• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Стела в місті Донецьк

    Про окупацію міста та місце народження — росія: історія 60–річної донеччанки

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Ольга Веркалець | Translation:

    26 Листопада 2022

    60–річна Надія Олександрівна Зверенкова — двічі переселенка. Вісім років тому пенсіонерка разом з чоловіком виїхали з Донецька, аби не перебувати під окупаційною владою. За цей час вони встигли пожити в Одесі, Новояворівську Львівської області та Краматорську Донецької області. В останньому місті їх і застало 24 лютого 2022 року. Історію Надії Олександрівни дізнавалися «Монологи війни».

    Мені був рік, як батьки переїхали в Донецьк з росії. Батько влаштувався на шахту, мама — вчителькою. У Донецьку я виховувалася, навчалася, вступила до педагогічного, потім працювала в школі й дитсадку. 

    Донецьк до 2014–го був обласним центром, гарно розвивався в порівнянні з меншими містами. А потім стався Майдан, обстріл Слов’янська, Іловайський котел. 

    Донецьк. Початок окупації

    Влітку 2014–го ми думали переїхати в безпечніше місце, тому оселилися на дачі в Макіївці, яка знаходиться між Іловайськом і Моспинем.  А в той час від російського кордону спокійно прямувала їхня техніка. Спочатку йшли як «зелені чоловічки» полями, а потім пішла воєнна техніка. Пам’ятаю, сидимо, і починаються обстріли. Росіяни вже заїхали в Іловайськ, стріляли звідти в Моспине, де були українські військові. А ми опинилися між цією перестрілкою. Було багато згорілих будинків. 

    Наш двір теж рикошетом зачепило. Це був липень. Я закривала огірки на зиму в тентовій альтанці. І почався черговий обстріл. Мій чоловік раніше служив у ракетних військах і сказав бігти в підвал. А на сходинках у погребі вже стояла сумка з теплими речами, лавка. Ми підготувалися пересиджувати такі дні. Коли затихло, я вийшла і побачила паркан весь в дірах. Підходжу до альтанки, а стіл «соняшниками» покритий. Піднімаю голову, а воно все в дірах. Місце, де я стояла. Як добре, що ми втікли. Наступного дня з чоловіком та онуками зібралися й виїхали з дачі.

    В один день зрозуміли, що залишатися на дачі небезпечно. Виїхали автівкою, а нас росіяни не випускають з села. Запитують, хто ми такі, дивляться документи. А ми ж на своїй землі. Ледве нас випустили, допитували, ніби впіймали злочинців. Якось ми доїхали до квартири в Донецьку. 

    Після окупації Донецька

    Стела Донецька після окупації Джерело: Pinterest

    Тоді я ще була прив’язана до місцевої лікарні, не могла покинути старенького батька. Пробули зиму та в 2015 році виїхали до Одеси. Після цього Донецьк став для нас закритим. Неприємно їздити через блокпости, люди з’явилися нізвідки, які встановлюють свої порядки. Хто в Донецьку чекав росію, швидко «перевзувся». 

    Наш онук — хокеїст. Не хотіли, щоб він кидав спорт, тому каталися з ним Україною в пошуках команди. За ці вісім років ми жили в Одесі, Новояворівську (Львівська область) та Краматорську. У Дружківці (Краматорський район) знаходився хокейний клуб «Донбас», з якого він починав кар’єру.  До 24–го лютого ми були то в Краматорську, то в Дружківці. 

    За вісім років ми змінили п’ять квартир. Житло в Донецьку стоїть недоторкане, але бажання повертатися туди немає. 

    Про людей в окупації

    До карантину я відвідувала окупований Донецьк. У Службі безпеки України ми робили пропуски. Нам з чоловіком дозволяли їхати, бо маємо донецькі прописки. На блокпостах окупанти могли зачепитися до будь-чого. Тому потрібно мовчати, психологічно дорогу тяжко перенести. 

    Коли я приїжджала в Донецьк, мене щось звідти постійно виштовхувало. Місто стало не моє. До сусідки заходжу, а в її вазі стоїть прапорець «ДНР». Тому спілкувалися тільки про побутові справи.  

    На вулицях Донецька людей ніби не поменшало, але з’явилося багато приїжджих. Наприклад, у своєму під’їзді я знала всіх мешканців, а коли приїхала під час окупації, залишилося троє–четверо знайомих. 

    російські військові на вулицях Донецька

    Вулиці Донецька, жовтень 2022 року Джерело: АР

    Потрібно ще мінімум 20 років, щоб викорінити «нову республіку» з донецьких людей. Один депутат сказав, що це вони мають пристосуватися до нас, а не навпаки. Може, він й правий, але багатьох не переробити. Там ж позалишалися бабусі й дідусі, які хочуть дві пенсії: українську й «ДНРівську». 

    Мій чоловік заявив, що не поїде в Донецьк, коли він стане українським. Настільки його болить, що зробили з містом. Єдине наше бажання — продати квартиру згідно з українським законодавством. Якщо продавати за правилами «ДНР», то спершу потрібно отримати їхній паспорт і змінити всі документи купівлі-продажу.  

    Життя після повномасштабного вторгнення

    Як почалося повномасштабне вторгнення, ми одразу виїхали. Знаємо, що це таке. У перший день були затори. До Дніпра в звичний день їзда тривала три–чотири години. А ми добиралися близько 12 годин. На АЗС не вистачало палива, перевірки на блокпостах, і час затягнувся. Тиждень ми побули в доньки в Дніпрі, а 5–го березня виїхали до Калуша Івано-Франківської області. Дорога замість дев’яти годин зайняла дві доби. 

    Читайте також: «Понад пів року повний вакуум, жодного зв’язку»: історія дружини полоненого морпіха з Маріуполя

    Як кажуть: «Нема лиха без добра».  До 2014–го я, крім Донецька, була ще в Криму на відпочинку. А тепер об’їздила всю Україну, багато чого дізналася. І зруйнувала стереотип, що на Заході не люблять «східняків».

    Ворожий прапор на Площі Леніна в Донецьку

    Площа Леніна в окупованому Донецьку Джерело: Radio Donbas

    У 2015–2016 роках я ще плакала ночами і хотіла повернутися додому. Але час лікує.  Зараз вже плануємо осісти на одному місці, бо за вісім років надоїло кататися. Тому шукаємо житло на Заході. 

    Місце народження — росія

    Я росіянка за місцем народження. З однією сестрою, яка проживає у Фінляндії, взагалі не спілкуюся. З квітня вона почала заявляти, для чого мені ці хохли, бандерівці. Інша сестра в Москві. Я їй одразу заявила, якщо почне говорити про політику і де я народилася, перестану дзвонити. Тому спілкуємося суто про здоров’я. 

    Я вважаю, що мати не та, яка народила, а та, яка виховала. Місце народження — Бурятія — залишилося тільки в паспорті. В Україні я прожила майже все своє життя і є громадянкою саме цієї країни. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ольга Веркалець | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!