• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олег та Оля після 13 днів у підвалі маріупольської лікарні №2

    Олег Гусак: «Щоб зрозуміти, що ми пережили у Маріуполі, подивіться фільми «Врятувати рядового Райана» або «Снайпер»

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    4 Червня 2022

    За три дні до того, як росіяни скинули на маріупольський пологовий будинок бомбу, Олег Гусак привіз туди народжувати доньку. Відео, на якому він попідруки виводить поранену дружину, а слідом з підвалу виходять його зять, вагітна Анастасія та 11-річний син, облетіло увесь світ і змусило його здригнутися. Розповідь Олега Гусака – це свідчення про звірства російської армії в українському Маріуполі.   

    Я родом з Черкаської області, села Благодатне. Закінчив Одеське морехідне училище за спеціальністю технік-експлуатаційник, отримав направлення в Маріуполь. Уже 36 років як там живу і працюю. 

    Вдруге одружився, і в новому шлюбі у нас з Олею народився син Влад, якому вже 11 років. 

    У моїй історії стільки всього незвичайного, що можна фільм знімати. Ви можете собі уявити, що якраз у ніч з 23-ого на 24-те лютого я їхав у потязі «Київ-Маріуполь»? У мене закінчилася відпустка і 25-ого я повинен був виходити на роботу.

    Я ще в дорозі почув, що почали бомбити по всій Україні. І сказав, що це війна. Почав телефонувати рідним, щоб вони усі заправили повні баки машин. 

    Перше, що кинулося мені у вічі, коли я зійшов на перон, – озброєний військовий, який прощався з дівчиною. Тут уже все стало зрозуміло. А потім почув вибухи, які лунали з лівого берега міста.  

    У приватному будинку, де ми жили з дружиною Олею, вже зібралися усі її родичі. В тому числі і ті, що приїхали з лівого берега Маріуполя. Постало питання виїжджати, але як? Ми знали і чули, як у 2014-ому році машини розстрілювали на дорозі. 

    «Але найважливіше, що Настя, донька моєї дружини від першого шлюбу,  була на 9-ому місяці вагітності. Ми не знали, що робити. А як щось станеться в дорозі? Чи зможемо ми надати їй допомогу?»

    Тоді ми зрозуміли, що треба готувати підвал. Він був на кухні, ми туди спустили матраци, і, коли обладнали його, там можна було розмістити 8 осіб. І от з 24-ого лютого до 6-ого березня ми у цьому підвалі й сиділи.

    «Головною задачею було об’єднатися, зібрати родину, щоб ми всі були разом»

    Я був весь на нервах. Я просто не знав, що мені робити.  Всі чекали на «зелений коридор», але з 5-ого на 6-те березня у середмісті розбомбило перші будинки. Я ходив туди і бачив цей жах.   

    Від першого шлюбу я маю двох доньок – старшу Оксану та молодшу Анюту. І я побіг до Анюти сказати, що не можна залишатися вдома. Я чув, наче Червоний Хрест організовуватиме колону і буде «зелений коридор» і хотів, щоб вони виїхали. Анюта з моєю першою дружиною вже зачиняли квартиру і планували їхати до тестя, де теж збиралася вся їхня рідня. 

    Моєю головною задачею було об’єднатися, зібрати родину, щоб ми всі були разом. Щоб потім не шукати один одного, бо найгірше, коли не знатимеш, хто де. 

    «От тоді я востаннє бачив їх наживо. Надалі ми вже спілкувалися через місяць, і то по телефону, коли доця мене розшукувала».      

    Цього дня ми чули, як снаряди літали над хатою, як щось розірвалося у сусідів поблизу. Чоловік Насті прийняв рішення відвезти її у маріупольський пологовий будинок №3, що знаходився у центрі міста. А коли повернувся, наказав збиратися і нам.    

