• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олександра Кондрашева зі свом чоловіком Захаром

    Олександра Кондрашева: «Ми виїжджали між розстріляними авто, трупами, частинками тіл, знищеної техніки, яка ще диміла»

    ОкупаціяУкраїнці за кордоном

    АвторAuthor: Юлія Осадча | Translation: Kateryna Doroshenko

    20 Липня 2022

    Два роки тому багатодітна родина 33-річної Олександри Кондрашевої переїхала до села Северинівка Бучанського району, що на Київщині. Старенький будиночок у мальовничьому селі став для них місцем відновлення та сили. З перших днів війни, район прийняв на себе перший удар від російської навали. Родині довелося жити під постійними обстрілами, бомбардуванням та в оточенні рашистів. Про те, як родина виживала в окупації та була за крок до смерті читайте далі. 

    Ми — багатодітна родина. Маємо четверо дітей, яким одинадцять, десять, вісім та шість років. Одна дівчинка Стефанія, решта — хлопці: Арсеній, Орест і Любомир.  

    У село Северинівка ми перебралися на постійне проживання два роки тому. До цього постійно мешкали на Подолі у Києві. В 2016–му придбали тут стареньку хатинку, якій вже понад шістдесят років. Вона нам дуже сподобалася, була на три родини з трьома пічками. Сорок соток землі у дуже мальовничому містечку поєднувалися з гарною інфраструктурою та близькістю до столиці. 

    Коли  почався коронавірус, то в село перебралися вже на постійне проживання. На початку пандемії я тяжко перехворіла та втратила дитину. Ми відновлювалися тим, що ходили по місцевому лісу та полях.

    За декілька днів до війни

    Олександра Кондрашева із дітьми та їхніми друзями за декілька днів до війни

    Покупка нашої дачі — це поштовх, щоб розпочати бізнес з виготовлення солодощів без цукру. На той момент діти потребували здорового харчування і не було таких пропозицій, як зараз. Тоді ми почали використовувати наш врожай на  виготовлення пастили. 

    Звістка про війну

    Ми до останнього не вірили в те, що буде війна. Єдине, що я зробила — це за проханням свого чоловіка зняла трохи готівки і заправила автівки бензином.

    Вранці 24–го лютого ми не слухали новини. Не робили цього і напередодні. Того ранку ми мали везти дітей в школу. Навчальний заклад  розташований після Стоянки. Це треба їхати по Житомирській трасі. Школа у нас приватна. Ми туди возили дітей щодня. 

    І от о сьомій годині ранку ми виїхали, як завжди. З нашого будинку до траси лише один кілометр. І щойно ми виїхали, то одразу побачили, що дуже багато машин їхало у зворотньому напрямку. Це точно було ненормально, бо зазвичай вони їдуть навпаки, в сторону столиці. Утворилися дуже великі затори. 

    Ми зупинилися, прочитали новини і були дійсно шоковані тим, що розпочалася війна. Тоді ми розвернулися і поїхали додому. І власне все. 

    Ми зрозуміли, що кудись виїжджати не будемо, адже дуже багато людей покидало Київ і на дорозі був затор в сто кілометрів в сторону Житомира. Ми були переконанані, що в нашому селі нічого не буде.

    Ми рушили в місцевий магазин, там був неймовірний ажіотаж. Дві години ми намагалися щось взяти з полиць. Добре, що взяли, адже я навіть передбачити не могла, що доведеться економити навіть макарони. 

    І все. Ми приїхали додому. Прогулялися лісом та почали читати новини. Паніки не було. Ми просто були дуже напружені через неймовірну кількість чуток. 

    «Над нами літали дуже низько військові вертольоти та винищувачі, також чули вибухи, бо Ірпінь, Гостомель і Буча у 20 км від нас. Було відчуття, що це має скоро закінчитися».

    Другий – третій день пройшли так само, але 27–го лютого на сусіднє село Березівка впав літак прямо на високовольтну лінію і в нас зникла електрика. 

