• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    В Посольстві України у Польщі

    Павло Майстренко: «Поляки плакали, а прикордонники віддавали нам честь і просили повертатися живими і з перемогою»

    Волонтерство

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation:

    27 Червня 2022

    Павло Майстренко — кінорежисер і громадський діяч з Одеси, який останні півтора роки жив і працював у Варшаві. Там знімав кіно про діяльність уряду УНР в екзилі та життя одеситів, генералів Армії УНР, які поховані у Варшаві. Він працював як приватний підприємець та вступав до місцевого ВНЗ. 24-го лютого Павло повинен був летіти в рідну Одесу, щоб презентувати свій фільм, але замість аеропорту пішов під російське посольство. А наступного дня — призупинив свою підприємницьку діяльність і поїхав на війну. 

    24-го лютого я повинен був летіти в Одесу, бо саме на цей день у бібліотеці Грушевського мала відбутися прем’єра мого фільму. Але на світанку подзвонив батько і сказав, що на смугу аеропорту вивели техніку, над містом летять ракети, словом, розпочалася повномасштабна війна.

    Я спочатку не повірив, «заліз» в інтернет, там було вже повно новин про повномасштабне вторгнення. А о 9-тій ми були вже під посольством Московії у Варшаві. Українці, білоруси, поляки, кілька тисяч людей. Усі кричали «Слава Україні, Героям слава» і «Смерть російським окупантам». Якраз о 9-10 ранку збивали російські літаки над Києвом, ми дивилися про це новини в інтернеті і дуже раділи кожному збитому літаку. Було таке дивне враження, наче ми дивимось футбольний матч, вболіваємо за свою команду, і кожен збитий літак — це гол.

    Мої друзі поїхали в Україну в перший же день, а мені ще треба було закрити місцевий ФОП, тому я на день затримався. Збирався настільки швидко, що навіть не дочекався дня зарплати (бо це ще було додаткових 6 днів). Призупинив діяльність, сказав на фірмі, що їду в Україну, щоб стати до війська, вкинув у рюкзак паспорт, військовий квиток і якийсь одяг. Мої друзі поляки, напхали ще чотири сумки їжі, три з половиною з яких, я віддав в Український Дім, для біженців.

    Гуманітарна допомога

    Павло Майстренко з бусом із гуманітарною допомогою

    Люди не могли повірити, що ми їдемо з Варшави в Одесу. У Львові довелося доводити, що я — не шпигун. З другом ми дісталися автобусом з Варшави до Перемишля.  Далі планували автобусом або потягом на Львів. У Перемишлі було багато біженців і дуже багато чоловіків. Думаю, що це були ті,  хто встиг виїхати ще 24-го лютого, до заборони. 

    Поляки плакали

    Підходить до нас один поляк і запитує, звідки ми? Відповіли, що з України. Він на те: «Ви в армію не захотіли йти та й втекли до Польщі?» На що ми відповіли, що навпаки, ми їдемо з Варшави, бо там працювали і вчилися, в Україну, щоб стати до війська. І тут він починає плакати, згадує про 39-й рік, що його діди тоді воювали.

    «Поляки дуже болісно сприймали напад на Україну, постійно проводили аналогію з 39-тим роком, коли Німеччина напала на Польщу». 

    Потім цей поляк пішов і я думав, що більше ніколи його не побачу, аж раптом він  наздоганяє нас  і вручає 2 баули їжі. І каже: «це вам, в дорогу і повертайтеся живі». 

    Прикордонна брама була вже зачинена, і ми побачили українську електричку, що привезла наших біженців, ми хотіли сісти на неї до Львова. І питаємо, у наших жінок: «як потрапити на українську колію?» А вони нам кажуть «Ви що довбанулися їхати в Україну? Ми тут всі тікаємо, а ви назад». Ми нічого не відповіли, але  підбігли до прикордонника і для нас брамку відкрили. Прямо на пероні поставили штамп. Цей прикордонник нам ще честь віддав і прокричав: «повертайтеся живі».

    Під час зйомок україно-польського фільму

    Павло Майстренко під час зйомок україно-польського фільму

    Коли я дістався до Львова, ніхто не вірив, що я з Варшави приїхав і далі планую їхати в Одесу. Оскільки у мене одеська прописка, то треба  було постійно доводити, що я не шпигун, бо документи перевіряли на кожному кроці. Власне, мене врятувало те, що в кількох польських ЗМІ я давав інтерв’ю про фільм. Тому просто відкривав сторінку і показував спільні фото з представниками посольства України.

    В купе зі мною була дівчина, чоловік якої аж з Мексики повертався в Україну, щоб взяти в руки зброю

    На львівському вокзалі був дивовижний випадок. Я стою на пероні, поміж тисяч людей, і серед цього натовпу підходить дівчина і питає: «Коли буде потяг до Одеси?». Питає саме у мене, а я її не знаю, бачу вперше в житті. І кажу їй: «я теж до Одеси, давайте чекати разом». Вона десь пішла, і думав, що ми вже не зустрінемося, але потім їхали в одному купе. 