    Ми взяли якісь речі. Я, коли гостював у мами на Черкащині, відправив з Благодатного посилку – ящик з картоплею. То вкинув і його в машину.  

    Я дивився на наш будинок, який ми з Олею 13 років доглядали, лагодили, любили, і прощався з ним. Я не знав, що роблю. Я розумів тільки одне, що маю зберегти всіх рідних живими.  Усвідомлював, що тут небезпечно.

    У хаті залишився Олин брат. Він не схотів нікуди їхати, бо був дуже хворим. Ми вже знаємо, що він там загинув. Сусіди зняли відео, як тепер виглядає наш будинок після прильотів. 

    Виїжджали вшістьох на 3-ох машинах. Влад сказав, що, можливо, буде «зелений коридор». Тоді він радить нам вибиратися, а сам з Настею залишиться тут до пологів.   

    «Я закричав: «Літак!». І ми побігли в укриття»

    Зрозуміло, що ніякого «зеленого коридору» і близько не було. Повертатися назад не можна. І ми вирішили залишатися у пологовому. Підвал там був великий. На той час у ньому перебувало близько 100 людей, які утекли з лівого берега Маріуполя, що постійно обстрілювався. Крім, звісно, вагітних, породіль, діток і самого медперсоналу. Я знаю це точно, бо розговорився із місцевим співробітником, який відповідав за продовольство.

    «Тому, коли російські ЗМІ почали говорити, що у пологовому були військові, це маячня! Ніяких військових там не було! Я це бачив на власні очі!»

    Маріупольський пологовий будинок №3 – це комплекс будівель: дитяча лікарня, лабораторія, сам пологовий. З 7-ого на 8-ме березня прилетів снаряд від «Граду» на 2-ий чи 3-ій поверх одного з корпусів і розгромив дитячу лабораторію. Але ми, попри обстріли, намагалися якось налагодити побут. 

    У дворі люди готували для всіх їжу у 25-літрових каструлях. Маріупольці звідусіль приносили нам продукти, у кого що було. Я віддав свій ящик картоплі. А військові на моїх очах дві чи три туші свиней привезли. Бо треба ж було годувати вагітних, породіль, діток, медиків.

    9-ого березня ми з Олею ранком вийшли на подвір’я, і отой співробітник, який  відповідав за продовольство, поскаржився, що люди, котрі раніше готували,  виїхали. І Оля зголосилася зайняти їхнє місце. 

    Я тоді зробив фото, як Оля з черпаком стоїть біля тих великих каструль і Влад поряд біля вогнища.

    За пів години до того, як у пологовий будинок прилетить бомба

    Того дня я вперше з 24-ого лютого додзвонився до мами. А вона, щоб ви розуміли, 38-ого року народження. Можете уявити, як переживала за нас! Ми пішли по дрова і я випадково упіймав зв’язок. Мама тоді ще запитала: «Ви не поранені?». І розмова обірвалася, бо ж обстріли велися постійно.    

    Я єдиний з усіх, хто постійно бігав до свого «Ланоса», який стояв у дворі, щоб почути якісь новини. Як зараз пам’ятаю, ловило середні хвилі 87.3. Ви уявляєте? Буквально за кілька хвилин до прильоту бомби я був у машині! 

    Потім пішов до рідних, крутився там поряд. Суп був готовий, Оля   доварювала компот і стояла з ополоником у руці.

    «Я якраз був метрів за 10 від входу у підвал, як почув звук літака. Я закричав: «Літак!». І ми побігли в укриття. Враз неймовірний вибух, гуркіт! Я не можу передати, який був вибух!»

    Оля б’ється головою об стіну, на неї сиплеться скло, цегла. Я був у пуховику. Падаю на неї, накриваю ноги і починаю кричати «Оля! Оля!».

    Я чув один вибух, але люди говорили, що їх було три. Думаю, що, мабуть, я знепритомнів на якийсь час. І якби не пуховик, то у мене була б посічена вся спина, бо під ним була сама футболка з довгим рукавом і спортивні штани. В такому вигляді я потім опинився у лікарні №2 17-ого мікрорайону Маріуполя.

