• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Петро Потєхін

    «Обидві перебиті ноги у мене просто бовталися», — полковник ЗСУ про бої на Харківщині

    Воїни

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    24 Листопада 2022

    Петро Потєхін — професійний військовий. У 2014-ому році він був серед тих, хто обороняв висоту Савур-могилу. Отримане у боях поранення не дозволило йому далі нести службу у десантних військах. Але 24-те лютого все змінило. Полковник з 30-річним досвідом став на захист міста Боярка, а потім за наказом Верховного головнокомандувача генерала Залужного вирушив на оборону Харківщини. Свою історію про звільнення села Цупівка, важке поранення обох ніг, професіоналізм лікарів та офіцерську честь Петро Потєхін розповів проєкту «Монологи війни». 

    Я з родини військовослужбовців. Народився у Липецьку, де саме служив батько, але виріс у Василькові.

    Війна для мене почалася ще у 2014-ому. Я проходив службу в командуванні Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. Коли було сформовано сектор «Д», став у ньому керівником групи.

    Перше поранення отримав 18 серпня під час оборони висоти Савур-могила, коли разом з групою десантників виконував наказ утримати цю висоту. У 2015-ому році вийшов фільм про ті події — «Хоробрі серця. Савур-могила». 

    А наступного дня, 19-ого серпня, під час евакуації я отримав ще одне поранення. Потім було лікування в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова, потім київський шпиталь, Ірпінський військовий госпіталь, потім Польща… В результаті за висновками медкомісії я за станом здоров’я був непридатний проходити службу. 

    Курсанти військового ліцею

    У НОК Київського військового ліцею імені Івана Богуна навчалося понад 250 хлопців та дівчат

    Тоді мені запропонували очолити Навчально-оздоровчий комплекс Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який розташований у Боярці. І у серпні 2016-ого я обійняв посаду начальника НОК і заступника начальника ліцею. Тут мене і застали події, що сталися 24-ого лютого. 

    «Я залишився у Боярці і долучився до оборони міста»

    У Навчально-оздоровчому комплексі Київського військового ліцею імені Івана Богуна займалося понад 250 ліцеїстів. Більше 160 осіб — пільгова категорія та діти військовослужбовців: учасників АТО, діти-сироти, діти загиблих, а також діти, що бажають у майбутньому стати офіцерами. Бо ми є структурним підрозділом ЗСУ і готуємо для них майбутнє. Діти у нас навчаються, вступають до військового вишу і стають лейтенантами Збройних сил України.

    24-го лютого я, як керівник, дав команду на евакуацію дітей, бо ми опинилися у секторі ведення бойових дій. Зв’язку не було і я прийняв рішення сам. Також ми вивезли родини військовослужбовців, що проживали та території нашого закладу. Спершу їх евакуювали до Фастова, але місто зазнало артилерійського і ракетного обстрілу, то ми перевезли їх за допомогою волонтерів до населеного пункту під Трускавцем. Дітей звідти почали забирати батьки, бабусі, дідусі. Але було багато дзвінків, що батьки не відповідають. Дехто вже загинув і немає кому забрати цих дітей…

    Я разом з іншими військовими залишився у Боярці і долучився до оборони міста. Зброї і набоїв було небагато, вдалося дістати 16 автоматів і по два магазини для кожного. І офіцерського складу було небагато, але ми гарно знали місцевість і готувалися її захищати. Про це я доповів головнокомандувачу Залужному і отримав наказ перейти з особовим складом у підпорядкування командувача тероборони. 

    Курсанти в бомбосховищі

    Ніч з 24 на 25 лютого ліцеїсти провели у бомбосховищі

    Ми виконували задачу з охорони нашого військового закладу та оборони військового міста Боярка, саме з боку річки Ірпінь. Я дав команду розмістити там усі макети зброї, які зберігалися на території нашого навчально-оздоровчого закладу в невеличкому музеї просто неба. Там знаходився танк, БМП-1, БТР — я їх виставив на оборону, щоб відволікти ворога. Ми знайшли протитанкові міни і вирішили зробити направлений вибух, щоб якось зупинити колону противника, якщо він прорве нашу оборону. І так надати допомогу нашим ЗСУ, якось стримати ворога.

