• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Бомбардування Харкова

    Наталія Нікітіна: «Мені щоночі сняться бомбардування, неначе я повертаюся додому і потрапляю під обстріли»

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    22 Травня 2022

    Життя в улюбленому місті, радість материнства та впевнений погляд у майбутнє. Таким було життя харків’янки Наталії Нікітіної, допоки у мирному небі не прогриміли перші російські авіабомби. Потім почалося пекло війни, страх за дворічного сина, бо кожного дня ворог міг вкрасти його дитинство. Наталія розповідає, що не змогла б собі пробачити, якби не подбала про безпеку дитини, яку так довго чекала. Тож поїхала у невідомість, адже вибору більше не залишалося. 

    Наш район «Салтівка» почали обстрілювати з початку війни. Перших два дні я не розуміла, що відбувається. Наступні п’ять днів прожила в пеклі. Першу ніч ми з сином Нікітою ночували у підвалі нашого будинку, але він дуже важко це переніс. Наступної ночі ми залишилися вдома. Обладнали собі ліжко в передпокої та ванній кімнаті. На другий день війни снаряд влучив у мережу електроживлення. В нашому будинку зникла електроенергія. Полагодити постачання було неможливо через постійні обстріли, тому ми до останнього сиділи в темряві. На третю ніч ми почули гул ворожих літаків і вирішили таки спуститися в підвал, але чомусь він був зачинений. Це був один з найстрашніших моментів: я у повній темряві, з дитиною та сумками біжу з дев‘ятого поверху, адже ліфти вимкнули ще у перший день.  Потім – по темній безлюдній вулиці під звуки вибухів, а потім – ще й назад, коли виявилося, що підвал зачинений.

    Тільки не в наш будинок, будь ласка

    В Харкові був повний жах. Стріляли безбожно по мирним. На моїх очах знищували моє рідне, улюблене і прекрасне місто. Рішення виїхати було прийнято миттєво, коли ми з Нікітою сиділи в темній ванній кімнаті, обійнявшись та закутавшись у три пухових ковдри. А в цей час десь над будинком так голосно гриміли снаряди, що здавалось, неначе вони над головою і зараз станеться щось непоправне. Син не слухався, не міг сидіти спокійно, йому було спекотно і незручно. Він не розумів, навіщо потрібно все це та чому мама постійно плаче і часом кричить від безсилля. Мені доводилось тримати його силою, він кричав і виривався, а я просто шепотіла: «Тільки не зараз, тільки не в наш будинок, будь ласка».

    Речі збирала вночі, підсвічуючи собі ліхтариком. Взяла необхідний мінімум для Нікіти, собі тільки білизну і шкарпетки. А ні, ще кинула в сумку улюблену пару джинс і светрика. І парфуми. Знаєте, колись отримала запитання від підписниці:  «Якби вам можна було взяти з собою лише одні парфуми з вашої колекції, які б ви взяли?». Тоді я відповіла щось навмання, не уявляючи, що такий момент може дійсно статися в моєму житті. Я взяла з собою Killian «Playing with the devil» – дуже знаковий для мене аромат. Мій дух свободи. І я вірю, що коли це все скінчиться, я повернусь додому і моя колекція буде мене чекати. Сумка вже була зібрана, їжа й вода теж. Не могла тільки зібрати «себе до купи».

    Поїхали в невідомість

    Виїжджали ми поспіхом, рано-вранці, третього березня, одразу після закінчення комендантської години. Тоді орки витримували паузу в обстрілах, з шостої до восьмої ранку. Була можливість більш-менш безпечно пересуватися містом. Їхали автівкою мого двоюрідного брата: я з сином, батьки та молодша сестра. Спершу ми їхали в Дніпро і навіть не могли припустити, що через чотири дні сядемо на потяг і поїдемо в невідомість за тисячі кілометрів від дому. Одного ранку просто сіли на евакуаційний потяг «Дніпро-Хелм». Ніч в потязі була ще та. В нашому купе їхало десятеро, з них двоє дворічних малюків. І нам ще пощастило, бо в сусідньому вагоні люди їхали стоячи. Світло не вмикали, дотримуючись маскування. В Хелмі нас зустріли друзі і відвезли до Нідерландів.

    З нами був кіт Персик. Я б ніколи його не залишила, хоча тоді, коли ми тікали, здавалося, що все це дуже скоро скінчиться, але, на жаль.. В потяг Персика пустили без проблем, втім, відверто кажучи, я нікого не питала. В Хелмі Персику зробили чіпування та щеплення від сказу, оскільки документів на нього я не мала, а в Євросоюзі потрібно, щоб всі тварини були з чіпом та щепленням.

    Щоночі один і той самий сон

    Нині ми в безпеці, хоча мені як і раніше щоночі сняться бомбардування, неначе я повертаюсь додому й потрапляю під обстріли. Щоночі один і той самий сон. Дуже багато часу має пройти перед тим, як моя психіка хоч трохи відновиться, але це дрібниці.

    Щодня слідкую за новинами. Обстріляли будинок наших друзів, ринок, який розташований за 300 метрів від мого дому, парк імені Горького. Ракета потрапила у сусідній будинок, біля якого ми з Нікітою щодня гуляли. Сусід розповів, що у мене на балконі вилетіла рама. Я не знаю, чи ще є в мене дім. Харківська область для мене теж рідна, адже там я народилася. Родом з Мерефа Харківського району. Там минуло моє дитинство, у мене залишились друзі, рідня. В школі №6 цього ж міста навчалася моя мама. Нині вона теж зруйнована авіабомбами.

    Більше своєї Батьківщини я люблю тільки свого сина, тому вирішила їхати заради нього. Дуже сумую за Україною. Хочу, щоб весь цей жах якнайшвидше скінчився і ми змогли повернутися додому.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Інна Молчанова | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!