    Ми вже не могли під’єднатися до інтернету, а мобільна мережа завжди ловила у нашому селі дуже погано. А через кілька днів, коли колони москалів вже йшли по Житомирській трасі, то зникли і мобільні мережі. 

    У нас є камін. Коли було темно ми його палили, також використовували свічки і похідний ліхтарик. Були і новорічні гірлянди, які освітлювали нам дім. 

    Ховалися у підвалі наших сусідів. У них великий новий будинок. Коли були обстріли на нашій вулиці, ми три дні ми провели у підвалі, але дітям було дуже важко — там було багато людей. Чоловік нікуди не ходив, він залишався вдома.  

    Ми почали жити за природніми біоритмами. Біля нас всього було четверо наших дітей та четверо похресників. Вони проживають на нашій вулиці, ми усі тусувалися разом. Діти гарно пристосувалися до ситуації, у них не було такого страху, як у дорослих. Вони постійно гралися на подвір’ї, а коли дуже сильно бахкало, то забігали додому. 

    У нас був блокпост, на нього по черзі ходили усі чоловіки. Вони там стояли навіть без зброї, її просто не було. З Макарова до нас приїжджав воєнкомат, обіцяли роздати зброю, але там розпочалися дуже сильні бої, тому ніхто нічого не отримав.

    Кожен брав із собою, що мав: хто рушницю, хто ніж. Проте через тиждень, коли на нашому полі вже стояли танки москалів, вони почали стріляти по блокпосту і вже він був знищений. На щастя, всі встигли втекти. 

    Окупація

    Через тиждень після такого сидіння вдома, почалася окупація. Це був початок березня. Єдиним нашим джерелом інформації було радіо. Ми сідали в автівку (у нас електрокар), майже усе село підключало до неї свої телефони на підзарядку. Там був пагорб, де трохи ловив інтернет. Але там було небезпечно. 

    Малюнок дитини під час окупації

    Малюнки доньки Олександри під час перебування в окупації

    Коли ми перебували в окупації, у нас вже закінчувалися продукти, я вперше зіткнулася з тим, що у мене за столом сидить восьмеро дітей, а ти думаєш чи вистачить двох пачок макарон, що залишилися. У нашому магазині вже на другий день нічого не було, там лишився тільки кетчуп та шоколадні цукерки. Звичайно, ми брали і їх, бо це продукти. У нас в селі розташоване маленьке виробництво замороженої риби. Через тиждень окупації працівники почали просто роздавати людям, адже нічого не працювало і риба зіпсувалася б. 

    «Ми часто обмінювалися продуктами з селянами: у мене було багато яблук, пастили, я їх обмінювала на яйця або на буханку хліба, чи на картоплю. Люди знали, що в будинку багато дітей і приносили продукти просто так».

    У мене на той момент була тонна яблук, кілька кубів вже готової пастили на продаж. Це все розійшлося селом, я роздавала родинам з дітками. Нас це дуже виручало, адже пастила — це вітаміни.

    З нашого села загинуло двоє чоловіків. Одного розстріляли за те, що знайшли у нього вдома патрони і фото, де він з рушницею. Він був мисливцем. Другого чоловіка знайшли під Мотижином у братській могилі. І родина, яка намагалася евакуюватися: батька та маму розстріляли, дівчинку 9-ти років повернули в село, а 15-річну дівчинку забрали із собою. Тіла людей й досі знаходять, думаю, це буде тривати ще довго. 

    Це все, що ми знаємо. Я вважаю, що наше село під якимось куполом. Гадаю це тому, що у нас немає проїздної дороги. Тому великих руйнувань село не зазнало: вкінці нашої вулиці пошкоджений будинок, де-не-де пошкоджені сараї, у будинку нашого батюшки снаряд в стіні, у нас з пошкоджень — лише дах мангалу.

