Юлія Журик – дружина військового. І попри те, що не вірила в ймовірність повномасштабної війни, на вимогу чоловіка до повномасштабного вторгнення все-таки готувалася. Проте виявилося, що приготуватися до такого просто неможливо: вибухи, затори, їзда по зустрічній смузі, ночі в укриттях з 9 дітьми (оскільки в один будинок з’їхалися вся велика родина), кілька діб у дорозі до безпечної Німеччини… Про свої пригоди жінка розповіла ексклюзивно для «Монологів війни».

Ми не вірили в те, що буде війна. Але Саша, чоловік, мені сказав, щоб були зібрані речі і не менше, ніж пів баку бензину було в машині. Валізка була зібрана, але там були не речі, а ліхтарик, сірники, свічка, документи, печиво, ковдра для малого, компас, вода. 

Він пролежав у нас не менше тижня. Згодом я поїхала на кілька днів на навчання під Київ, й про всяк випадок ми домовилися: раптом щось відбувається, я їду додому і забираю сина, бо Саша біжить у військкомат: на 4 березня були призначені планові військові навчання. 

Прокинулася я о 5:15 від вибухової хвилі від бориспільського аеропорту. Дивлюсь і не вірю своїм очам, все небо рожевого кольору. Я не дзвонила чоловікові, бо розуміла, що не скоро він зможе спокійно поспати, він сам передзвонив хвилин через 10. 

Я почала збиратися. Мій рюкзак з речами завжди стояв розібраний до половини. Зате швидко зібралась після вибуху. Прийшли тренери, які нас навчали, тому що я попереджала, що в разі чого їхатиму в Київ по сина. Ми втрьох дуже довго, може, з годину, викликали таксі, звертались до різних служб – ніхто не їхав. Нарешті прибув хлопчина молодий, років 18-ти, і викладачка мені сказала: «Я тобі хотіла побажати «бережи себе», а тепер кажу – бережи і його».  

Зібрала найцінніші речі і дитячі іграшки

Їхали ми годину чи й півтори: уже були величезні черги на заправках, дорога в Київ була вільна, а з Києва – величезні затори. Хлопчина, який віз мене, сказав, що місяць не працював, а це вийшов на роботу, бо закінчились гроші. Тому я дала йому ще 100 грн, бо оплата була карткою, і неясно було, чи переведуться йому гроші з картки. Я запросила молодого таксиста на каву з яєчнею, бо і чи вдасться йому поїсти потім, було невідомо. 

Ми годину з чоловіком ходили по квартирі. Наче щось планували, збиралися, домовлялися, але виявилось, що ми за годину так нічого й не зробили. Ми були в якомусь розгубленому, підвішеному стані.

Потім Саша побіг у військкомат, він розташований на сусідній вулиці, а я збирала цінні речі і дитячі іграшки сина і носила в машину. Чоловік повернувся і зібрався за 20 хвилин: бронік, каска, навушники, рація, у нього все було готово. 

Ми обнялися, зробили фото утрьох, з сином. Вирішили поки сидіти ще в селі під Києвом у готелі – у нас було оплачено ще 3 дні тренінгу. А потім, що через Хмельницький поїдемо в Рівне, до моїх батьків. Саша сказав «тільки не їдь вночі, краще переночуйте в готелі, а зранку ситуація буде зрозумілішою, і ні в якому разі не їдьте житомирською трасою».

У сина краща інтуїція, ніж у мене логіка 

Малий цілий день гуляв, бавився, йому було так добре в готелі, але увечері він почав проситися додому, прямо плакав і просився в машину і їхати і в мене почали холонути руки: у Святослава краща інтуїція, ніж у мене логіка, це вже перевірено. Ще й поблизу нас збили вертоліт. В голові думка: Саша просив мене не їхати самій з дитиною вночі, на крайній випадок з кимось. Але приїхав чоловік однієї з учасниць забрати її на Львів, і я думаю: Рівне в той же бік, я поїду з ними. Питаю: ми ж не житомирською трасою? – ні-ні, чую у відповідь. 

Ну думаю водій сюди їхав, ситуацію на дорогах бачив, а як виявилось, він поклався на GPS. У Київ ми заїхали о 21.20, блукали, неправильно їхали і не туди звертали, але моя знайома та її чоловік телефоном все запевняли, що «все нормально, так веде GPS». Врешті я зрозуміла, що ми їдемо саме на житомирську трасу… а на годиннику майже десята вечора, ось-ось комендантська година, і вже було повідомлення, що о 12-тій ночі будуть бомбити Київ.

