• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Соня Кошкіна

    «Перетворити загрозу у можливість для держави і для себе»: історія евакуації до Чехії шеф-редакторки «Лівого берегу» Соні Кошкіної

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    13 Березня 2023

    Відома медійниця та авторка книги «Майдан. Нерозказана історія», шеф-редакторка інтернет видання LB.ua Соня Кошкіна ще з 2014 року перебувала у списках так званих «ворогів народу» російської федерації. З початком повномасштабної війни українські правоохоронці наполегливо рекомендували їй покинути Україну через загрозу опинитися в полоні у росіян. Але вона не погоджувалась, бо хотіла бути корисною тут, на місці. Втім любов до своєї справи та бажання боротися проти ворога потужною інформаційною зброєю зробили своє – Соня виїхала до Чехії разом з донькою, мамою та котом. Про шлях евакуації, про те, як журналістка перетворила загрозу у нові можливості, про інформаційний фронт за кордоном, вона розповіла «Монологам війни».

    Від’їзд з Києва став для мене особистою трагедією. Без перебільшення. Розумієте, Київ — моє рідне місто. Я тут зростала, тут проживаю і вмирати також планую тут — на Байковому поховані чотири моїх покоління предків, і, як настане час, я також до них приєднаюсь. 

    Чому це я маю виїжджати з мого міста? Тільки тому, що путін мріє його захопити? Аякже, зараз. Навіть безпека доньки, якій на той час ще не виповнилось і трьох років, не стала аргументом для евакуації. Вона ж моя донька, отже — сильна. Впораємося. Головне, щоб вдома. 

    На третій день в Київ зайшли ДРГ (або розконсервувались, одна халепа). Одним із завдань яких, в тому числі, було взяття в полон відомих людей — політиків, активістів, журналістів. Не вбивство, полон. Я була в тому переліку. Власне, я у росіян з 2014 року перебуваю у списках «ворогів народу», так що особливого здивування у мене не було, менше того..

    Наші силовики (тут вже буде без подробиць) буквально притисли мене до стіни. Я чинила опір.

    — Хочеш залишитися? Добре, тоді здавай телефон, де-небудь переховуйся, і не висовуй носа до завершення війни.

    — Тобто? А як я працюватиму?

    — Ніяк! Ти просто тихо сидітимеш.

    Тут я вже не мала сумнівів.

    Одержимість роботою перемогла навіть мою любов до Києва. 

    До того ж я віддавала собі належне: жива, здорова і вільна я можу зробити багато чого для знищення російської нечисті. Дуже багато. Гнатиму їх в пекло. І далі — якщо раптом там відмовляться приймати таку гидоту. Слово – надпотужна зброя. І я володію ним бездоганно. Чотирма мовами. І триматиму інформаційний фронт гідно. Я працюватиму. Мій LB.ua працюватиме.

    Так, через кілька годин я, Естер, кіт Гаттіно (як же без нього) та моя мама (яка не збиралась нікуди їхати, а просто навідалась попрощатися з онукою. З одною дамською сумкою. Але була мною вхоплена та посаджена в машину) виявились в евакуаційному потязі до Львова. Протягом усього часу війни я плакала лише кілька разів. Навіть коли тіло Макса Левина по фото впізнавала — не плакала. Все випалено зсередини. Тільки лють та ненависть залишились. І холодна рішучість — гнати рашистів до пекла. До останнього кола, куди навіть Данте не навідувався. Але тоді, на київському вокзалі я ридала мало не до гикавки. Не з доброї волі я залишала своє місто.

    Прийняла родина молодих учених 

    Тоді днями ми писали інтерв’ю з Віталієм Дейнегою і подкаст також, і він сказав дуже чітку штуку. Що у Львові нині страх відчувається набагато сильніше, ніж в Києві. Буквально в повітрі, шкірою відчувається. 

    Перетворившись на столицю біженців, місто Лева нагадувало мені романи Ремарка. Конкретно — «Ніч в Лісабоні». Практично Кабо ді Рокка — кінцева точка, звідки можна було рушити далі. Або залишитися назавжди.

    У Львові все було добре. Ми проживали у моєї куми — як у Бога за пазухою. Я майже цілодобово працювала, виконуючи свою традиційну місію — працювати, працювати і ще раз працювати. Це трохи відволікало, звісно, але тривожність зсередини посилювалась. 

