• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Ольга Касьянова: «Ми дуже сильна нація. Ми – нація волі і дії»

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Lisa Bolotova

    3 Червня 2022

    Черкащанка Ольга Касьянова – одна із найактивніших та найвідоміших у своєму місті громадських діячок, а крім того волонтерка, ініціаторка безлічі соціальних, освітніх та інших проєктів. Її голос лунав на всіх найбільших місцевих святах та заходах. Усе це було до 24-ого лютого… Війна відібрала у неї улюблену роботу, розлучила з чоловіком, рідним містом, країною. Але не зуміла відібрати надію та дух боротьби. Історія Ольги Касьянової – це розповідь про те, чому українці є переможцями у цій війні.  

    «Мамочко, мені страшно. Мені здається, ми зараз загинемо»

    24 лютого мене розбудив дзвінок мами: «Олю, почалася війна. Вибухи по всій країні». Я кинулася до вікна і справді їх почула. Почала будити дітей: «Дітки, вставайте, війна почалася». Старший син довго не міг прийти до тями: «Мам, яка війна? У мене сьогодні контрольна». Молодший навпаки  підірвався з ліжка відразу, бо напередодні з татком збирав тривожну валізку і чув наші з чоловіком постійні розмови про можливість повномасштабного вторгнення росії. 

    Я зазвичай дуже акумулююся у стресових ситуаціях. Відразу подзвонила своєму партнеру Максу, ми призначили нашій команді зустріч на офісі. Видали людям зарплату на 2 місяці вперед, обійнялися і пообіцяли тримати зв’язок.

    Тоді нічого не було зрозуміло. Здавалося, що залишатися в місті менш безпечно і ми поїхали у село під Черкасами. Забрали туди маму. Пристосованих для укриття приміщень там не було.

    «Щоразу під час повітряної тривоги я саджала родину у машину і везла до тітки, у якої є більш-менш облаштоване бомбосховище». 

    Дюс (мій молодший син) постійно казав: «Мамочко, мені страшно. Мені здається, ми зараз загинемо». Намагалася його відволікати, але мої заспокоєння діяли слабко. Мабуть, тому, що мені і самій було страшно. 

    Я відчувала той страх, якому не можна було дати шанс перерости в паніку. Я чітко це усвідомлювала. Контроль емоцій і досі – мій домінуючий путівник. З початку війни я блокую амплітудні емоції: ні істерик, ні відчаю. Бо це зараз не на часі. З перших секунд війни і до цього моменту у мене є розуміння, що треба зібратися і діяти. 

    В цьому сенсі волонтерство рятує. Воно не залишає шансу завмерти і тремтіти. Ти тремтиш, але дієш, дієш, дієш.

    «Ти з дітьми і маленькими рюкзачками їдете з рідного дому від найріднішої людини в невідомість»

    Рішення виїхати за кордон мені далося дуже складно. Воно було продиктовано поведінкою молодшого сина. Старший казав: «Ну, накриє нас ракетою, то краще загинути усім разом». Він вважав, що краще залишитися з татом. А от молодший дуже гостро усе переживав. Мабуть, цю надчутливість він успадкував від нас з чоловіком. Увесь жах, який тільки може дитина сказати під час війни своїй мамі, усе це ми від нього почули.  

    Однієї ночі я прокинулася від його плачу і крику крізь сон. Ще декілька днів я сумнівалася, їхати чи ні. Але таки наважилася. Не знаю жодної жінки, якій би подібний крок дався б легко. Це біль, розриваючий усе твоє єство. Ти з дітьми і маленькими рюкзачками їдете з рідного дому від найріднішої людини в невідомість. І ти не знаєш, чи колись ще побачиш усе, що любиш усім серцем? 

    Бог оберігав нас. Ми проїхали Білу Церкву, а через годину там було кілька прильотів. Я дивилася крізь вікно автобуса і думала, яка ж красива Україна, навіть з блокпостами.  