    Одного разу ми з чоловіком пішли на той пагорб і просто по нашій вулиці почалися обстріли. Ми бігли, а прильоти були дуже близько. Спішили до дітей, бо хвилювалися як вони самі в будинку. І коли добігли та зайшли до будинку, малеча була налякана і ховалася: хто під ліжком, хто під подушкою. І єдине що вони сказали: «Мамо, у нас впав зі стіни годинник і розбився». Це їх дуже турбувало. Сьогодні ми придбали новий і повісили, з цього я дуже тішуся.

    Читайте також: Дмитро Антонюк: «Летовище у Старокостянтинові бомбардували саме в той час, як ми відмовилися їхати тією дорогою»

    Танки стояли на полі між Северинівкою та Мотижином, колони їздили по Житомирській трасі. Пізніше її назвали «дорогою смерті». Там була дуже велика кількість техніки. Час від часу наші їх обстрілювали та знищували, а залишки російських солдат з цих танків розбігалися по селах. 

    У нас поряд котеджне містечко закритого типу, через ліс москалі знайшли це містечко. Звідти мешканці вже виїхали, а росіяни влаштували собі там базу. Вони там все викрадали та мародерили. Вони і думали, що це село Северинівка. Потім вони спіймали мешканця нашого села, від нього і дізналися про нашу вулицю. Після того вже почали ходити по наших вулицях.

    ВТЕЧА ВІД ВІЙНИ 

    Ми вирішили спробувати виїхати шостого березня. До нас почали доходити чутки про те, що відбувається навколо нашого села. Когось  розстріляли, а когось там зґвалтували… і тому ставало дуже страшно. 

    До обстрілів ми звикли, до того, що горять поля—  ми також звикли, але ми розуміли, що це не найстрашніше у війні, найстрашніше — це звірства окупантів.

    Ми домовилися з батюшкою із нашого села. Вирішили з місцевими жителями виїжджати колоною, нас зібралося 15 машин. У нас була ілюзія, що виїжджати колоною більш безпечно. 

    Ми почіпляли білі пов’язки, почепили іграшки до машин та написали «Діти». Сіли вранці в нашу автівку, яка на бензині. Туди влізло чимало людей. Коли ми виїжджали, проїхали шматок дороги до Житомирської траси і ми були шоковані від того, що почали. Це траса з шести полос, там була колія, в якій не було відбійників. 

    Ми виїжджали між розстріляними авто, трупами, частинками тіл, знищеної техніки, яка ще диміла.

    Евакуація із Северинівки

    Евакуація родини Олександри Кондрашевої із Северинівки

    Їхали дуже обережно, щоб не пробити колесо, бо знали, що ми — жива мішень. Тільки за перші два тижні війни розстріляли 50 цивільних осіб, які намагалися виїхати. За день до нашого виїзду родина з двома доньками намагалася евакуюватися. Нам дуже пощастило, адже окупанти діяли за принципом одну колону пропустити, а одну — розстріляти. Вони нас бачили, але вдалося проскочити. Дорога між Северинівкою та Макаровим була дуже страшною, це важко будь-коли забути. 

    «Там стояли авто з трупами дітей, жінок, літніх людей, домашніх улюбленців. Вони стояли кожні 100-200 метрів».

    Перший блокпост із ЗСУ ми побачили біля Макарова. Це були дуже втомлені українські військові…було видно, що вони перебували в дуже сильній напрузі. Тільки потім ми дізналися наскільки жахливі бої там були і скільки було у нас втрат. Ми тоді цього не знали. Наш військовий порадив їхати дуже швидко і не зупинятися. Ми погнали прямо по дорозі на Рівне. Їхали ми до моєї подруги.

    Рівне

    Коли приїхали в Рівне, я взагалі не могла зрозуміти, як проїхавши дві з половиною години, можна побачити таку разючу різницю. Там купа трупів, розстріляні машини і жах, а тут — життя, магазини і кав’ярні. 