    — Соня, ви за 60 км від Польщі, території НАТО. Ну хто чіпатиме Львів? Москалі ж недолугі — стрілятимуть сюди, а потраплять до Польщі. Кому це потрібно? — розповідав мій близький товариш.

    Переїзд до Чехії

    Разом з донькою, мамою та котом Соню Кошкіну прийняла родина учених

    Мені хотілось вірити. Але «чуйка» твердила протилежне. Тому я оформляла всі документи та шукала машину. Наступного ранку обстріляли Яворівський полігон. Ми саме перебували на пункті пропуску «Шегині». Чуйка!

    — Чому ви саме в Чехії? У вас тут був який-небудь backstage? — запитав мене мій новий програмний директор.

    — Тобто?

    Я не зрозуміла питання. Від слова зовсім (як я обожнюю відповідати).

    Ми їхали в нікуди. Навмання. Нас прийняла родина молодих учених, які проживали в невеличкому селищі (будинків на 25-30) в серці Південної Богемії. Все своє життя я буду безмежно вдячна цим людям. 

    Запитувала себе: чи змогла б я вчинити так само? Якби мова йшла про близьку людину, друга і навіть просто відносно знайому — так. Взагалі без обмежень (якби у Львові я сказала кумі, що мені необхідна її білизна, вона б просто сказала, де вона лежить. В цьому випадку я така ж). Але коли ти навіть не знаєш, хто до тебе приїде… та ще й котом-ідіотом.

    Робота в Чехії

    В Чехії Соня Кошкіна почала працювати на «Радіо Україна»

    Але Господь влаштував все якнайкраще. Ми не просто знайшли спільну мову, а й потоваришували. Як і я, Роберт та Олена викладають в університеті, у нас багато спільних тем. Їх старшій доньці 3.5 роки, тому у Естер є компанія. Їх мама проживає по-сусідству і швидко подружилась з моєю. Щотижня ми спільно відвідуємо костел, а потім всі разом снідаємо за великим столом. В нашій маленькі церкві Святого Якуба чехи щиро моляться за завершення «валки» (війни, – чес.) і перемогу України. І так вже дев’ять місяців. І хоча храм католицький, а службу чеською я не дуже розумію (рятує те, що я в принципі знаю порядок служби напам’ять, а з‘ясувати, яке Слово читатимуть сьогодні і собі його закачати українською – жодної проблеми), мені тут світло, спокійно і радісно. 

    Загалом родина Роберта та Олени — найкраще, що зі мною трапилось за весь час. 

    Найважливіший урок, який отримала від дорогої людини

    На п’ятий день перебування в Чехії я згребла себе докупи, сіла за кермо і поїхала до Праги — знайомитися з роботою «Радіо Україна». Просто дізналась від місцевих, що планують створити такий проєкт. Звісно, я могла цього не робити, бо з початком повномасштабної війни роботи в рідному LB.ua додалось в рази, навіть не уявити на скільки. Хтось скаржиться, що не може читати новини — занадто стресово. Ха! А ми їх пишемо! І нічого, живі. 

    Втім. Кілька моментів. По-перше, роботи багато не буває. По-друге, я хочу бути корисною. Від початку повномасштабної війни в Чехії вже перебувало 300 тисяч українських біженців (а це дуже багато, враховуючи розміри країни) — жінки, діти та літні люди. Хай тимчасово, втім вони змушені починати життя з чистого листка. Їм необхідна допомога і підтримка, в тому числі й інформаційна. І по-третє. Як говорить одна дуже мудра і дорога для мене людина: 

    — Будь-яку загрозу можна перетворити у можливість. Завжди. І це залежить лише від тебе. 

    Цей урок — мало не найважливіший, який я отримала від нього.

    Читайте також: «Мені здавалося, ніби я помираю щодня, разом з кожним загиблим в Україні», — жінка з Києва розповідає про другу вимушену евакуацію

    Отже. Я працюю на щойно створеному «Радіо Україна». В компанії чудових та щирих людей. Домовляюсь за інтерв’ю заздалегідь та їжджу зі свого селища в Прагу — записувати. Розмови виходять в ефір, потім я перетворюю їх в подкаст (мій монтаж поки не досконалий, але я дуже старанна) «нарізаю» в новини. Через день-два їх читають на LB.ua або слухають. До війни мене часто просили запустити подкасти. 

    Мрії варто конкретизувати

    До війни… Нині я часто вживаю це словосполучення. В перший же день, з першими ударами ворожої авіації (я прокинулась о п’ятій від вибухів, які в центрі міста було дуже добре чути). 