    Противник був зупинений. Але саме у нашому районі було дві стратегічно важливі переправи. Тому мене більше нікуди не залучали, щоб я тримав ці два шляхи, бо наші сили переходили ними на то бік річки під час наступу на Ірпінь.

    «Сказав, що вони можуть кинути гранату у ворога або підірвати себе…»

    Ми виконували завдання, які нам ставило керівництво ЗСУ, постійно тримали зв’язок з батьками, дітьми, які знаходилися в евакуації.

    Почали отримувати накази від командувача Сухопутних військ про доукомплектування нашими офіцерами бойових частин і поповнення тих підрозділів, де були втрати під час ведення бойових дій. Тому особовий офіцерський склад постійно скорочувався. У мене залишилося менше 50% особового складу. А нас і до того було небагато — до 30-ти військовослужбовців, з яких четверо — військовослужбовці жіночої статі: два медпрацівники та 2 психологи роти.

    Я поспілкувався з дівчатами і запропонував їм залишити нашу частину, тому що бойові дії наближалися до Боярки, а у мене не було зброї, щоб видати їм. Але вони відмовилися. Сказали: «Ви — наш командир і ми будемо з вами до кінця». 

    Я пояснив дівчатам, що коли буде бій саме у Боярці, я їх, беззбройних, з собою не візьму, а залишу у нашому бомбосховищі. І запропонував гранати, які нам вдалося дістати. Сказав, що вони можуть їх кинути у ворога або підірвати себе… Я на той час уже отримав інформацію з Ірпеня, Бучі та інших населених пунктів, що йде масове зґвалтування.

    Найстаршому нашому офіцерові було 26 років, наймолодшій — 19. Я розумів, у якій вони небезпеці. Я сказав їм подумати, а потім прийти до мене з рішенням. Дівчата заходили до мене по одній і всі просили гранату, сказали, що не будуть здаватися у полон. Я провів з ними навчальне заняття, наказав сховати гранати, і вони їх носили постійно при собі. 

    Музейна військова техніка

    Музейну техніку, непридатну для ведення бойових дій, було використано для відволікання ворога

    Коли прийшов наказ затримати танкову колону ворога, я розумів, що шансів лишитися живими у нас немає. І тоді я попросив, коли все закінчиться і буде можливість, щоб дівчата забрали з поля бою наші тіла. Щоб зробили братську могилу. Щоб нас потім легше було ідентифікувати. 

    Також визначили місце збору для тих, хто лишиться після бою живим. Визначив час і день тижня, коли виходити у це місце, щоб мій підрозділ, ті, хто виживе, міг зібратися і діяти далі з огляду на обстановку. 

    На нашу радість, саме у цей момент, коли прийшов наказ затримати колону, ЗСУ вдалося її розбити. І ми, дякуючи Богу, лишилися живими.

    Але ще раз хочу наголосити, що жоден наш військовослужбовець не злякався, не утік. Усі залишалися до останнього там, де і мали бути. Тому я пишаюся своїм колективом. 

    «Мені телефонували випускники та розповідали, як і де вони захищають Україну»

    У квітні, коли російські війська залишили нашу територію на правобережжі, я звернувся до головнокомандувача Залужного з проханням направити мене у діючу бойову частину для виконання свого офіцерського обов’язку. Бо на цей час велику кількість військовослужбовців мого особового складу було або переведено, або відправлено у відрядження.

    Також мені почали телефонувати випускники, ліцеїсти та розповідати, як і де вони захищають Україну. Спершу подзвонили курсанти Львівської військової академії, які прибули захищати Ірпінь. Потім з Харківського танкового училища. Перший і другий курс казали, що вони обороняють Харків. Потім десантники 1-4 курсів з Одеської академії Казали, що захищають Миколаїв. Дзвонили наші випускники з Університету Шевченка.