    «Це відео показали на всіх каналах світу»

    Я повз до Олі і мене накривало жахом – вона не рухалася! Але потім дружина розплющила очі. Вся в крові, ліва щока розірвана. Я нічого не чую, у мене з лівого вуха кров текла. Підборіддя розсічене. Вона прийшла до тями і все запитувала: «Що це було? Де я?».  

    Ми її затягнули вглиб підвалу, посадили на крісло. Синок Владик усе це бачив на власні очі. Він на вулицю не виходив. Настя його біля себе тримала.  А Оля напівлежить, кров тече. Я знайшов шмат якоїсь вати, приклав до щоки, щоб не так юшило. 

    Син Олега Гусака, який щойно пережив бомбардування

    Потім побачив Настиного чоловіка Влада. Згодом він розповів, що коли біг за нами, його вибуховою хвилею кинуло на підлогу у фоє пологового. Метрів на 10-15 віднесло, аж кросівок зірвало з ноги.      

    Почулися крики: «Поранені є?». Влад відповів, що є. Спустилися поліцейські і ми сходами почали підніматися вгору до виходу. Там побачили журналістів. 

    Ми якраз вийшли і кореспондент «Reuters» увімкнув камеру. Я вже потім побачив це відео, яке показали на всіх каналах світу. На ньому проходимо ми, виходять люди з підвалу тими ж сходами, Влад, вагітна Настя, слідом наш синок Владик. І до нього нахиляється військовий. Запитує, чи цілий він. А Владик відповідає, що йому тата і маму шкода.

    Відео побачив мій однокласник і відтоді почав розшукувати нас разом з донькою Анютою. Але це вже інша історія. 

    Отак, підтримуючи один одного, ми дісталися поліцейської машини, де нам зробили перев’язку і відвезли до лікарні №2 17-ого мікрорайону Маріуполя. А далі почалося просто жахіття.

    «Це був жах, це був другий Сталінград…»

    Нас з Олею повели у різні перев’язочні. Мене шили без анестезії, бо сказали,  що я в шоці, тому нічого не відчую. Залатали підборіддя, на вухо пов’язку наклали. 

    Олег Гусак отримав поранення під час обстрілу Маріуполя

    Я вийшов у коридор і почав чекати на Олю. А тоді чую: «Анастезіолога!». Через деякий час  – «Нейрохірурга!». А потім гукнули офтальмолога. А потім дивлюся – мою Олю на ношах відносять кудись. Вона вся перев’язана, очі заплющені. Тут самому зле, а ще за неї серце болить… Можете уявити, які думки лізли в голову.   

    Місць у палатах не було, та ми й не хотіли туди. Бо у палатах вікна, а ми вже бачили, якого лиха може наробити скло: у мене пуховик був на клапті порізаний. Мені дозволили біля неї сидіти, дали напоїти її. З того дня ми з нею, як ниточка з голочкою. Я з нею був увесь час. 

    Під час вибуху Оля отримала травми голови та обличчя

    Те, що ми бачили у лікарні, важко описати. З нейрохірургії часом за добу виносили 4 мішки померлих. Ліків практично не було. Люди помирали від поранень. Олі не давали ні крапельниць, нічого, бо були набагато тяжчі люди. До 13-ого числа ми були там і щодня прильоти… Бачили, як горять будинки навколо. Це був жах, це був другий Сталінград…

    Що ми їли? Бувало, що 1 цукерку і 2 печивка, і окріп робила медсестра,  дякуємо їй дуже. За день 4-6 штук тобі попадало. Мені ще медсестричка піджак принесла, бо я ж був в одній закривавленій футболці. Холодно. Лікарня не опалюється. Дякую тій медсестрі.