    Родина Касьянових змушена була виїхати з України

    Ніч. Кордон. Черга. Жінки і діти. Холод. Польські прикордонники пропонували чай і ковдри. Люди куталися, мовчали. Крок за кроком просуваючись до лінії, де закінчується Батьківщина. 

    Варшава. Східний вокзал. Пам’ятаю, я сиділа на підлозі, поруч мої діти: молодший грався пухнастим пінгвіном, якого взяв на гуманітарному дитячому майданчику, старший просто мовчав, дивлячись в одну точку. 

    Поляки-волонтери пропонували їжу, безкоштовні сім-карти, памперси. Консультували, підбадьорювали, 100 тисяч разів запитували, чи не потрібен нам транспорт, житло, допомога. Аніматори розважали дітей, мами годували немовлят, бабусі обіймали підлітків, діти говорили про ракети, бомби і про Україну, яка в сто разів менша за росію, але 100% переможе.  

    «Скільки тепер тих історій про понівечені долі» 

    До Вільнюсу нас відвезли литовські волонтери з організації, яка підтримує українців, «Stiprus kartu». Неймовірної душі хлопці, як і більшість литовців. Як, в принципі, і більшість людей в світі, які з початком війни віддали окрему частинку свого серця Україні.

    Скільки тепер тих історій про понівечені долі. Я збирала їх у міграційному центрі реєстрації громадян України у натовпі, серед великих черг … 

    Міграційний центр реєстрації громадян України у Вільнюсі

    Лєна, жінка з Хмельницька, привезла дочок-підлітків, а сама поверталася до чоловіка, бо з АЕС, потрібно працювати. Плакала, хвилювалася за дівчат. Обійняла її міцно, наче вона  вся Україна. 

    Аня з Вінниці. Маленька дівчинка. Маленький рюкзачок. На руках маленький синуля, 8 місяців, який вимагав свою порцію маминого молока. Усміхнулася до неї очима. 

    Марина з Білорусі, яка шукала захисту в Україні, прожила в нас 7 місяців, а тепер тут. Торкнулася її змерзлої руки. Стиснула.

    Чоловік Вадим. Запитала, чому він, такий молодий і кремезний, тут, а не на Батьківщині.

    «Розповів, що останній рік працював за кордоном,  а тепер ось зустрів дружину з дитиною і їхатиме в Україну захищати від рашистів землю».   

    В черзі на реєстрацію мало хто спілкувався. Вся увага була прикута до працівників міграційної служби: за майже півсотнею комп’ютерів сиділи волонтери і вносили в базу інформацію про українців. По завершенню усіх реєстраційних процедур українцям видали пакет з засобами гігієни. 

    І от йдеш ти собі така з пакетом. Тримаєш за руки дітей. Навколо борди з написами «Slava Ukraini, heroyam slava!». А в тебе – шампунь, серветки, щем у серці і папірець «дозвіл на тимчасове проживання з гуманітарних міркувань»…

    «Займалася усім підряд – класична «тилова білка»

    У Вільнюс ми приїхали до моєї двоюрідної сестри, вона надала нам свою квартирку. В цьому сенсі нам було легше, ніж більшості українців, які не знали, як складеться ситуація з житлом.

    Тут почалося наше життя «за кордоном». 

    Перший місяць мій графік складався з того, що я готувала дітям їжу і сідала на телефон. Працювала штабом потреб. Дякую, Боже, за телефонний список з тисячею теплих контактів.

    Постійно отримувала сповіщення на кшталт «Олю, нам би того і цього за оцим списком, бо в хлопців нічого немає», «Допоможи знайти людей, що вивезуть поранених з Маріуполя», «Сьогодні прилетіло в дім навпроти»… 

    Перші тижні волонтерства для Ольги

    Входити в режим, який радять психологи: «попіклуватися про себе, не носити війну в собі» категорично не могла. Та й зараз не сильно можу.

