• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олександр Степанов

    Олександр Степанов: «Немає чого боятись на війні, навіть поранення чи смерть — очікувана річ, хоч і жахлива»

    Воїни

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    2 Червня 2022

    Олександр Степанов був звичайним веб-програмістом у одній із престижних київських компаній. Навіть був християнським місіонером у Середній Азії. В Україну із місіонерської подорожі повернувся якраз тоді, коли почались сутички на вулиці Грушевського, під час Революції Гідності. І одразу «включився» у революційну діяльність. Був у складі Першої київської сотні ОУН ім. Євгена Коновальця на Майдані. Тоді і поповнив лави українських захисників. Тому, коли почалось російське вторгнення Олександр не роздумуючи пішов на фронт. Шкодує, що не встиг доїхати до Маріуполя. Одного разу життя йому буквально врятувала сосна.

    Я ще з дитинства знав, хто мій ворог

    Моє воєнна історія розпочалась у травні 2014 року. Тоді я пішов на війну добровольцем. Спочатку був у складі батальйону Золоті ворота, з яким пліч-о-пліч боронили міста Щастя, Сабівку, Веселу Гору та Сєверодонецьк. А в грудні того ж року перейшов до славетного полку «Азов». 

    Найцікавіше, що звільнився я з нього тільки 31 січня 2022 року, за три тижні до початку повномасштабної війни. На жаль, я не встиг із Західної України доїхати до Маріуполя, коли усе почалося. Дістався тільки до Києва, де і потрапив у 72 Окрему механізовану бригаду (далі — ОМБр). Але я вірю, що хлопці виберуться з Маріуполя і я згодом  нарешті приєднаюся до них. Чесно, пішов на фронт, бо вибору чи іншого правильного рішення, по великому рахунку, немає у нас. Треба боронити Україну.

    Олександр Степанов

    Олександр Степанов: «Уже п’ять років поспіль я зустрічаю своє день народження у військовій формі»

    Мене спонукало те, що до нас прийшли вбивці, кати, окупанти, мародери, гвалтівники, які вбивають мій народ та руйнують наші міста. Українець має бути воїном та боронити рідну землю, народ, сім’ю. Тим паче, коли 8 років вчився воювати. Тому я в строю, бо позаду нас наші міста, наші сім‘ї. Це мій обов’язок — захищати країну від чергової червоної навали. 

    Історії моєї бабусі про Голодомор і увесь жах війни, які їй довелось пережити, назавжди закарбувались у моїй пам’яті. Ще тоді я вже знав, хто мій ворог.

    Я повернувся на спину, дивився в небо і відчував, як життя йде з мене

    Немає чого боятись на війні, навіть поранення чи смерть — очікувана річ, хоч і жахлива. За усі роки в АТО/ООС я жодного разу не був пораненим, а тут всього за півмісяця на фронті отримав тяжкі травми. 

    Це була битва за селище Мощун, Київської області. Його ще називають українським Верденом. Усю ніч і цілий день по нас били із арт-підготовки, якої я ніколи ще не бачив. Палало усе: від горизонту до горизонту. Буквально кожна будівля. Зранку русня пішла в наступ піхотою через ліс, хотіли нас оточити, ми вже чули їхні крики та команди і кричали у відповідь «русіш швайне, здавайтеся!». Потім ще щось про бутилки, а у відповідь чули тільки лайки. Ми відкрили шквальний вогонь і відбили цю першу атаку. 

    Олександр Степанов: «Перемога за нами, українці! Київ героїчно тримає оборону!»

    Олександр Степанов: «Перемога за нами, українці! Київ героїчно тримає оборону!»

    Пізніше почули, як десь гуркотить техніка… багато техніки. Добре, що у мене був БПЛА(безпілотник), який я підняв і побачив, що ворог вже у 260 метрах обходить нас колоною восьми бойових машин десанту (Далі — БМД). Знову хотіли оточити. 

    Координувавши поле бою з неба, ми вивели танки та підготували таку зустріч (разом з допомогою богів війни), що кожна одиниця ворожої техніки не повернулася додому! Як і та піхота, яка лишилася назавжди в лісах під Києвом. Але через пів години вони почали мстити і мене «накрили» тяжкими 120-ми мінами. 

    Перша пролетіла за спиною, потрапивши в велику сосну, і осколками перебило ліву ступню, я впав і почав накладати турнікет. Якби не та сосна — я був би мертвий 100%, занадто близько прилетіло. Поки лежав прилітало ще і ще. Одна з наступних мін розірвала мені праву литку, згодом прилетіло ще й в руку. Осколки ще прилітали та розривали мене, міни дуже близько падали та підкидали мене від землі. Будинок під яким я лежав вже палав вогнем та засипав мене. 

    Тоді просто перевернувся на спину щоб бачити небо і відчував як життя йде з мене. Але страшно не було, тільки шкода було засмутити дружину та батьків. Правда, ще й самотньо було лежати отак одному на полі бою.

    Олександр Степанов: «Передаю усмішку та вітання зі шпиталю. Сподіваюсь, за два місяці стану знову до строю!»

    Олександр Степанов: «Передаю усмішку та вітання зі шпиталю. Сподіваюсь, за два місяці стану знову до строю!»

    Через 40 хвилин обстрілу до мене дісталася моя група та ще 2 години «латали» в сусіднього подвір’ї під обстрілом, бо машина евакуації не могла проїхати. Хлопцям довелося ще під мінами тягнути мене до блокпосту, де нарешті мене забрали та відвезли в лікарню. У результаті у мене — дві ноги і рука, контузії різні, струс та черепно-мозкова травма, а у них — мінус колона з особовим складом. Тож із цього бою я вийшов переможцем, хоч і пораненим.

    Плани на майбутнє, яке ВІРЮ, що буде

    Зараз усі мої мрії тільки про сім’ю та дружину. Бо ми та і не встигли сповна насолодитися сімейним життям. Одружилися ми минулого літа. Я прямо із бойових приїхав, одружився і через три дні після весілля повернувся на фронт. Тому, коли це нарешті закінчиться, я повернуся, побудую будинок у передмісті і нарешті відчую смак тихого, сімейного життя. У звичайній рутині із коханою людиною поруч.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!