Затори і жодної паніки

Ми виїхали на житомирську трасу в сторону Києва і я побачила таку картину – три смуги та обочина, все забите машинами, які стоять і не рухаються. Нам потрібно було розвернутися на виїзд з Києва, але розворот ми вдало проїхали, я до останнього сподівалася, що водій в передній машині знає що робить, і коли вони мені зателефонували і сказали, що проїхали розворот, і нам потрібно в’їхати в Київ, щоб розвернутися, я вибухнула емоціями. Зупинилася. І тут мені приходить ідея їхати по зустрічній смузі, тому що на Київ машини практично не їхали, і три смуги були пусті. Була 21:50, коли я розвернула машину. Я почула вибухи й глянула на сина, він спав: можливо, це був Гостомель, або лівий берег Києва, тому що це було далеко, але страшно. Це додало адреналіну і впевненості. Я поїхала по «зустрічці».

Інші водії побачили це і почали приєднуватися. Спочатку ми їхала помаленьку, але потім 80, а потім навіть 100 км на годину. Я подзвонила своїм друзям, які все таки поїхали розвертатися в Київ, порадила їм переїжджати на зустрічну.

Потім машин ставало все більше, ми почали їхати в дві смуги з трьох. А потім почали їхати всі три смуги. І я зрозуміла, що треба з’їжджати. Там був розрив шлагбаума, це не проїзд, але машина моя туди влізла. Я дуже вчасно переїхала, том що зустрічна смуга далі стала. 

Машини в сторону Житомира рухалися повільно, і я мала змогу спостерігати. У цьому заторі на зустрічці люди просто спілкувалися, виглядали спокійними, посміхалися, ніхто не рвав на собі сорочку, не махав руками, не плакав, всі стояли, як на пікніку. Не було жодної паніки. Люди розбирали шлагбаум, щоб можна було з’їхати на іншу сторону. І коли закінчився затор, і ця дорога стала порожньою, я знову переїхала на зустрічну. Я доїхала до Рівного за 6 годин. В нормальних умовах вистачило б 4. А мої друзі їхали до Львова аж 22 години. 

Мене зупинили мєнти. Не поліцейські, а саме мєнти, така блатота, знаєте, і кажуть: «Що, сильно багато досвіду, шо вже можна по встрєчці їздить?». Я  кажу: «Так 11 років». Він аж сказився: «Хто тобі дозволив по встрєчках їздити?! На розворот!!!» Я ще спробувала якось йому пояснити, що взагалі-то війна. Там машини стоять а ці смуги пусті, А він: «Ну і шо»…

Я розвернулась, але потім згодом знову поїхала по зустрічній. Може це не правильно, але якби прийшлося знову бути в такій ситуації, я б зробила точно так само.

Ми приїхала додому, в село у Рівненській області. Сирени були часто, ми сиділи в льосі, поз’їжджалась купа родичів. У нас було 9 дітей, від 1,5 року до 13. Застелили одну стіну теплим поролоном, нанесли туди іграшок, калорифер, протягнули переноску зі світлом, так і рятувалися. Коли лунала сирена, ми влаштували дітям змагання: хто першим забіжить в укриття, той отримував цукерку. А потім – той, хто довше просидить під час тривоги. 

Батьківська хата в центрі села, то у нас було добре чути і рупор, і дзвони церковні. Пізніше ми встановили додаток на телефони, який попереджав про тривогу на 3 хвилини раніше, ніж рупор в селі. Тоді ще додаток не сигналізував звуком, тільки приходило повідомлення, і ми чергували всю ніч, слідкували за цими повідомленнями, добре, що було нас багато. Спали всі одягнені, щоб швидше збиратися і спускатися в льох …

«Сприймайте це як відпустку»

За тиждень, 4 березня, ми виїхали. Моя знайома виставила пост про те, що в Німеччині приймають переселенців. Мама каже: «То поїдьте на два тижні в Європу на екскурсію, побудьте, погуляйте, та й приїдете. Сприймайте це як відпустку». Ми зібралися з думками та цілеспрямовано поїхали в Німеччину. Три дні були в дорозі. Їхали по 8 годин в день і часто зупинялися. Бо діти малі, дорогу важко переносили. Ночували в Польщі у знайомих, на другу ніч знайшли ночівлю через інтернет теж у Польщі. 