    11-ого березня наші військові забрали своїх солдатів з лікарні, а 12-ого прийшли лугандонщики і ДНРівці з білими пов’язками. Ходили палатами, шукали наших. Один, здається, ЗСУшник був важкий, лежав на витяжці. Не знаємо його долю. 

    «13-ого березня російський танк прицільно вистрілив у лікарню. Поцілив якраз над нами – між 4-им і 5-им поверхами. Все посипалося на наше відділення нейрохірургії, і нам сказали спускатися у підвал. Тоді туди багато людей поприходило з околиць ховатися».

    Там було холодно, але нам попало 2 матраци. Для Олі вдалося розшукати червоний плед. Бували такі дні, коли все, що нам вдавалося поїсти, – це 2-3 чайні ложки зеленого горошку. Все, більше нічого. Наступні 13 днів ми з того підвалу майже не виходили нагору. 

    «Виходиш надвір, а там собака тягає кінцівки людські…»

    Якби ви знали, що ми у ті дні пережили… Якогось дня у тому підвалі ДНРівці шукали тих, хто ставив розтяжку. Їм сказали, що є група з трьох осіб. Одна з них – жінка, у якої (увага!) посічене обличчя. 

    Оля якраз лежала, закутана пледом, як до неї підходить ДНРівець, зриває той плед і кричить: «Я єйо нашол! Шо ти спряталась? Растяжки ставила?». Я йому: «Кого ти знайшов? Куди ти її забираєш? Я – її чоловік. Я піду з нею».

    У нього автомат у руках. І ми пішли. А в підвалі була ділянка метрів 10 завдовжки, де ну нічого не видно, темнота чорна. І він пригрозив, що стрілятиме, якщо ми зробимо бодай крок убік. 

    Повели нас нагору, а там гойдається у кріслі військовий із прізвиськом «Осєтін», начебто з Донецька. Я його запитую: «Куди ви її?»

    «Мені відповіли, що у відділення, де «лежить укроп». Якщо він її упізнає, Олю розстріляють. Її повели, а для мене минула вічність, допоки вона не повернулася. Той «укроп» її не впізнав. Це було величезне потрясіння».

    Або ще ось… Прибігає ДНРівець і оре, мовляв, немає чого сидіти, там ваших співгромадян привезли, ідіть, заносьте в лікарню. Можете собі тільки уявити, що заносилося… Як воно усе текло… А коли виходиш надвір, а там собака тягає кінцівки людські…  

    «У тому підвалі Анастасія Піддубна народила хлопчика»

    Усі ці дні ми думали, що з Настею і з сином. Ми були впевнені, що вона з  чоловіком, його братом та Владиком лишилися у підвалі пологового. Ми з Олею готові були пішки йти туди, але дорога вела через район, який у нас називають «Тисячка». А там весь час точилися бої. Та ще й сиділи снайпери.

    15-ого березня ми побачили в підвалі жінку, яка працювала у пологовому №3.  Її привезли з пошкодженням хребта, і вона сказала нам, що нібито усі лишилися там. А тепер тільки послухайте: десь числа 17-ого чи 18-ого вона нас гукає до себе вся сльозах.

    Розповіла: приходив батюшка і сказав, що був ще один удар по пологовому, ніхто не вижив… Можете уявити наш стан?

    Що було насправді. Мабуть, числа 23-ого ми вийшли з Олею нагору їсти готувати. Я випадково вмикаю телефон і з’являється зв’язок! Дивлюсь, а у мене пропущений дзвінок від однокласника. Телефоную, а він мені кричить у трубку: «Ви де? Про вас весь світ говорить, я на відео бачив Владика! Добре, що ви живі!».