    Коли я знав, що навіть діти 17 років захищають нашу державу, отримують поранення і гинуть, я ніяк не міг лишатися у Боярці! 

    У цей час я зустрів на блокпосту свого зятя Владислава Різніченка, чоловіка моєї молодшої доньки. Він записався у місцеву тероборону, стояв там без зброї, без амуніції. Вони просто перевіряли автомобільний транспорт, рили окопи. І все це під обстрілами. 

    Військова служба

    23-річний зять полковника Владислав Різніченко не мав військового досвіду, але мав бажання захищати свою країну

    Я порадив йому піти у військкомат і захищати країну зі зброєю в руках у складі ЗСУ. Мені звідти зателефонували і запитали, чи згоден я узяти до себе добровольця без військового досвіду, але з бажанням служити? І я взяв зятя на посаду водія. На плацу Навчально-оздоровчого комплексу він прийняв присягу і отримав зброю. 

    «Я сказав, що, можливо, більше і не побачимося»

    Спершу я просився до десантників, з якими воював у 2014-ому році у місто Миколаїв, але там ситуація уже була контрольована. А от Харків знаходився у важкому стані.

    Прийшло розпорядження і ми з зятем заправили власним коштом військовий автомобіль, узяли, що у нас було, а це по автомату і 2 магазини, волонтерські бронежилети, каски і поїхали захищати Харків. 

    Дорогою ми заїхали до Київського військового ліцею для оформлення документів. Там я зустрів свою старшу доньку, яка офіцер-лейтенант медичної служби Збройних сил України. Там розгорнули пункт прийому гуманітарної допомоги, ліків та медичних засобів і вона на тому пункті виконувала свої завдання. Ми попрощалися з нею, обійнялися і я сказав, що, можливо, більше і не побачимося. Ясно, що всі плакали. Вона сказала, що мене знайде. Так потім і сталося.

    Лейтенант медичної служби ЗСУ

    Старша донька Петра Потєхіна Марія. Лейтенант медичної служби ЗСУ

    З різними пригодами, але ми дісталися Харкова. Там мені запропонували прибути у підпорядкування третьої бригади швидкого реагування Нацгвардії України, де я став заступником командира батальйону тактичної групи з оборони міста. Я дав згоду на цю пропозицію, попри те, що моя освіта дозволяла мені стати генералом. Бо своїм головним завданням вважав захист країни. І прибув у Золочів для виконання завдання.

    «Я мав розраховувати лише на свій досвід, уміння і можливості»

    Чисельність батальйону була дуже невелика. Тому я об’їхав усі роти, деякі мали до 50 чоловік, деякі до 70. Це при тому, що рота повинна нараховувати 125 осіб. А у батальйоні має бути 3 роти. Тобто я зрозумів, що воюватиму з дуже обмеженим людським ресурсом. Це при тому, що лінія фронту, яка йшла вздовж держкордону, була дуже-дуже велика.

    Військової частини практично не було. На той час фактично усі виконували свої завдання під Ізюмом або під Барвніковим. Тобто засобів уражень, за допомогою яких можна було дати достойну відповідь противнику, у нас не було. Тому я запропонував виставити засаду, ми замінували мости через ріки навколо Золочева, і розпочалася наша бойова робота. 

    Різні були ситуації. Нам доводилося брати населені пункти у «сірій зоні» невеликим особовим складом. Так, село Уди ми утримували три доби. Але ви ж розумієте, утримувати зусиллями 14-ти військових населений пункт, який знаходиться за 2-3 км від кордону, було практично неможливо. Але ми впоралися. У нас був кулемет «Максим», кулемет ДП-27 зразка 1927-ого року. Лише через три дні підтягнулося підкріплення — 32-ий батальйон ЗСУ і 3-тя рота. І я передав їм населений пункт під охорону.

    Треба було розширяти коло оборони. І командир батальйону дав мені 7 військовослужбовців, з ними я зайшов у селище Дуванка. Обійшли порожні будівлі. Знайшли аж 2 сім’ї, більше нікого не залишилося, бо цей населений пункт знаходився під постійним обстрілом.

