Приватному підприємцю з Бучі Олексію Кожедубу — 45 років. Коли війська ворога окупували місто, чоловік став свідком воєнних злочинів вчинених росіянами проти цивільного населення. Про те, як чоловік пережив окупацію, російський полон, допити та інші події, — далі у матеріалі.

Зранку мені зателефонував приятель і повідомив, що росія атакує Гостомель, почалася війна. 28-го лютого я пішов до тероборони, але на весь наш мікрорайон було всього вісім гвинтівок, не рахуючи мисливської зброї. Нам повідомили, що в Бучу рухається 65-ти кілометрова колона російської техніки. Коли ворожі танки почали заходити в місто, люди з територіальної оборони (далі — ТРО) розбіглися, закопували свою зброю на городах, бо що ти зробиш гвинтівкою проти танків? Найперший з нашого району кого вбили, то це—  Гришу, в нього у багажнику була зброя. 

«Зачем вы русским солдатам головы отрезаете и вешаете их?»

3-го березня в Бучу зайшла колона з 15-ти БМП спецназу. Ми були у підвалі будинку й курили. Додому саме повертався наш сусід, літній чоловік, він піднявся до себе на другий поверх і буквально по його слідах прийшли спецназівці. Так як я стояв на сходах, найближче до виходу, то помітив їх першим, їх було двоє, один направив на нас кулемет. 

Я сказав хлопцям не смикатися. Він почав підходити. Видно що боїться і обережно йде. Це був такий високий спецназівець у балаклаві, все у нього було: і каска, і кулемет потужний якийсь, окуляри, георгіївська стрічка, коротше, все, що можна було навішати, все на ньому було. Ніби-то звали його Денис. 

Найперше почав вимагати від нас мобільники. У мене на телефоні нічого не було, а згодом взагалі розрядився, він його кинув на підлогу і вдарив ногою. Далі почалася дискусія. 

Він каже: «зачем вы русским солдатам голови отрезаете и вешаете их? И зачем вы убиваете донецких граждан?». Потім каже: «мои деды воевали во второй отечественной войне», на що ми йому відповідаємо, що наші діди теж воювали. 

Нашу розмову перебив інший спецназівець, який побачив, що по вулиці йде якийсь чоловік з кульочком. Кричить йому: «иди сюда», людина не розуміє, звідки його гукають, потім побачив, що на нього вже наставили кулемет і прийшов до нас у підвал. Чоловік розповів їм, що йде до Бучі, погодувати матір, вони перевірили пакет, там справді були банки з їжею, перевірили телефон. 

Ми говорили їм, щоб відпустили його, бо який з цього діда корегувальник. Військовий послухав нас і, я перепрошую за пряму мову, але так і каже: «давай, пи*дуй кормить мать». Потім повернувся до нас, змусив роздягнутися, аби перевірити чи маємо синці від автоматів, сказав, що хоче подивитися на праве плече та передпліччя. 

Потім прибіг інший спецназівець і сказав, що командир наказав одну людину взяти у полон. Чоловіки відповіли, що не підуть, бо тут у підвалі їхні жінки й діти. Тоді військовий сказав, щоб ми не виходили упродовж п‘яти годин. Я трішки посидів, а потім вирішив піти у квартиру. Побоявся, що вони щось зроблять з людьми, як німці у Другу світову з євреями, тож запропонував людям розійтися по квартирах і не сидіти у зачиненому просторі. Хтось послухав, хтось залишився там. 

Наступного ранку, метрів за десять від нашої п’ятиповерхівки, прилетіла міна, вікна повилітали. Було пошкоджено газову трубу. Ми зателефонували на гарячу лінію «104», вони сказали, що не приїдуть і щоб ми перекрили великі крани.

Я знайшов сокиру, разом із сусідкою ми пробралися до ГРП (газорегуляторні пункти,— ред). Я стукав сокирою по кранах, над нами почали літати кулі, ми заховалися за будівлю, перечекали хвилин десять, потім знову кілька разів ударили і вимкнули газ. Тобто, фактично, ми врятували наше поселення, щоб воно не вибухнуло. 

Читайте також: Олександра Дудка: «Я вірю, знаю, що про моє місто пам‘ятають, і що його обов’язково звільнять, тому що Бердянськ – це Україна»

Якось сидячи у підвалі, я нарахував сто одиниць російської техніки. Я старався нікуди не ходити, тільки у підвал та квартиру, бо треба було годувати кішку. У нашому районі знаходився їхній командний «отряд». Ходити кудись було проблематично, бо не знаєш, що там. 

