• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Наталія Васильєва: «Інстинкт виживання додавав сил і рішучості»

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation: Hanna Dzhyhaliuk

    11 Червня 2022

    Наталія Васильєва після початку війни виїхала разом з родиною з Харкова. До війни займалася літературою та харківським краєзнавством, має своє невеличке видавництво. Про евакуацію разом із сім`єю поділилася з «Монологами війни».

    Передчуття, що війна скоро має розпочатися, було доволі гострим в останні тижні перед нападом. До того постійно весь рік відчувалася близькість біди і позитивного закінчення війни на Сході. Саме тому і у мене, і у багатьох моїх знайомих та близьких вересень 2021 року – січень 2022 були дуже насиченими по роботі. Хотілося нажитися. Всі перестали відкладати рішення на потім, бо разом із масовою вакцинацією прийшло розуміння, що ковід ми, всупереч втратам, перемогли. Проте вирішальний військовий конфлікт був неминучим. Це розуміли всі, але вірити не хотіли. Я – не виключення. 

    Мені було дуже страшно від думки, що буде війна. Страшно до заціпеніння. В школі я захоплювалася історією, вивчала Голокост і ОУН-УПА, і добре знала, якою буває війна, яке в неї потворне обличчя. Я не сумнівалася в тому, що моє рідне місто буде захоплене, адже Харків знаходиться за 50 кілометрів від кордону. Щоб не думати про можливу війну, я пішла в роботу з головою. При чому тенденція роботою глушити біль у мене з 2014 року, бо війна триває 8 років, я завжди це відчувала і картала себе за бездіяльність. Комплекс вини людини, що вижила – в дії.

    «Прокинулася від того, що почула вибухи»

    Стало по справжньому тривожно 20 лютого, коли путін визнав ДНР і ЛНР. О 5 з чимось ранку я прокинулася від того, що почула вибухи. З вікна було видно стовп диму на горизонті. Розпочалася активна фаза війни. Чоловік прокинувся, встав біля вікна разом зі мною, сказав: «Почалося». Ми не стали будити сина (йому 6,5 років), щоб не перелякати його і стали збиратися. Вже о 10 ранку на харківській окружній були російські танки, які успішно знищили наші захисники. Половина області окупована. Розпочалися обстріли околиць. Було страшно, ситуація змінювалася щогодини. Ми постійно тримали зв’язок із рідними, близькими і друзями.

    Ворожа техніка

    Знищена ворожа техніка на підступах до Харкова Фото з телеграм каналу Олега Синєгубова

    За кілька тижнів до вторгнення ми з братом і сестрою розробили план дій на випадок війни. Сестра з родиною виїхала на Захід України за кілька тижнів до нападу. Ми з братом домовилися, що він забирає до себе маму, а ми з чоловіком – бабусю, які жили по одній в різних частинах міста. Всі разом, двома машинами, ми мали вирушити до сестри на Захід, де фірма, в якій вона працює, винаймала житло для членів родин співробітників. Ми зідзвонилися одразу ж втрьох, брат і чоловік вирушили в дорогу, ми з невісткою почали збиратися. Так склалися обставини, що брат забрав маму і вони родиною виїхали до її матері у Харківську область. Чоловік повернувся із моєю бабусею до нашої квартири надто пізно, щоб кудись вирушати, тож ми залишилися на Салтівці на ніч. В той день було дуже страшно, але інстинкт виживання додавав сил і рішучості. Кілька разів було чути ППО, обстріли, працювали гради, вікна дрижали. Ліфт не працював, з 87-літньою бабусею з 8 поверху у підвал не побігаєш, тож ми сиділи у передпокої, кілька разів я просила сина і бабусю пересидіти в ванній. Вночі ніхто, окрім сина, майже не спав. 

    «Боялись опинитися в окупації»

    Наступного дня, 25 лютого, ми виїхали. Спочатку ми мали намір їхати на Західну Україну до сестри, як планувалося, але майже одразу я зрозуміла, що ми не доїдемо. Бабуся не звикла до довгої дороги, син надто переляканий, ми вимучені. Навіть кішці було б важко – за кілька днів до вторгнення вона захворіла на алергію і дуже страждала. З огляду на те, що і брат з родиною і нашою мамою залишився в області, ми поїхали до матері мого чоловіка, тим паче, що родина невістки, дружини брата, живе недалеко звідти. Ми доїхали за півтори години. Бабусю брат забрав до себе, а ми з чоловіком, сином і кішкою, поїхали до села, звідки родом мій чоловік. За перші кілька тижнів активної фази війни майже всі мої рідні, близькі, друзі залишили Харків. У більшості малі діти.

    Три тижні ми прожили в Харківській області у матері чоловіка і поїхали з декількох причин. Зокрема, боялися опинитися в окупації. Нас давно кликала до себе моя подруга з Івано – Франківська, казала, що допоможе з житлом, тож ми виїхали до неї. Доїхали нормально, за 2 дні подолали шлях, на ніч зупинилися у моєї подруги у Кропивницькому. Ми звикли подорожувати машиною, тож це не було значним випробуванням. Кілька днів ми прожили в квартирі родичів моєї подруги, потім винайняли квартиру, де живемо зараз: я, чоловік, син і кішка. Житло знайшли швидко, тому що захворів син і ми шукали саме квартиру за гроші, а не приватний будинок чи шелтер. Ми вже 10 років живемо по винайманих квартирах, де тільки не жили,  тож погодилися на перший варіант.

    «Незрозуміло, чи вціліє дім, чи повернемось додому»

    Ми вже були в Івано – Франківську на початку січня, їздили сюди у відпустку. Тоді, звісно, місто було геть іншим… Мені подобається тут, хоча і відчуваю себе чужою. Я вільно говорю тут українською і відчуваю, як могли б ставитися до мене, якщо б я не володіла нею (а так і було раніше). Найважче тут – бути ніким. Адже все життя я прожила в Харкові, звикла до гіперзайнятості, а тут немає роботи, немає грошей, хворіє дитина і незрозуміло, чи вціліє твій дім, чи ти повернешся туди. 

    Чоловік тимчасово перевівся по роботі з Харкова до Івано – Франківська, але це питання постійно висить на тонкій ниточці. Почав таксувати, а коли подорожчав бензин, то це стало геть не вигідно. Паралельно вийшло знайти мені роботу в офісі, тож тепер я працюю тут і у себе у видавництві, чоловік вдома з сином.

    Ми обов’язково повернемося до Харкова, як тільки це стане безпечно. Малий дуже сумує за садочком і друзями, втім, думаю, в садочок ми більше не підемо, одразу в школу восени. В Харкові. Дуже сподіваюся на це.

    Наталія Васильєва

    Наталія Васильєва 26 квітня в Івано-Франківську

    Для мене нічого не змінилося з початком активної фази війни, у глобальному сенсі. Ті люди, які були поруч, залишилися і стали ще ближчими. Після війни я працюватиму, як і раніше у видавництві. Як і раніше, цінуватиму кожен день і буду вдячна Богу за нього. Моє життя й без того було непростим до війни. Сподіваюся, після перемоги ми всі надовго забудемо, як це знову боятися того, що війна от почнеться.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation: Hanna Dzhyhaliuk

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!