    Петро Потєхін

    Полковник ЗСУ Петро Потєхін

    Доповів командиру батальйону, що можна заходити у селище, допоміг організувати його оборону і виїхав в інший населений пункт, де тримав ключову дорогу, що вела до села Уди, і залізничний міст. Нас було всього четверо. Ми простояли три доби, доки не прийшло підкріплення, якому я передав цей населений пункт.

    Одним словом, резерву не було, техніки і зброї не було. Ми мали два міномети 1942-го року випуску, але на одному з них зламався приціл, розсипався від старості. Тому ми дивилися, куди приходить міна, і так намагалися скорегувати вогонь. Іншого виходу на той час не було. Я мав розраховувати лише на свій досвід, уміння і можливості. Тому ми збирали нерозірвані протитанкові снаряди, мінували дороги, робити фугаси, щоб збільшити наші шанси на виживання.

    «Штурм було призначено на п’яту ранку 27 травня»

    25-го травня я отримав наказ узяти штурмом село Цупівка. Там знаходився чималий підрозділ російських військ, які добре закріпилися.

    Був сформований загін на 4-ох БТР у кількості 40 військовослужбовців. Чому саме стільки, бо екіпаж мав налічувати 10 осіб. Більше не можна, менше також.

    Я провів додаткові заняття з особовим складом. За допомогою дрона ми провели аеророзвідку. Дивилися, як можна проникнути у цей населений пункт, аналізували порядок оборони, охорони, інженерні споруди. Мости були підірвані, переправи також, залізничний переїзд замінований і виставлено навколо бойові позиції ворога. 

    «Я чисто випадково помітив сліди від коліс возів через річку, з чого ми зробили висновок, що там був брід. І стало зрозуміло, що ми можемо увірватися у село на БТРах тільки у цьому місці. Інших можливостей немає».

    Я бачив під час аеророзвідки, що противник спускається у підвали церкви та школи і знаходиться там постійно, а в окопах тільки спостережні пости. Тому я поставив завдання підрозділу захопити ці будівлі. Тобто якщо ми організуємо атаку у ранній час, на світанку, то у нас є шанс, що ми прорвемося, не дамо можливості противнику вийти з підвалів, і триматимемося до підходу нашого підкріплення.

    Нам на допомогу командування виділило 5 БМП-1 і всього 30 чоловік 10-ої Гірсько-піхотної бригади. Такою кількістю неможливо було захопити село, тому я попросив, щоб вони узяли на себе зачистку околиць, щоб ми могли прорватися. Планувалося, що потім вони до нас приєднаються.

    Штурм було призначено на п’яту ранку 27-ого травня. Я з особовим складом зайняв позиції у лісосмузі, Гірсько-піхотна бригада в іншому місті. Було домовлено, що ми об’єднаємося перед самим населеним пунктом і будемо штурмувати село. Я ще раз провів заняття з особовим складом, заборонив виходити курити, їсти, тому що в разі поранення у живіт, це потім ускладнить лікування.

    Над нами постійно літали дрони, на нашу радість, погода була погана, дощило, був сильний вітер, ми провели ніч у БТРах. Але 27-го травня о 5-ій ранку команди на штурм я не отримав.

    «Один військовослужбовець запитав, чи я піду з ними. Я сказав, що піду»

    Пізніше я дізнався, що хлопці з Гірсько-піхотного батальйону виявили мінне загородження і сказали, що допоки усе не розмінують, в атаку не підуть. Тому ми провели нараду і перенесли штурм на 28-ме число на той же час.

    Я знову провів додаткове заняття з особовим складом, розмістив їх по БТРам, призначив старших, забезпечив радіостанціями кожний бронетранспортер, посадив по одному офіцеру, сам сів у другий БТР.

    Коли вишикував людей, чесно сказав, що швидше за все ми не повернемося, але наше завдання — зробити свій внесок у перемогу.

    Один військовослужбовець запитав, чи я піду з ними. Я сказав, що піду. Таке було моє рішення. 