    Займалася усім підряд – класична «тилова білка». Організовувала благодійний концерт. Домовилася про передачу безкоштовного автомобіля для нашої розвідки. Збирала гуманітарку. Ходила на мітинги. Влаштовувала акції. Проходила навчання по роботі з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – прим. автора), бо бачила, у якому стані приїжджають діти з Харкова і Чернігова… Розказувала молодшому сину, чому русню називають «орками», а росію – «мордором».

    А ще розповідала знайомим з росії про події в Україні. Така собі справа… Мій колишній колега, який зараз живе в Москві, написав:

    «К сожалению, Оля, объяснять им бессмысленно,  вы тут все фашисты, а это плешивое чмо – властелин мира, великий вождь и миротворец. Я не могу это изменить, никому ничего не объяснить, моя собака и то умнее».

    Дивовижна історія вийшла з цією клятою війною. У більшості українців на 100% змінилися життя, посада, статус… все! І ніхто не сказав: «Я в цих умовах жити не вмію. Я взагалі іншим займаюся». Всі перетворилися на гвинтики найпотужнішої системи. Всі узялися наближати перемогу. 

    Мене мурашить від розуміння, ЯКІ наші люди! Кожен зараз проявляє свої найсильніші риси. Я бачу, як кожен на своєму фронті намагається щось робити для України, дорікаючи собі, що робить недостатньо. Насправді, ми дуже сильна нація. Ми – нація волі і дії! І, здається, цими рисами ми заразили європейців. 

    «І він почав ліпити реальних героїв реальної війни»

    Я постійно говорю з дітьми про війну, більше за все я не хочу, щоб вони просто «перечекали війну» у мирному європейському середовищі. Вони знають все, що відбувається в Україні. Знають, що від кожного з нас залежить, на скільки швидко ми повернемося додому.

    Тому старший Льошка написав український підбадьорюючий трек, а згодом почав писати музику для молодих українських виконавців. А Дюс малював українських воїнів.

    Одного разу я побачила, що Андрій почав щось ліпити і запропонувала створити якогось персонажика, який уособлюватиме реальних людей, що стали героями.  Реальними героями реальної війни. Створити цих героїв, показати їх світу і розповісти про них. І ми почали.

    Перші поробки Дюса для благодійного ярмарку

    За 3 тижні разом з Дюсом зробили 274 поробки. Щодня ліпили з ним сучасну Україну: привида Києва, Настю Тиху з Ірпеня, яка врятувала собак-інвалідів; Маріанну Підгурську з розбомбленого пологового будинку в Маріуполі; киянку Олю, яка закрила своїм тілом 2-тижневу донечку; наших голубів (біологічну зброю) і бойових гусей;  хлопців з ЗСУ і територіальної оборони, волонтерів, пікапи для розвідки, українські хати і соняхи. 

    Тоді ми ще не розуміли, на що наша ідея стане чимось більшим. 

    «Ми розпродали майже все, що в нас було,  і заробили 970 євро для України»

    Одного дня з великою жовто-синьою торбою, повною наших виробів, ми з дітьми вирушили до Каунасу на благодійний ярмарок, де збирали допомогу Україні.  

    До нас підходили різні люди, казали: «Тримайтеся», «Ми з вами», «Як боляче» і, звісно, «Слава Україні!». Запам’ятався дідусь, який сказав: «Верь мне! Каждому москалю отольются все ваши слезы». Після цих слів я пішла до намету організаторів, бо полилося все, що тримала в собі.

    На ярмарку усі роздивлялися поробки Дюса. Розпитували. А ми розповідали їм про героїв, з чиїх життів ми «списали» наших жовто-синіх персонажиків. Литовців вражало те, що це зробила маленька дитина. Що ця дитина з України. Що вона не опустила руки і долучається до порятунку країни. І нарешті, що ці фігурки є втіленням реальних історій. 