В Німеччині нам дали двокімнатну квартиру на дві сім’ї: я з сином і сестра з маленькою дитиною. Держава виплачує допомогу і оплачує цю квартиру, ми додатково платимо трохи більше 100 євро за комунальні послуги. Так два тижні «відпустки» тягнуться вже 5 місяців…

Якби не син, то нікуди б з України не їхала

Поставили нас на облік в job-центр (тамтешня служба зайнятості). Ми здали свої дипломи, тут їх перекладають і згодом маємо підтверджувати свої знання, якщо хочемо працювати по спеціальності. Поки ми всі пішли на курси німецької мови, це наша основна робота зараз, а через рік вже будуть присилати пропозиції для роботи. З квітня ми з сестрою на курсах, і кожні півроку маємо здавати екзамен на рівень знань. Місцеві німці тим часом постійно цікавляться: «Чого ж ви не йдете на роботу, йдіть хоч на трошки». 

Job-центр періодично просить показати банківські виписки, куди витрачаються кошти. Якщо на карті щось лишається, значить, тобі зменшать суму виплати. До речі, онлайн банкінг тут дуже велика проблема: треба сто разів сходити в банк, набрати мільйон пінкодів, отримати купу листів…

Маємо два варіанти на майбутнє: перший – залишитись до весни тут, а далі – дивитися по ситуації. Бо не хочемо мучити дітей, взимку бігати по підвалах і спати в одязі. Якби не Святослав, то я б взагалі нікуди з України не їхала. Але, коли ми сюди приїхали, і тут задзвеніли дзвони в ратуші, то діти почали бігти з криками «Біжімо в льох, бо дзвони дзвонять!». 

Тому психіка дітей – це дуже важливо зберегти зараз. Та й Саша все одно на війні, і він вважає, що поки ми повертатися не повинні, йому так спокійніше і він може робити свою роботу, а не думати встигли ми сховатися чи ні. Другий варіант – виїжджати. Тоді ми маємо за 3 місяці повідомити, що з’їжджаємо з квартири, або їхати вже, але ще 3 місяці оплачувати за квартиру. 

В мене є частинка чогось «свого» тут

У мене дитина і навчання німецької мови забирають багато часу, і це добре, тому що я можу відволіктися від подій в україні і перезавантажуватися. Інколи зідзвонюємося з друзями, ділимося, розмовляємо, радіємо і сумуємо. Коли ділишся емоціями стає легше. Цікаво, зловила себе на тому, що я себе тут почуваю трохи спокійніше тому, що я приїхала на своїй машині – наче в мене є частинка чогось «свого» тут. Я розумію, що якщо буде щось не так, я сяду на машину і поїду. 

А повертатись наразі є куди. В сусідніх будинках (ми живемо біля заводу Антонова) – вибиті вікна. У нас, на щастя, цілі. Щоправда, під нашим будинком бомбосховище зайняв якийсь підприємець-іноземець, який не пускає туди людей. Це неприпустимо, треба обов’язково притягувати таких людей до відповідальності. От якраз з цього і почнемо, коли приїду. 

Війна висвітлила сутність людей: хто є хто

Війна висвітлила обличчя багатьох, тепер ми бачимо, хто є хто. Війна змінила пріоритети і прискорила усвідомлення людей, що держава – важлива, мова– важлива, твоя думка, твоя позиція – важлива. 

Мене «добиває», коли загиблого на війні з росіянами чоловіка чи сина несуть в церкву московського патріархату відспівувати. Коли українська церква становилася, десь у 1994-ому, 1995-ому році, більшість односельчан називали українських священників рухівцями, поганими, бо вони прийшли і вигнали з церкви московського батюшку, мені тоді було 7 років.  Я вважаю себе патріоткою України, але досі ходила в церкву московського патріархату. Чому ? Не знаю, і мені зараз за це соромно.

Читайте також: «Я проживала цю війну разом з кожним земляком»: українка, яка працює в Парижі, розповіла про свій досвід війни

Тепер я туди, звичайно, не піду і буду робити все, щоб її не було у нас в селі і в Україні. Буду робити все що зможу, аби закарбовувати патріотизм в людях, прививати любов до української мови, вчитися любити себе, свою землю і своє життя, вивчати культуру нашого народу, вивчати історію нашої нації, і нікому не дозволятиму розказувати мені, як я маю жити ! 

Мені здається, що в України по завершенню війни буде великий стрибок. Люди почнуть по-іншому мислити, будуть викорінювати хабарництво, поміняють свої пріоритети і почнуть думати нарешті головою, а не дупою.