32-річний Євген (ім’я змінено за проханням героя публікації) з Чернігова жив звичайним життям – працював, відпочивав, захоплювався стріляниною з лука, планував одружитися. На початку року зробив своїй дівчині пропозицію, але війна змінила плани пари. Поки Чернігів був в облозі та під постійними обстрілами, Євген разом з нареченою залишався в місті. Він розповів «Монологам війни» про перші дні облоги, про обстріли, авіаудари та про гуманітарну ситуацію в Чернігові. 

До 24 лютого я ніколи не замислювався, що почнеться пряме повномасштабне вторгнення в нашу країну. Так, було доволі багато інформації стосовно вчень на кордоні та можливого наступу. Але я сподівався і вірив, що у керівництва рф все ж таки є хоч трошки мізків у голові, аби не нападати на суверенну державу в 21 столітті. Як показала практика, там нічого подібного немає. 

Вранці 24 лютого мене розбудила дівчина і сказала, що путін виступив із заявою про спецоперацію в Україні. Ми розуміли, що нам неофіційно оголосили війну. В місті одразу запрацювали сирени, було чути гучні вибухи. Перші кілька годин було складно прийняти той факт, що справді почалася війна. Але це реальність, і нікуди від цього не подітися. Ми не могли якось впливати на події, які розгорталися далі.

Обстріли відбувалися регулярно і практично не припинялися. Якщо в якійсь частині міста було тихо, то в іншій було чутно вибухи та стрілянину. Особливо страшно було вночі та під ранок, коли над містом пролітав літак і скидав бомби на житлові будинки. 25 лютого два снаряди влучили в будівлю СБУ, в області щоденно велися бої. Наступного дня вони почали обстрілювати місто з «Градів» – поцілили в лікарню, зруйнували багато будинків. Ще через два дні окупанти вдарили по центру міста. 

Дуже сильно гатили вночі, коли люди намагалися відпочити та трохи поспати після виснаженого дня в облозі. На початку березня нанесли авіаудар по місцевій лікарні, обстріляли проспект Миру. 3 березня в Чернігові загинуло багато людей – масово атакували школи, приватні будинки та житлові багатоповерхівки. Протягом наступного дня тривав систематичний артобстріл по всьому місту. Ми просто молилися про те, щоб прокинутися ще одним ранком. І так кожен божий день, поки наші хлопці їх не відігнали від міста.

«Будинок весь трусило, і від прямого влучення це б не врятувало»

Ми ховалися в приватному будинку в звичайному підвалі. Будинок весь трусило, і від прямого влучення це б не врятувало, але що вдієш – вибирати в такі моменти не доводиться. Нам залишалося тільки сподіватися на те, що наступний удар буде не по нашому будинку. Постійний свист снарядів над головою вже не так лякав, а ось нічні бомбардування міста викликали справжній жах. Не описати словами відчуття, коли навколо тебе суцільна темрява, ти чуєш у небі спочатку гул, а потім свист і вибухи від снарядів, що падають…

Читайте також: «Я щиро люблю Україну, але у будь-який момент мене можуть депортувати», — історія росіянина, який вже 6 років проживає в Києві

Дуже запам’ятався момент, коли ми з дівчиною сиділи під стіною, і після прильоту відлетіли від неї на два метри. Це був перший реальний страх того, що ймовірність загинути дуже висока… Це було 27 числа.

«Після нашої перемоги, в першу чергу, ми зіграємо весілля»

В цей час дуже важко було з наявністю ліків, оскільки багато аптек не працювало, а ті, що були відкриті, були практично порожніми. У крамницях продуктів теж було мало, але щось все ж таки можна було знайти. По-справжньому тяжко стало, коли в Чернігові не було світла, газу та води… Людям доводилося ходити до річки Стрижень, і набирати вводу звідти. Гуманітарну допомогу роздавали вже переважно, коли росіяни відійшли від Чернігова. Тоді багатьом людям стало набагато легше. До цього, через загрозу обстрілу, вантажівки з гуманітаркою одразу ж розвантажувалися. 

Ми навіть не думали про те, щоб виїхати. Містом ходили чутки, що цивільних, які намагаються виїхати, розстрілюють росіяни. Згодом ці чутки підтвердилися. Та й куди виїжджати? Окрім свого будинку, тобі ніде не раді. 

Вся надія була на ЗСУ, і вони не підвели. Ми не збираємось нікуди їхати, це наш дім. А після нашої перемоги, в першу чергу, ми зіграємо весілля, як і планували перед війною.