    Ми два тижні не милися. Я ніколи не забуду запах страху і  спаленого металу. Цим пахне людина, яка виїжджає із зони бойових дій.

    Це було дуже сюрреалістичне відчуття, бо ми їхали дві з половиною — максимум три години, з них півтори години дорога була страшна, а от саме в Рівному я відчула, що люди не знають що таке війна. Мені було дуже радісно від цього, я хотіла обійняти кожного. 

    Також мені хотілося кожному розказати, що в тому боці, там люди на дорозі лежать, там діти з батьками розстріляні, ти хочеш розповісти кожній продавчині, кожному зустрічному свій досвід.

    Це такий стан, коли ти перебуваєш на адреналіні, у тебе високий рівень кортизолу. Це особливість людської психіки, це я зрозуміла, коли вже  проходила курси по кризовій воєнній психології і я розумію, що це нормально. 

    Мене дуже потішило те, що коли люди чули звідки ми виїхали, то вони до нас дуже співчутливо ставилися, робили знижки в магазинах, у кав’ярнях. Мене взагалі дуже вражає доброта та щирість українців. 

    Теплу зустріч наших друзів я, мабуть, запам’ятаю назавжди. Борщ, яблучний пиріг, фрукти, неймовірної краси сервировка столу, більш ніж комфортна ванна та купа рушників спеціально для нас. Мені навіть було соромно зняти шапку з голови.  

    «Ми всі помились та сиділи за столом і тихо, зосереджено їли до останньої крихти неймовірно смачну їжу. І спали ту першу ніч в безпеці без вибухів. А на ранок були нагодовані знов та підліковані, а ще обдаровані вітамінами та медом в дорогу».

    Мирослава, моя подруга, тоді сказала мені багато важливих слів, які я тримаю в серці. 

    Думаю про те, що є люди, які поновлюють твоє відчуття гідності. А є такі, що знецінюють його словом та ділом. Тонка робота – ладувати простір навколо, пильнувати життя, загоювати рани і бути поряд. Материнська.

    Весь цей час для мене – це суцільне відкриття неймовірності людської доброти, щедрості та підтримки. Далі ми поїхали у Тернопільську область до наших рідних у місто Теребовля.  Звідти родина мого чоловіка, з Галичини. 

    Ми жили там у старому будинку, у якому зростав мій чоловік. Саме цей будинок під час Другої Світової Війни перебував під німецькою окупацією, потім вже під радянською.  

    Будинок в Теребовлі

    Історичний будинок в Теребовлі

    Німці платили за цей будинок, тобто орендували, а коли прийшла радянська окупація, то вони просто вигнали звідти родину і  заслали у Сибір на 20 років. Усі діти бабусі мого чоловіка впродовж 20 років народилися у Сибірі. Потрапила вона туди 17-річною дівчиною, а повернулася 40-річною жінкою. Ще 5 років після повернення намагалася вибороти будинок. Після повернення власності, вже проживала там і бавила своїх онуків. 

    Для мене історія цього будинку дуже показова. 

    БОЛГАРІЯ

    Через місяць після звільнення, у селі не було ніяких комунікацій. Чоловік повернувся в Сиверинів наводити лад, а я поїхала з дітьми в Болгарію. Перебували ми там місяць. Проживали у готелі за рахунок спонсорування від Європейського союзу. Там у спортивному таборі була програма для українських діток та їхніх мам. У Болгарії діти грали у футбол, займалися спортом. 

    З дітьми мені було не важко, адже звикла майже увесь свій час проводити з малечею. Раніше вони навіть були на домашньому навчанні. 

    «У маленькому містечку, де ми тимчасово проживали був День міста, тоді запустили салют. Це тривало 15 хвилин, нас ніхто не попередив. У нас був посттравматичний стан і ми з дітьми дуже злякалися. Але, на жаль, люди, які не відчули війни, не розуміють цього».