    Розташування населеного пункту було не дуже зручним для нас. Цей населений пункт з двох боків омивався річкою, вона була невеликою, але не дозволяла її переходити, де ми хочемо. Тому я наказав, щоб не створити пробку, якщо якийсь БТР підірвуть, то спершу один БТР проходить, потім інший, потім решта. Щоб нас усіх не знищили одночасно під час скупчення в цьому вузькому місці.

    Також визначив, хто замість мене виконуватиме завдання, якщо я загину. Щоб підрозділ не лишився без командування. Сказав, де знаходиться прапор України. Я його ношу у лівій кишені постійно з 2014-ого року. Тому що, куди б ми не заходили, я позначав свою присутність прапором, щоб не потрапити під вогонь своїх.

    Усі завдання були поставлені. Перший БТР мав зачистити церкву, другий — школу, яка була навкруги огороджена бетоном, тому треба було проломити паркан і кидати гранати у траншеї. Я маю бути ліворуч від школи, третій БТР — праворуч. І четвертий повинен знищувати резерви, які будуть підходити на допомогу росіянам. 

    На папері все було більш-менш, я начебто продумав усе. Ми знову переночували у лісосмузі, 28-го числа на світанку я отримав команду на штурм, ми зайняли свої БТР і на великій швидкості пішли у атаку.

    «Вони були схожі на атакуючих коней»

    Населений пункт знаходився у низині, ми виходили із лісосмуги і спускалися униз десь 900 метрів по рівнинній місцевості, а потім робити поворот літерою «Г». Околиці мала зачистити Гірсько-піхотна бригада. 

    Перший БТР пройшов без зауважень, а от мій БТР уже підірвали. Пішло задимлення. Я наказав залишити бронетранспортер. Механік і водій контужені, я лишив з ними бойового медика, бо вони не орієнтувалися у просторі, і дав команду решті продовжити атаку. А перший БТР уже вів бій з російським окупантом. 

    Я побачив, що все навкруги засипано мінами, просто повсюди розкидані протипіхотні і протитанкові міни. Я розумів: якщо ми будемо йти травою, будуть загиблі. Тому я наказав наступати виключно асфальтною дорогою. 

    Три БТР уже вели вогневий бій, перший прорвався до церкви, повідомив про це по рації. Третій поїхав за планом, але за 30 метрів від мене був знищений. Люди почали вискакувати з пошкодженої техніки. Четвертий бронетранспортер вів бій з росіянами, які почали давити нас з околиць села у тил. 

    Читайте також: Активістка про участь в проукраїнських мітингах в окупованому Херсоні: «Нас закидували сльозогінним газом, світлошумовими гранатами»

    «Я наказав усім, хто може пересуватися і тримати зброю, рушати за мною у брід річкою на допомогу першому БТР». 

    Його екіпаж зачищав церкву і кричав у рацію, де ми? Ви ж самі розумієте, що десять військовослужбовців увірвалися в центр села і вели круговий бій. Їм потрібна була підтримка. 

    Я не міг дозволити щоб загинули люди, тому ми кинулися у брід через річку. Я озирнувся, бо не знав, чи підуть за мною бійці, адже я з ними провоював лише півтора місяці, але побачив, що всі кинулися слідом. Вони були схожі на атакуючих коней.

    «Ми лежали з тим бійцем голова до голови у зоні ураження кулеметника»

    На жаль, ми втратили час і російські війська встигли зайняти окопи і крізь щілини у бетонному паркані відкрили по нам прицільний вогонь. Тобто атака була дуже щільною. Я був попереду, тому заліг у колію від коліс, люди теж з різних боків дороги залягли і ми почали вести перестрілку.

    Я по рації запросив підтримку від командира гірсько-піхотної бригади, щоб прийшла їхня група і прикрила нас своїм броньованим бортом, і сказав, що гине наш БТР у центрі села, а четвертий веде бій у тилу. Але почув від командира батальйону: «НОК, відступай!» («НОК» — позивний Петра Потєхіна, що походив від перших літер Навчально-оздоровчого комплексу, який він очолював, — прим. ред.). Але я не міг, переді мною за 30-50 метрів школа, там гинуть мої люди. Якщо почати відступати полем 900 метрів вгору на пагорб, будуть втрати. 