    Потяг, звісно, був майже порожній, всі тоді їхали на захід, а не на схід. 

    «Виявилося, що чоловік цієї дівчини — моряк, і він, через півсвіту, аж із Мексики, їхав в Україну, щоб долучитися до оборони. А дівчина добиралася з Польщі, щоб бути з ним поруч». 

    Спочатку ми мали перегнати машину до моїх побратимів,  які поїхали з Варшави на день раніше. Десь між Житомиром і Києвом я планував долучитися до їхнього підрозділу, але там були обстріли, і ми втратили зв’язок. І тоді я вирішив їхати в Одесу. Адже було зрозуміло, що у Львові 100 відсотків буде тил, а от в Одесі був ризик висадки російського десанту. Тож я хотів бути там,  щоб долучитися до оборони. 

    Прямо з вагону я пішов до Приморського військкомату. Зізнаюся, що коли вночі ми їхали, я думав, «тільки б в цю ніч не відбулася висадка російського десанту. Нехай вони висадяться на день пізніше, щоб я був на місці і долучився до захисників». Адже розумів, якщо вони висадяться цієї ночі, то ми і до Одеси не доберемося.

    Я намагався потрапити до війська ще у 2014-му, тому дуже зрадів, коли мені сказали, що візьмуть

    У військкоматі мені відмовили відразу, і я пішов у тероборону. Там було 2 військово-медичних вишколи, і я далі чекав на дзвінок. Це були перші дні березня. Тоді виявилося, що в першу чергу беруть або тих, хто служив, або тих, у кого водійські права категорії С.

    Далі я мав відправлятися в 28-у мобілізовану бригаду, там  сказали, що беруть усіх, хоча я непридатний до служби навіть у військовий час (маю проблеми із зором). Я дуже зрадів, бо хотів йти до війська ще у 2014-му році, але тоді теж отримав відмову. 

    Мені сказали – іди до капітана, здавай військовий квиток. Тим часом я познайомився із хлопцями, з якими повинен служити. Такі відчуття були тоді… Не дуже усвідомлював, що ти насправді робиш. От просто наче новий досвід в житті.

    І хлопці були всі цивільні — айтішники, вчителі, усі — не військові спеціальності. Ми познайомилися, обмінялися телефонами, з кимось навіть встигли розговоритися. Наступного ранку о 9:00 вже з речами мали їхати в частину, вже визначили пункт.

    Ми вже чекали на транспорт і тут мені повертають військовий квиток,  кажуть, що я не їду. Сказали, що ніби добровольців вистачає, а я за здоров’ям непридатний.

    Кілька разів дзвонив в тероборону і в бригаду, але весь час отримував відмови. Хоча я маю досвід поводження з автоматом Калашникова, знаю техніку безпеки, вмію збирати-розбирати його, стріляти. До середини березня я був в Одесі, працював на барикадах, встановлював мішки з піском. І коли стало зрозуміло, що висадки ворожого десанту в Одесі, скоріш за все, не буде, то вирішив повертатися в Польщу. 

    Барикади в Одесі

    Барикади на вулицях Одеси

    Справа в тому, що у Варшаві в мене робота, можливість заробляти, закуповувати необхідні речі для солдат, фінансово допомагати армії. Плюс я знав, що у Варшаві не вистачає людей, які б могли координувати, збирати допомогу для військових, планувати логістику між Варшавою, Краковом, Берліном і Україною.  Тож в середині березня, коли стало ясно, що мене не візьмуть служити, я поїхав через Львів у зворотньому напрямку.

    Дрон, який купив для зйомки фільмів, віддав на потреби військових 

    Мене пропустили через кордон, тож я повернувся, і ми почали працювати задля допомоги українським військовим. Моя громадська організація «Південний Артпростір» зареєстрована в Україні. Ще ми співпрацюємо з організацією «Яскрава країна» з Дніпра. Це наші друзі. Відправляємо допомогу на Донбас, для ППО Дніпра, Одеси і нашої 28-ї мобілізованої бригади. Дрон, який купив для зйомки документальних фільмів, віддав у 28-му бригаду. 

    Дрон для ЗСУ

    Дрон переданий для ЗСУ

    Щодо моїх друзів, з якими був втрачений зв’язок, вже в кінці березня я дізнався, що, на щастя, з ними все гаразд. Вони були в київській теробороні, декого вже демобілізували. Хтось працює, хтось волонтерить.

    Свій фільм я презентував у Варшаві, коли повернувся. Цей фільм має на меті не лише розкрити невідомі сторінки історії (тут зібрані факти про одного одесита в Армії УНР, про якого не знали навіть одеські історики. Мені про нього розповіли польські історики з Інституту нацпам’яті), а й популяризувати добрі, спільні з польсько-українською історією. 

    Постер

    Постер до україно-польського фільму

    А ті різні події і зустрічі, свідком яких я став, планую використовувати, як елементи в сценаріях майбутніх стрічок.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation:

    Волонтерство

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!