    Родина Касьянових на благодійному ярмарку у литовському Каунасі

    Ми розпродали майже все, що в нас було,  і заробили 970 євро для України. Я купила діткам шоколадні вафлі і лишила трохи грошей на матеріали.  

    І тут сталося дивовижне! Схоже, наша з Дюсом творчість виявилася потрібною цьому світу більше, ніж ми могли уявити. В моїх особистих почалася хвиля повідомлень: у нас замовляли персонажиків Дюса в різні країни, пропонували розробити дитячий бренд, порадили створити сайт і відправити партію фігурок на передову хлопцям в Україну. 

    «Давай створимо Всесвіт українських героїв»

    А потім мені написав Макс, мій друг, партнер і персональний геній. Сказав: «Оля, це дуже крута ідея. Давай створимо Всесвіт українських героїв. Щоб він став відомим людям всього світу». Він мав на увазі масштабний концепт по типу Marvel. Але, якщо там  вигадані персонажі, типу Халка і Залізної людини, то ми можемо створити справжнє. Реальне. Наше. Українське. 

    Зараз кожен у нашій країні – герой. У кожного своя історія. І хочеться ці історії втілити у фігурках, а згодом – у кіно, у музиці, літературі. Бо Україна – це приклад сміливості, людяності і щирості,  на якому хочеться  і варто  виховувати дітей в усьому світі.

    І ми розпочали роботу. Всесвіт назвали «Dewscots» (Дюскотс). Знайшлися фантастичні люди, які допомогли розробити сайт, відмалювати персонажів для анімації, написати тексти про реальних героїв, перекласти їх, запустити інстаграм, відмалювати дизайни упаковки і промопродукції.

    Всесвіт «Dewscots»

    За нашими інструкціями вже відбулися майстер-класи в Нідерландах. Діти ліплять і теж продають дюскотиків на ярмарках, розповідаючи  про наших героїв європейцям і поширюючи славу про Україну за допомогою маленьких іграшок. 

    Це має колосальний вплив, бо одна справа бачити Україну в новинах і зовсім інша – в руках і очах дитини.  Ми змінюємо світ. Кожен з нас змінює. 

    «Той біль, який ти зараз не дозволяєш собі прожити,  він має вийти назовні сльозами»

    Щодня я з Україною руками, головою, серцем. Постійно стежу за новинами. Перші тижні в Вільнюсі прокидалася вночі щоразу,  коли у Черкасах оголошували повітряну тривогу. Навіть без усіляких звукових повідомлень на телефоні. Цей зв’язок дуже сильний і він не слабшає. 

    Не слабшає шок від міри нелюдськості,  яку демонструють рашисти. Не слабшає захоплення нашими. Українці вражають. Самовідданістю, взаємопідтримкою, гумором. Вражають бабусі, які собак (Господи, ти це бачиш?!) кутають хусткою, щоб вони не поглохли від вибухів. Діти, які на пронизаному кулями паркані, малюють квіти. Хлопці наші вражають…

    «Видно, що їм страшно, але лють до ворога сильніша за страх. І любов до своєї землі сильніша. Тому «воля або смерть» і «Україна понад усе!»

    Вражають мої діти. Яким дорослим став за цю війну старший син! Яким чуттєвим до чужого болю став молодший! Сама себе вражаю. Своєю внутрішньою дисципліною, силою. 

    Постійно уявляю, як колись хтось скаже слово «перемога»… Як я все кину і буду мчати додому!  Буду бігти до чоловіка назустріч, і буде вітер легкий, просочений нашою силою, перемогою і любов’ю. Ми обіймемося так міцно, як можуть лише люди, що пережили війну. А потім ляжемо  на траву і будемо плакати, дивлячись у небо. Поруч будуть діти, які вперше в житті зрозуміють наші сльози, бо самі пережили все це. Бо той біль, який ми зараз не дозволяємо собі прожити,  має вийти назовні сльозами…

    А далі щастя. І тільки так.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Lisa Bolotova

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!