    На жаль, підрозділ Гірсько-піхотної бригади так у бій і не вступив. Коли я повернувся, побачив, що військовослужбовця позаду мене поранило. Відстань від мене до вогневої кулеметної точки, що працювала по нам, була такою короткою, що я навіть бачив ствол кулемета. Він розстрілював нас упритул.

    Я прийняв рішення врятувати цього військовослужбовця. Став на ноги і почав його тягнути і тут пролунав вибух. Мені практично відірвало ногу, вона опинилася у мене на плечі, але ще на чомусь трималася. Я скинув її донизу. Болю я не почув. 

    Ми лежали з тим бійцем голова до голови на дорозі у зоні ураження кулеметника. До мене підповз військовий, я попросив, щоб він перетягнув мені ногу і, якщо є можливість прив’язав її до іншої. Може, мені її у госпіталі зможуть пришити. Бій тривав.

    «Я опритомнів і попросив по можливості зберегти ногу»

    Я не знаю, скільки часу це тривало. У мене груди були у різних радіостанціях. Я кожну піднімав і відповідав. Чесно кажучи, болю не відчував, був такий шок. Кулеметник побачив, що я керую боєм, і вирішив мене знищити. Він перебив мені іншу ногу кулеметною чергою. Потім дав чергою по грудях. Але оскільки я лежав на спині, був у бронежилеті, то він лише збив радіостанції. Але кілька куль таки потрапили мені у живіт.

    Я почув у радіостанцію, яка ще працювала, як до мене звернувся мій зять. Я сказав, що до мене не можна, бо я у секторі враження і шансів евакуювати мене взагалі немає. Але наші хлопці відкрили шквальний вогонь. Я навіть бачив, як хтось вистрелив з РПГ саме у цю вогневу точку. До нас підбігли. Серед них був мій зять: «Батя, за що тебе можна узяти?». Я сказав: «Бери мене за ремінь». Обидві перебиті ноги у мене просто бовталися. Два бійці взяли мене за руки, інші — за ремінь. І я втратив свідомість.

    Коли хлопці брели через річку, холодна вода привела мене до тями. Я побачив зятя і сказав, що у бронежилеті у мене є документи, які ні в якому разі не повинні потрапити до рук ворога. Це були наші позивні, координати, телефони, погодження, засоби враження. Зять сказав, що зрозумів. Опритомнів я біля того другого пораненого хлопця у 4-ому БТР, який прикривав нам спину. Ми пішли на прорив, особовий склад почав відступати.

    Так я опинився у Золочеві. Там мені надав допомогу військовий лікар Руденко, який пришив перебиті судини. Я опритомнів і попросив по можливості зберегти ногу. Я чув, як у мене зрізали штани, дістали прапор з кишені, забрали мобільний телефон, і втратив свідомість. 

    «Мене повернули до операційної і почалася боротьба за моє життя»

    Опритомнів уже у Харківському військовому шпиталі. Поряд дружина і донька. Я не знаю, скільки часу я провів у реанімації у дуже важкому стані.

    Вранці, коли мене поранили, зять подзвонив родині і сказав, що, мабуть, мені відірвало ноги. Старша донька попросила свого командира відпустити її до Харкова. Вона приїхала саме тоді, коли мене вивозили із операційної і сказали: «Рядовому Потєхіну відрізати обидві ноги». Опинившись поряд, Марія повідомила, що я полковник, і попросила зберегти ноги. 

    Стан був дуже критичний, але дозвіл на ампутацію ніхто не давав. Мене повернули до операційної і почалася боротьба за моє життя. Я втратив дуже багато крові, довго був без свідомості. 