    Болгарія взагалі, на мій погляд, не дуже радіє українцям. Там багато проросійських настроїв. Там у мене був дуже хворобливий посттравматичний стан, я працювала із фаховим кризовим психологом-травмотерапевтом. Мені вистачило дві зустрічі, аби привести себе в норму. 

    Мені було дуже важливо проговорити декілька речей: наприклад, коли на нашу вулицю падали снаряди і чули страшний свист і ми бігли до наших дітей, до нашого будинку потрібно було пробігти 500 метрів. Тоді я дуже злякалася за дітей. Я дуже розділяю страх за себе і за дітей, страх за дітей не порівняти ні з чим. Це дуже серйозне та сильне відчуття, яке напевне кожна мама в Україні відчула на собі. Воно в рази важче, ніж страх за своє життя.  Я не змогла бігти, бо у мене ноги були неначе з вати. А чоловік мені каже «Ти ж у минулому професійна спортсменка, ти ж можеш». А я просто не могла, у мене підкошувалися ноги. Спрацювала психосоматика. Відтоді я не змогла займатися ні йогою, ні зарядкою, ні пробіжкою. Хоча це все у мене було присутнє у мирному  житті. Я проговорила це з психологом і вона мені пояснила, що це абсолютно нормально. 

    Також ми дуже не хотіли виїжджати в перший день, адже потрібно було стояти в кілометрових заторах. Ми думали: «а раптом вони будуть бомбити той затор?» А коли я зрозуміла, що вже не виїхати або виїхати ціною свого життя чи своїх дітей…мене мучало відчуття провини за те, що я неправильно вчинила і треба було все-таки їхати. Я мала вивезти дітей. Це відчуття з’їдало зсередини дуже сильно. 

    Психологиня мені пояснила, що я маю дивитися на події не з погляду що я не зробила, а з погляду, що я зробила задля безпеки своїх дітей. Ми почали перераховувати що ми зробили з чоловіком для своєї малечі і я почала пишатися собою.

    Я захоплююся українською психологинею Ольгою Шакутько. Вона працює як волонтер з дітьми у травматичних станах. 

    Повернення додому

    І от 31 травня програма закінчилася і українців попросили виїхати. Ми виїхали додому раніше, бо мали можливість поїхати на автобусі за власні кошти. 

    Я дуже хотіла додому, мене туди кликало на фізичному та духовному рівні. Я знала, що потрібно повертатися. Набридло жити в чужих будинках. Вони усі прекрасні, але вони не свої. Я відчувала, що там я на своєму місці, мої діти також. Я думала, що по поверненню мені буде страшно піти в поле, але страх зник. Особливо, коли бачимо, що тією дорогою вже ходять люди і ми почали гуляти там. Щоправда в ліс ми не зможемо ходити принаймні декілька років точно. Він повністю перекопаний рашистами.

    Повернення додому

    Довгоочікуване повернення додому

    Зараз я бачу, як біля магазину хліб вивантажує автівка, на якій просто нема місця без кульових отворів. Дорога понівечена дрібними ямками від снарядів, де-не-де – чорні плями від попелища розміром з цивільну машину. Заправки, супермаркети, ресторани на узбіччі траси спалені і зруйновані. Я думала, буде страшно та взагалі флешбек. А ні. Звично так. 

    Знахідка біля будинку

    Знахідки біля хати. Після переваірки дорослими діти ними гралися.

    Реабілітована психіка відводить увагу на позитив: природу, цілий дім, близьких людей, смачні сезонні фрукти. Але голова твереза: тримати повний бак авто, зібрану валізу, готівку в гаманці і їхати без вагань при першому тривожному дзвінку. 

    Здається, тепер це наша реальність на довгі роки: знов і знов відтворювати вдома повноцінне життя та робити вигляд, що все так буденно й звично, і бути готовим покинути його щомиті…

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Осадча | Translation: Kateryna Doroshenko

    ОкупаціяУкраїнці за кордоном

    Інші історії

    Other Stories

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!