на достовірність. У мене був інцидент, коли дівчина, з якою я раніше волонтерила, заявила, що їй потрібно тепловізор за 40 тисяч гривень для 32–ої бригади, а я маю зібрати гроші. Я пояснила, що маю свій актуальний збір. А у відповідь отримала купу негативних слів. Я маю знайомих у тій бригаді і спиталася, чи їм не вистачає тепловізорів. Виявилося, у них достатньо є. Мене хотіли просто надути. 

    Евакуація людей

    Евакуація цивільних

    За весь час я зі своєю аудиторією зібрала 600 тисяч гривень. Це допомога цивільним, джип, дрони, тепловізори. З лютого допомогла близько 500 цивільним. Тепер працюю з двома бригадами: 79–та ОДШБ і ще одна від ССО, але не можу назвати номер. 

    Про страхи

    Я їздила в села Миколаївської області, розташовані на нульовій лінії фронті. Це сіра зона, яка постійно обстрілюється. Одного разу зайшла на штаб і сказала, що потрібно водія відвезти туди дитяче харчування. Комусь було шкода машини, хтось просто боявся. Тільки один погодився. 

    Ми завантажували машину гуманітаркою і виїжджали в Грейгове, Воскресенськ і Лимани. У Воскресенську в перші місяці бойові дії були дикі. Ми заїжджали під постійні обстріли. Мені здається, в такі моменти всім страшно. Але, перш за все, ти ставиш своє життя і життя безліч людей на ваги. Якщо я довезу допомогу — можу забезпечити краще життя для 50 місцевих хоча б на тиждень. Це їжа, ліки, дитяче харчування, гігієнічні засоби. 

    Військовослужбовиця

    Лала Джаббарова

    Одного разу у Воскресенську ми потрапили під автоматну чергу на відстані 100 метрів від нас. Тоді все життя перед очима. Ще був момент, коли над машиною пролетів винищувач. Ти чуєш величезний гул, який летить на тебе, і думаєш, що це кінець.

    Про фільтрацію

    У липні в Токмаці Запорізької області ми проводили евакуацію з окупації. Нас готували, як розмовляти з так званими «денеерівцями». Їхнє завдання — емоційно розчавити. І я потрапила під фільтрацію. 

    Почалося все через те, що я випадково сказала українське слово. Одразу зловила погляд «денеерівця». Він каже: «Чего ты так напряглась? Я все понимаю, я ж свой. Идем, поговорим». Мене відводять від машини разом зі старшим напарником. Чотири години нам просто капали на вухо. 

    В один момент у мене увірвався терпець. Почала пояснювати, що в машині лежачі, діти, запитувала, що він хоче нам довести. Він мовчки походив, через десять хвилин відводить нас в машину і вивозить в поле. Думала, що нас розстріляють. Але він розвернувся і поїхав. Ми не знали, скільки, куди нам йти. Просто йшли в напрямку траси. Ми не мали з собою ні телефона, ні годинника. Навіть не знаємо, скільки по часу йшли. Години тягнулися дуже довго. Добре, що ми йшли в правильному напрямку. Коли повернулися, нас уже пропустили.

    Читайте також: «Якби не волонтери, я думаю, що той самий Чернігів міг би упасти», — киянин про роль волонтерів у війні з росією

    Пригадую момент, коли ми їхали в машині в поле, і «денеерівець» запитує іншого солдата, що за звук лунає неподалік, схожий на автоматну чергу. Той відповідає, що це їхні стріляють по голубах у полі, щоб місцеві не розслаблялися. Люди і так живуть в окупації, а їх тримають у ще більшому страху, стріляючи в голубів.

    Про зруйновану квартиру

    Вперше за час війни, 16 червня, я вирішила навідатися до мами в Хмельницький. Тоді мені написав колишній, з яким я зустрічалася рік тому. Він виявився неподалік у Кам’янці–Подільському. Я не дуже хотіла, але він наполягав, тому вирішила, що нічого не втрачу, і залишилася в нього. 

    Перший ранок, коли я повинна була прокинутися вдома — у квартиру влучила ракета. О 10:00 мій телефон вискакував з рук від вібрації, десятки пропущених, навіть від людей, з якими мало спілкуюся. Рандомно натискаю на одне з надісланих повідомлень і бачу фото зруйнованої квартири. Перша думка: «А що з моїми тваринами?». У мене вдома тоді залишилися котик і два кролики, за якими доглядала сусідка. Три години я не мала ніякої звістки про них. 

    Чекала фото своєї спальні, аби зрозуміти, чи померла б я, якби перебувала там. Згодом мені показали, як рама вікна лежить на ліжку, балкон перекошений, цегла під підвіконням навіть розвалилася. Я залишилася без речей, побутової техніки, міжкімнатні двері повиривало. Розуміла, що не витримаю дивитися на цю картину вживу. До мого приїзду все прибрали.

    Миколаїв

    Зображення 1 з 3

    Зруйнований Миколаїв

    До сих пір не можу повірити, що в мене немає дому. В один день зникло все. І відчуття безпеки теж. Якби страшно в Миколаєві не було, я завжди відчувала себе вдома. Після поїздки в Лимани під Херсоном, вважала, що в нас ще не страшно. Але коли ти знаходишся в розбитій квартирі — відчуття безпеки зникає. 

    Про інформаційну допомогу й мотивацію

    Інформаційно завжди можна до мене звертатися за допомогою в Інстаграмі (sviitlyachok). Яку і де придбати техніку, амуніцію, аптечки, тощо. Також проконсультую, як зняти відео в ТікТок про збір, щоб воно отримало багато переглядів. Єдине — я зараз не відкриваю збори не для потреб своїх бригад. 

    Мої сили — це успіхи ЗСУ. Ми неодноразово допомагали військовим амуніцією на Херсонському напрямку. Тепер Херсон — вільний. Це надзвичайно приємно. Купуєш машину на бригаду — а через декілька днів отримуєш відео, як військові на ній розбили російську колону «Стугною». Мертва русня теж завжди мотивує. 

     

    Якщо хочете підтримати збір Лали:

    PayPal 

    [email protected]

    Privat:

    4149 6090 0639 7881

    Mono:

    5375 4112 0041 9708

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ольга Веркалець | Translation:

    Волонтерство

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!