    Ми дізналися, що після прильоту бомби усіх наших рідних відвезли в інший  пологовий на лівому березі Маріуполя. Там наш синок 18-ого березня у підвалі  відзначив свій день народження без нас. Його вітали чужі люди. Ми увесь час про нього думали, навіть приготували шоколадку в подарунок. Донька нам потім прочитала твір, де синок написав, що найбільшим для нього подарунком було, коли тобі дають воду і ти маєш її випити всю, тому що потім її вже може й не бути…

    У тому ж підвалі  наша доця Анастасія Піддубна народила хлопчика.  

    Вже наступного дня за нами з окупованого Гурзуфа приїхав родич машиною.  

    «Ми проїхали 25 блок-постів, молилися Богу, згадували усіх предків»

    Документів у нас не було ніяких, лише водійські права. Це все, що від машини залишилося. На першому блок-посту мене попросили вийти з авто і роздягнутися. В телефоні я наче все повидаляв, а от Телеграм лишився. І там я комусь писав, що «ось прийдуть рашисти, узнаєте, чим руській мір пахне».   І рускій мені каже, щоб я йшов з ним за будку, там він мені все покаже і розкаже. Мовляв, спишуть на війну. 

    Мене врятувало те, що поряд стояв старший. Я почав проситися, мовляв, мене і так вже покарало. То вони відпустили.

    Олег та Оля після 13 днів у підвалі маріупольської лікарні №2

    Щоб ви розуміли, я думав усе це записувати у зошит. Але, мабуть, правильно зробив, що не почав. Знайшли б – розстріляли.  

    Мій колишній колега, який нині проживає у Києві, віддав свою дачу для трьох родин у селі Бабах-Тарама (село між Маріуполем та Бердянськом – прим. автора). Ми проживали там до 13-ого квітня. 

    Все рвалися у місто до дітей на лівий берег, щоб їх забрати, але не могли з ними зв’язатися по телефону. 

    «Якось увечері дивлюся – з’явився зв’язок. Дзвоню, і тут Настя каже: «Ми перетинаємо держкордон». Що? Куди їх вивозять?! Мене колотить,  мого сина вкрали! Я так кричав! Оля плакала».

    Виявилося, що приїхали волонтери, здається, французи. Закликали тікати, бо нібито завтра тут будуть бої, і росіяни застосують якусь новітню зброю. Треба виїжджати. А куди їхати? В росію!  

    Потрапляють у Ростов, там перебувають 4-5 днів, далі сідають на свої машини і через всю росію, білорусь, Латвію, Литву, Польщу з немовлям на руках, їдуть через Німеччину і опиняються у Нідерландах. Була там ще така історія, що їх не хотіли випускати, бо у дитинки немає свідоцтва про народження. Збиралися зробити з нього громадянина російської федерації. 

    Ми сиділи у Бабах-Тарамі, допоки не узнали, що наші їдуть. Тоді ми з дружиною і самі зірвалися, і чудом дісталися Запоріжжя. 

    Ми проїхали 25 блок-постів, молилися Богу, згадували усіх предків, бо у нас з собою були лише ксерокопії паспортів, які зуміла передати донька. Скрізь роздягали, наколки шукали, нишпорили у телефоні. 

    «У одного хлопця побачили татуювання, то йому погрожували розстрілом, дивилися на його реакцію… Все це відбувалося на наших очах… Дуже страшно, небезпечно…»

    Коли нас волонтери привезли до Третьої міської лікарні у Черкасах, ми пережили ще один стрес. Повне дежавю. Річ у тім, що черкаська лікарня один в один схожа на маріупольську. Ми йдемо з Олею і бачимо ті ж кабінети, куди її заводили до «укропа», погрожуючи розстрілом. Так само розташована операційна, куди ми заносили понівечені тіла без кінцівок… Аж морозом обсипало. 

    Я лишився в Україні. Проходжу лікування. Оля поїхала у Нідерланди. Щоб зрозуміти, що ми пережили у Маріуполі, варто подивитися американські фільми «Врятувати рядового Раяна» і «Снайпер». І то я невпевнений, що вони передадуть те жахіття, яке відбувалося у нашому місті.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!