Про окупацію міста та місце народження — росія: історія 60–річної донеччанки

60–річна Надія Олександрівна Зверенкова — двічі переселенка. Вісім років тому пенсіонерка разом з чоловіком виїхали з Донецька, аби не перебувати під окупаційною владою. За цей час вони встигли пожити в Одесі, Новояворівську Львівської області та Краматорську Донецької області. В останньому місті їх і застало 24 лютого 2022 року. Історію Надії Олександрівни дізнавалися «Монологи війни».

Мені був рік, як батьки переїхали в Донецьк з росії. Батько влаштувався на шахту, мама — вчителькою. У Донецьку я виховувалася, навчалася, вступила до педагогічного, потім працювала в школі й дитсадку. 

Донецьк до 2014–го був обласним центром, гарно розвивався в порівнянні з меншими містами. А потім стався Майдан, обстріл Слов’янська, Іловайський котел. 

Донецьк. Початок окупації

Влітку 2014–го ми думали переїхати в безпечніше місце, тому оселилися на дачі в Макіївці, яка знаходиться між Іловайськом і Моспинем.  А в той час від російського кордону спокійно прямувала їхня техніка. Спочатку йшли як «зелені чоловічки» полями, а потім пішла воєнна техніка. Пам’ятаю, сидимо, і починаються обстріли. Росіяни вже заїхали в Іловайськ, стріляли звідти в Моспине, де були українські військові. А ми опинилися між цією перестрілкою. Було багато згорілих будинків. 

Наш двір теж рикошетом зачепило. Це був липень. Я закривала огірки на зиму в тентовій альтанці. І почався черговий обстріл. Мій чоловік раніше служив у ракетних військах і сказав бігти в підвал. А на сходинках у погребі вже стояла сумка з теплими речами, лавка. Ми підготувалися пересиджувати такі дні. Коли затихло, я вийшла і побачила паркан весь в дірах. Підходжу до альтанки, а стіл «соняшниками» покритий. Піднімаю голову, а воно все в дірах. Місце, де я стояла. Як добре, що ми втікли. Наступного дня з чоловіком та онуками зібралися й виїхали з дачі.

В один день зрозуміли, що залишатися на дачі небезпечно. Виїхали автівкою, а нас росіяни не випускають з села. Запитують, хто ми такі, дивляться документи. А ми ж на своїй землі. Ледве нас випустили, допитували, ніби впіймали злочинців. Якось ми доїхали до квартири в Донецьку. 

Тоді я ще була прив’язана до місцевої лікарні, не могла покинути старенького батька. Пробули зиму та в 2015 році виїхали до Одеси. Після цього Донецьк став для нас закритим. Неприємно їздити через блокпости, люди з’явилися нізвідки, які встановлюють свої порядки. Хто в Донецьку чекав росію, швидко «перевзувся». 

Наш онук — хокеїст. Не хотіли, щоб він кидав спорт, тому каталися з ним Україною в пошуках команди. За ці вісім років ми жили в Одесі, Новояворівську (Львівська область) та Краматорську. У Дружківці (Краматорський район) знаходився хокейний клуб «Донбас», з якого він починав кар’єру.  До 24–го лютого ми були то в Краматорську, то в Дружківці. 

За вісім років ми змінили п’ять квартир. Житло в Донецьку стоїть недоторкане, але бажання повертатися туди немає. 

Про людей в окупації

До карантину я відвідувала окупований Донецьк. У Службі безпеки України ми робили пропуски. Нам з чоловіком дозволяли їхати, бо маємо донецькі прописки. На блокпостах окупанти могли зачепитися до будь-чого. Тому потрібно мовчати, психологічно дорогу тяжко перенести. 

Коли я приїжджала в Донецьк, мене щось звідти постійно виштовхувало. Місто стало не моє. До сусідки заходжу, а в її вазі стоїть прапорець «ДНР». Тому спілкувалися тільки про побутові справи.  

На вулицях Донецька людей ніби не поменшало, але з’явилося багато приїжджих. Наприклад, у своєму під’їзді я знала всіх мешканців, а коли приїхала під час окупації, залишилося троє–четверо знайомих. 

Потрібно ще мінімум 20 років, щоб викорінити «нову республіку» з донецьких людей. Один депутат сказав, що це вони мають пристосуватися до нас, а не навпаки. Може, він й правий, але багатьох не переробити. Там ж позалишалися бабусі й дідусі, які хочуть дві пенсії: українську й «ДНРівську». 

Мій чоловік заявив, що не поїде в Донецьк, коли він стане українським. Настільки його болить, що зробили з містом. Єдине наше бажання — продати квартиру згідно з українським законодавством. Якщо продавати за правилами «ДНР», то спершу потрібно отримати їхній паспорт і змінити всі документи купівлі-продажу.  

Життя після повномасштабного вторгнення

Як почалося повномасштабне вторгнення, ми одразу виїхали. Знаємо, що це таке. У перший день були затори. До Дніпра в звичний день їзда тривала три–чотири години. А ми добиралися близько 12 годин. На АЗС не вистачало палива, перевірки на блокпостах, і час затягнувся. Тиждень ми побули в доньки в Дніпрі, а 5–го березня виїхали до Калуша Івано-Франківської області. Дорога замість дев’яти годин зайняла дві доби. 

Як кажуть: «Нема лиха без добра».  До 2014–го я, крім Донецька, була ще в Криму на відпочинку. А тепер об’їздила всю Україну, багато чого дізналася. І зруйнувала стереотип, що на Заході не люблять «східняків».

У 2015–2016 роках я ще плакала ночами і хотіла повернутися додому. Але час лікує.  Зараз вже плануємо осісти на одному місці, бо за вісім років надоїло кататися. Тому шукаємо житло на Заході. 

Місце народження — росія

Я росіянка за місцем народження. З однією сестрою, яка проживає у Фінляндії, взагалі не спілкуюся. З квітня вона почала заявляти, для чого мені ці хохли, бандерівці. Інша сестра в Москві. Я їй одразу заявила, якщо почне говорити про політику і де я народилася, перестану дзвонити. Тому спілкуємося суто про здоров’я. 

Я вважаю, що мати не та, яка народила, а та, яка виховала. Місце народження — Бурятія — залишилося тільки в паспорті. В Україні я прожила майже все своє життя і є громадянкою саме цієї країни.