    Одразу все зрозуміла. Прокинулась, увімкнула комп’ютер — путін якраз звертався до нації, треба було писати новини. Це вже потім я телефонувала нашим кореспондентам. А перші новини робила сама. Розуміла: день буде дуже довгим, а колектив має відпочити, ну, а поки я сама як-небудь. І усвідомила: ТЕ життя завершилось назавжди.

    Далі буде інше, зовсім інше. З простими моментами щастя (сонечко зійшло, дерева зацвіли) навіть на фоні суцільного чорного лиха твоєї країни, страждань наших людей.

    Дивитися в минуле — річ, яка самознищує. Треба спрямовувати себе в майбутнє. І боротися зі сволотою щосили — як тільки можеш, на своїй ділянці фронту. 

    Отже. Якось до війни. Перед новим роком. Я проаналізувала 21 рік свого журналістського досвіду (працюю з 15). Протягом 21 року я мала досвід в газеті, журналі, видавництві (я вмію верстати і знаю, що означає «гранки»), на телебаченні, у власному продакшні, в телевізорі, зрозуміло — в інтернеті. Втім лише на радіо не було. 

    Хм, — подумала я, — цікаво було б спробувати.

    Орієнтовно в цей час я наполегливо пропонувала мамі поїхати відпочити. Куди завгодно. 

    — Ксеню, залиш мене, — відмахнулась вона, — я не хочу ніяких островів, ніякої екзотики, ніяких європейських столиць, я хочу просто в глухе село. І щоб свіже повітря. І піч на дровах. Мріям властиво здійснюватися. Просто варто їх максимально конкретизувати. Тепер ми живемо в глухому селі, топимо піч дровами, а я працюю на радіо. 

    Наш внесок у спільну перемогу величезний

    Чехи — великі молодці, справжні друзі України. Підтримку, яку вони надають нашим біженцям, важко переоцінити — робиться все. І навіть більше. Як на рівні держави (від безкоштовного проїзду в громадському транспорті до постачання зброї Україні), так і простих громадян. 

    Історія зі створенням спеціального «Радіо Україна» — чудовий приклад. Мій інформаційний день дуже насичений. А ввечері, о 18.05 (за празьким часом, тобто о 19.05 по Києву — після новин), по понеділкам, середам та п’ятницям в ефір виходить програма «Година з Сонею Кошкіною». Іноді є спецвипуски у вівторок або четвер. Для мене ж багато роботи не буває. І ні, я не боюсь вигоріти. Що стосується роботи — це ще не все. 

    Я дуже хочу продовжити свою академічну діяльність. Викладати — це така ж сутність і покликання, як писати-говорити. Ясна річ, все це все не в мінус LB.ua, а тільки в плюс. LB.ua — моє життя, воно завжди зі мною і про мене в першу чергу. 

    До чого це я все? В моїй Facebook-бульбашці дуже багато людей, які гризуть себе за те, що виїхали. Скаржаться, що роблять-допомагають недостатньо. Хоча насправді їх внесок в нашу спільну перемогу величезний. «Синдром врятованого» вони це називають. Чесно, не розумію про що мова. Сподіваюсь, що моя історія допоможе комусь стати стійким до змін та витривалим. Не люблю цього пафосного «надихнула», але так — не без цього. 

    Молитви чехів за Україну

    У цій церкві Святого Якуба чехи моляться за завершення війни і перемоги України

    Всі ми зараз маємо бути загартованими. Кожен — за своїм напрямком. Немає маленької праці, кожна, абсолютно будь-яка праця важлива. А будь-яку загрозу завжди можна перетворити у можливість. Залежить лише від нашого власного вибору. 

    Ну і зовсім наостанок.

    — Ти далі поїдеш, чи тут поки? — запитав мене Андрій Садовий, коли я — відразу після прибуття до Львова — зайшла до нього на каву.

    — Відверто: не знаю. Я тобі так скажу: я повернусь до Києва першим же літаком. Першим. Неважливо, звідки він летітиме. 

    Я ладна була через півтора місяці йти пішки до Києва. Але головою розумію, що треба загартовуватися. Бути корисним кожен на своєму місці. Перетворювати загрози у можливості — для держави і для себе.

    Я точно повертатимусь, це навіть не обговорюється. Але я повернусь, коли буду впевнена, що ракета точно не прилетить в наш дім.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!