«Вони бухали й бухали. Магазин «Біле сухе» трусили, мабуть, дні зо три»

Магазини били, все розносили. Я бачив, як йшли два солдати, а перед ними перебігає дорогу чоловік і вони просто стріляють по ньому. Не доганяли, просто йшли і стріляли. Але чоловік вижив. 

Тут є магазин «Біле сухе», то вони його трусили дні зо три, мабуть. П’яні ходили. Розливне пиво з магазину в кеглях з бугра пускали вниз. Техніка йшла вночі, чую п’яні кричать: «Льоня, смотри сюда», поламалося там щось у них. У нас на вулиці Склозаводській їхня база була разом з командиром. А тут такі ніби як склади, з яких уцілів тільки один. То вже коли місто звільнили, прибиральниці розповідали, що тільки з першого поверху нарахували біля 200 порожніх пляшок алкоголю. Вони бухали й бухали. 

Кацапам підпорядковувалися буряти, під кожним був закріплений підлеглий, він йому говорив, що робити. Також ходили групами: половина росіян, половина бурятів. І був один чеченець бородатий. 

Переважно ворожі військові ходили по приватних секторах, у багатоквартирні будинки не заходили, не знаю чому. Їхні війська знаходилися на Склозаводі і на Яблунській 144, де розстріляли тероборону — вісім осіб, четверо з яких мої сусіди. 

«У нас було багато вбитих односельчан. Їх просто розстрілювали, здалеку стріляли і все»

Я знаю багатьох людей, хто був у полоні. Є фото гаража, де росіяни спалили людей, вони згоріли заживо. Просто зачинили замок і спалили їх. Дружину мого товариша закатували. Дехто з моїх знайомих просто зник безвісти. Тіло іншого знайомого Олексія Погібая, що був в теробороні, знайшли біля церкви, там хоронили вбитих. 

Коли в Бучу приїхали іноземні журналісти, я водив їх по різних місцях та показував де захоронені люди. Закопувати не завжди була можливість, бо люди дорожили власним життям. Кинули труп в яму, в гаражі, та й потікали. От і все.

«Росіяни не дозволяли забирати тіла. Не дай Бог хтось наблизиться чи схилить над ними голову. Ворони вже очі повиїдали, а забирати їх не дозволялося».

Наш двір, що на Склозаводській, 10 назвали тим, що бачив смерть. Тільки на цьому подвір’ї захоронено три чоловіки. Один дідусь помер від обмороження, бо через обстріли розбилися вікна і він замерз. Люди допомагали йому, намагалися вилікувати але не вдалося, інші два чоловіки – розстріляні. 

Багато було розстріляних людей, просто по різних вулицях. На перехресті вулиці Вокзальної з Яблунською убили мого товариша, і по самій Яблунській було багато вбитих, біля заводу, а також в центрі.

Я не знаю, чого вони добивалися, говорили людям, щоб нікуди не виходили. Один мій знайомий, звати Олександр, зміг пішки дійти до Лісної Бучі живим. Вже коли росіяни виїхали зі Склозаводської, йому потрібно було піти до Лісної Бучі, він проходив усі російські блок-пости, а люди лежали уздовж дороги і їх ніхто не чіпав. 

Він йшов з пляшками води, а росіяни стріляли по пляшках. Розповідав, що бачив людину, голову якої переїхав танк.  А ще йому довелося переступати через тіла людей і пити воду з калюж, біля цих трупів, бо не було води. Це були цивільні люди з волосипедами й корзинами. Росіяни не дозволяли забирати тіла. Не дай Бог хтось наблизиться чи схилить над ними голову. Ворони вже очі повиїдали, а забирати їх не дозволялося. 

Мене врятувало те, що їхній «командний отряд» виїхав з нашого району, з наших багатоповерхівок, і тоді я пішов до гаражів. Мій гараж був прострелений але машина вціліла. 10-го березня я виїздив з Бучі, на вулиці лежали тіла. Ми проїжджали і дивилися на весь жах. Нас усіх це «вдарило по психіці». Люди «надіються» на державу, що допоможе засклити вікна. Ми всі гуртуємося, допомагаємо один одному, коротше, тримаємось.