    Як потім мені розповіли рідні, лікарі вирішили так: якщо витримає серце, робитимуть пряме переливання крові, не зашиваючи рани, щоб не утворився тромб. Операцію не зупиняли. Просто клали серветку, коли вона вбирала кров, зважували її на вагах і доливали стільки ж крові… 

    Лікування військового

    Відмовившись від ампутації, полковник Потєхін ризикнув життям. Але йому було важливо зберегти обидві ноги

    Я опритомнів, поряд були рідні і боєць, якого я намагався врятувати. Я спершу не міг говорити і майже не бачив, хоча очі були розплющені. Мабуть, через втрату крові. Але чув голоси.

    Цей хлопець усім у реанімації казав, що я його не кинув, що я його витягував. Про це розповіла мені дружина, бо я з ним поговорити так і не зміг. Його санітарним потягом увезли в інше місце. Я навіть не знаю прізвище бійця, але, думаю, ми з ним зустрінемося після перемоги. 

    Потім були щодня операції, щодня переливання крові, реанімація. Мені трапилися дуже хороші спеціалісти. Підполковник Бугрій — дуже уважний лікар. Він зараз на передовій. Пришив мені ногу, боровся за мене і моє життя. 

    Ногу пришили, але, коли мене евакуювали через річку, до ран потрапила інфекція. Ноги почали гнити і через 21 день мене перевезли до Київського військового шпиталю.

    Я воняв гноєм, відчував присмак гною у роті. Лікарі, які мене приймали, сказали, що потрібна ампутація. Але я на операційному столі не дав своєї згоди. Я боровся за них 21 день у Харкові, щоб тут дати їх відрізати?!

    Київський лікар застеріг мене, що я загину від сепсису. Але я не збираюся жити з ампутацією вище колін. Я краще помру, як офіцер, з обома ногами. 

    Я опритомнів після операції, ноги на місці, але гнійне ураження триває. Поранення я отримав 28-го травня, уже листопад, а я дотепер борюся. Ліву ногу мені уже вилікували. Про поранення у живіт нагадують лише шрами. 

    Родина військовослужбовця

    Підтримка рідних людей зіграла не останню роль у поверненні Петра Потєхіна до життя. Тепер він бореться за повне одужання

    Але я вважаю, що ми переможемо. Я дуже вдячний лікарям за їхню роботу, професіоналізм. Я вдячний своїй родині за їх витримку, своїй дружині, яка знаходиться поряд зі мною постійно, бо я не можу самостійно пересуватися. Шостий місяць дружина не ходить на роботу, бо надає мені допомогу, тому я їй дуже зобов’язаний. Вона була поряд у 2014-ому році, вона поряд зі мною у 2022-ому.

    «Але я — офіцер. Я не міг вчинити по-іншому»

    Така моя розповідь. Розповідь офіцера. Хто такий офіцер? Це військовослужбовець, який у мирний час готується, щоб у воєнний час віддавати усі свої знання і своє життя. Але у мирний час його родина отримує грошове забезпечення. Тому офіцер має бути патріотом і йти до кінця. Навіть якщо він бачить, що шансів мало і має виконати свій обов’язок.

    Головне, щоб підлеглі не бачили у твоїх очах страху, бо тоді вони можуть втратити бойовий дух. Тому я звертаюся до офіцерів: ні в якому разі не можна показувати, що вам страшно або ви не знаєте, що робити. Робіть усе упевнено і до кінця. Навіть якщо дуже мало шансів.

    У мене шансів не було у 2014-ому році. Але я — офіцер. У мене не було шансів у 2022-ому. Але я — офіцер. Я не міг вчинити по-іншому. Це було б нечесно і несправедливо по відношенню до наших ліцеїстів, які у 17 років пішли виконувати свій обов’язок. Тому я ні про що не шкодую.

    Для довідки: за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі у 2014-ому році полковник Петро Потєхін був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 

    У червні 2022-ого його відзначили ще однією високою нагородою — орденом «За мужність» III ступеня. Таку ж нагороду за участь у тому бою на Харківщині та виявлену силу духу отримав і зять полковника — Владислав  Різніченко. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!