• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олена Салтанова з дочкою

    Олена Салтанова: «Для українців дім – це скарбничка цінностей. Місце, у яке хочеться повертатися»

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation: Mariia Orletska

    10 Липня 2022

    До початку повномасштабного вторгнення черкащанка Олена Салтанова працювала дизайнеркою інтер’єру на невеличкій фірмі, яку заснувала разом зі студентською подругою, разом із чоловіком виховувала двох дітей і планувала ремонт у будинку, який вони купили кілька років тому. А ще – писала книгу про «українське хюгге» і відчуття дому. З початком нового етапу війни росії проти України жінці довелось поїхати з дітьми і маленьким рюкзачком речей у далеку Швецію. Там Олена уже кілька місяців як звикає до нової реальності та готує до публікації свою книгу, у якій акценти із датського хьюгге змістилися на український затишок. 

    Олена, як і більшість українців, постійно моніторила тривожні новини. Але до кінця в повномасштабне вторгнення не вірила. 

    «Було в мене вже певне передчуття. 24-го лютого  я прокинулася о 5-тій ранку, схопила телефон і почала гортати стрічку новин. Там я нічого не знайшла і врешті-решт він у мене впав і розбився екран. Потім я заснула, а через годину прокинулася і у всіх чатах уже було повідомлення про те, що почалась війна.

    Далі була якась сюрреалістична година, коли треба було  збирати доньку і сина в садочок і школу, а замість цього я будила сина і говорила «Прокидайся, але в школу ти не підеш, бо почалася війна». 

    Ми з чоловіком вирішили облаштувати укриття в бані (там є басейн, який мав правити нам за бомбосховище, а вікна ми  заклеїли). І виїжджати спочатку ніхто не збирався. Але ситуація в Україні все загострювалась і через тиждень подзвонив мій брат, який живе у Швеції, з питанням «Ну, що, ще довго ви будете жити у бані?» Тож через тиждень ми зібрали речі. Морально це було дуже важке рішення. Я ревіла 24 години безперервно». 

    Родина Салтанових

    Олена Салтанова з родиною

    Олена пригадує, що зібрала маленьку валізку, бо чула розмови про те, як люди по 8 годин стояли на кордоні і йшли кілометри пішки, разом із дітьми.

    Зібрала найнеобхідніше, куди увійшли 2 книги українською, блокнот із нотатками моєї майбутньої книги і флешка із файлами – чорновиками до книги. Минулого року у мене була операція після перелому ноги. У мене 2 болти в коліні, і є спеціальний документ для аеропорту, щоб проходити металошукач. Так от, я його забула. Але книжки взяла. Чесно, думали, що їдемо максимум на 2 тижні. Ніхто не очікував, що це затягнеться на довгі місяці. 

    Маршрут подорожі Олена та її чоловік склали за 2 години. «Мій чоловік, Саша,  довіз нас до кордону з Румунією. Далі довелось пояснити дітям, що далі тато з нами не їде. Найважче – це було бачити їхні очі при цьому. На нашому шляху було дуже багато блокпостів. Коли перевіряли машину, і бачили, що їдуть діти, солдати кричали «Слава Україні», а мій син, Ярик кричав «Героям Слава». Це було так щемливо. Аж до сліз. Далі ми ночували біля кордону в якійсь школі. І з нами були люди, які виїхали з Київщини, з-під Бучі. І от, коли вони розказували, що у людей немає дому, що вони в чому сиділи в підвалі, в тому ж і їдуть далі. Що у них один пакетик речей з собою, от  тоді я зрозуміла, що у мене поки-що мандрівка. Канікули. А у них – війна.

    Олена з чоловіком

    Олена Салтанова з чоловіком

    Далі Олена з дітьми доїхали до кордону, провели 3 дні в Румунії, а звідти  полетіли в Швецію. «1,5 години ми стояли в аеропорту, в черзі «інші». І я не могла зрозуміти, чому ж так багато людей. А потім до мене дійшло, що інші – це  не жителі Євросоюзу – все це були мами з дітьми, бабусі – українці. 

    Швецькі дитсадки і школи вразили свободою

    «Для мене у Швеції дуже багато усього цікавого. Я ніколи не була раніше, але дуже хотіла сюди потрапити. Тут найбільший у світі магазин «Ікея», скандинавський стиль, який дуже популярний у всьому світі, і, звісно, міська архітектура, яка мені – дизайнеру і архітектору, дуже цікава. Для мене нема нічого кращого, ніж вийти в місто і дивитися на будинки. І хоча кажуть, що активному туристу тут нема що робити, але мені тут цікаво. Люди в Швеції дуже привітні, добрі, волонтерський рух дуже розвинений.

    Читайте також: Калерія: «Надя розповідає мені усі реалії Херсону. А потім ховає телефон»

    І не так уряд допомагає українським біженцям, як пересічні люди. Щоправда, є велика проблема з документами. Я тут себе почуваю, як в радянському анекдоті  про естонців. Все дуже повільно, волокіта, купа паперових листів. Поки ми дочекалися свого ідентифікаційного номеру, поки дочекалися своїх документів, то минуло три місяці. Мій старший, Ярослав, увесь цей час вчився в українській школі онлайн, вставав у 7 ранку, бо тут же різниця в часі. А донька Марина тільки через 3 місяці потрапила до садочку».

    Як розповідає Олена, швецькі дитячі садки вразили її своєю свободою. Каже, якби їхня українська вихователька побачила цю систему, то, певне, втратила б свідомість. 

    «Тут в садках немає ліжечок, де впав, там і спиш. Не хочеш спати – не спи. Не хочеш їсти – не їж. Не хочеш співати, хочеш гратися іграшками – йди грайся. В людині виховуюється вільна особистість і якраз ця свобода цінується понад усе. А ще – загартовування. Вихователька поливає усіх шлангом у дощ, у плюс 13. Звісно,  діти у відповідному одязі – дощовиках, гумових чоботях, але це так незвично для нас, що спочатку трохи шокувало». Оскільки Швеція – соціалістична країна, діти Олени мають право відвідувати садочок і школу безкоштовно.

    «Якби я тут працювала, то у Марини було б більше годин, коли вона має право перебувати в садочку, я могла б віддати її на цілий день. Зараз це лише з 9 до 3. Але знайти роботу за фахом можна, лише вивчивши мову. Тому поки я вчу шведську і працюю онлайн з клієнтами з України. І дуже мрію повернутися додому». 

    Олена за роботою

    Олена Салтанова за роботою

    Мрію сісти на травичку вдома, налити собі чашечку кави і помилуватись піонами і трояндами, які я садила, і які тепер квітнуть без мене

    В українських Черкасах Олена мала двоповерховий будинок з банею, садом, собакою, котом, рибками і черепахою. Зараз вона живе разом із мамою, дітьми і братом у його невеличкій квартирі. Постійно згадує рідний дім і пише про нього. 

    «Коли я задумувала свою книгу про український дім, то планувала назвали її «українське хюгге». Але зараз плани помінялись, бо Україна тепер цікава всьому світові через її самобутність. Без штучного прив’язування до різних країн та культур. Раніше всі ми орієнтувались на хьюге, скандинавский стиль, модний фен-шуй. А зараз ми наскільки переоцінили своє  ставлення до країни своєї, свого дому. Виявилося, наскільки ми всі його любимо. Тому, що всі, хто виїхали, хочуть додому. На канікули, на якийсь місяць приїхати сюди було б прикольно. Але всі хочуть додому.

    Олена розповідає, що для українських дітей у Швеції відкрито музеї і розважальні центри. Їх можна відвідувати безкоштовно  і саме там вона  пересікається  з іншими біженцями. 

    «Тут ми і обговорюємо наші нові усвідомлення. Те, що у нас є традиції, така прекрасна культура, і ми зрозуміли. що не такий уже в нас поганий дім. Бо нам вбивали в голову комплекс меншовартості. А тепер всі ми відкрили очі і подивилися, хто ми,  насправді, є. Коли я питала раніше, ще до вторгнення, під час підготовки книги, «яке ваше відчуття дому», то пам’ятаю, хтось написав у коментарях, що у відчутті дому головне – наявність дому. А потім я читала в соцмережах пости людей, які описували свій біль. То вони переживали не за майно, гроші чи техніку, а за спогади. За те, що не повернути дитячий альбом з фотографіями. За те, що не повернути вишиті бабусею ікони, рушники, картини, старі фото батьків, на яких вони ще молоді. Думаю, що усі ми зараз зрозуміли, що для українців дім – це скарбничка цінностей. Недавно я прочитала книгу Клода Рапая «Культурний код». Він працює піарником і розробляє рекламу з огляду на те, що важливо для різних націй. Він пише про американців і французів. Що для них – дім. А для українців дім – місце, куди хочеться повернутися. Тепер уже – мільйонам людей. Бо багато років приходили кровожерливі сусіди, і людям доводилося тікати. У мене вдома ще є дім. Але є люди з Херсону, Маріуполя та інших міст, яким нема куди повернутися. І це чорна діра у душі. 

    Майбутня книга Олени Салтанової називатиметься «Вдома і стіни допомагають, або секрети щастя по-українськи». Письменниця нині співпрацює з низкою українських фотографів і дизайнерів, відбираючи ілюстрації для книги і подається на спеціальний грант, щоб дати виданню життя. 

    На свій День Народження Олена з’їздила у знакове для українки у Швеції місце – місто Сігтуну, першу столицю Швеції, де народилася принцеса Інгігерда, яку ми знаємо як Анну, дружину Ярослава Мудрого. 

    Їх доньки, три у княжни Анна, Єлизавета, Анастасія потім стали  королевами – Франції, Данії та Норвегії, Угорщини відповідно, є прадавніми родичками сучасних  королів. Церква потім охрестила  Анну Новгородською. За їх літописами, вона доживала віку в Новгородському монастирі. Проте наші вчені спростовують цю інформацію. В фільмі «Україна. Повернення свої історії» дослідники прийшли висновку, що Анна була сильною і вольовою жінкою, розумною, мудрою на рівні свого чоловіка і правила разом з ним державою до кінця у Києві.

    «В містечку Сігтуна все, як я за люблю – історично, колоритно, автентично та затишно. Від руїн замку ми попрямували до більш сучасної церкви, – розповідає Олена Салтанова. Їй тільки 300 років. Служителі розповідали нам історію шведської принцеси, пам’ять якої тут вшановують, та згадували про її чоловіка. Тоді я сказала, що мого сина  також звуть Ярослав.

    «О, який збіг,  здивувався дідусь, – хлопнувши мого Ярика по плечах, поки той розглядав незвичну для шведської церкви православну ікону Анни і фрески на стелі. Гарне ім’я, до речі!»

    Ярослав ним справді пишається з того часу, як зі шкільних уроків почав пізнавати історію.

    «Мам, – питав він, чи достатньо я мудрий?»

    І це питання, яке я весь час ставлю собі, в тому числі, і в моїй книзі: Чи достатньо мудрі ми, щоб пишатися своїм усім, від імені до історії?

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation: Mariia Orletska

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!