• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Зруйнований будинок в Мелітополі

    «Наш будинок повністю згорів, після того, як в нього влучили уламки збитої ракети», — історія переселенки з тимчасово окупованого Мелітополя

    Окупація

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation: Violeta Shenkariuk

    28 Липня 2022

    Олена Христафорова разом чоловіком та донькою проживала в Мелітополі. Незадовго до війни сім’я нарешті закінчила ремонт свого будинку, облаштуванням якого займалася сама Олена. 25–го лютого Мелітополь опинився в окупації. Росіяни базувалися на території заводу, який знаходився неподалік їхнього дому. 18–го березня, вночі, над будинком сім’ї було збито ракету, уламки якої повністю знищили дім. Про все, що відбувалося з родиною далі, та як живе Мелітополь під окупацією, Олена розповіла ексклюзивно для сайту «Монологи війни».

    Останнім часом я не працювала, була домогосподаркою. Десять років тому ми переїхали до Мелітополя та збудували там дім. Я займалася його облаштуванням, приватним двором та іншими справами по господарству. Роботи в мене, загалом, було багато. Займалася також вихованням доньки.

    За кілька тижнів до 24-го лютого я літала на відпочинок у Дубаї і навіть не могла подумати про ймовірну війну. За кілька днів до її початку, мені дзвонила моя сестра з Німеччини і казала: «У нас всі говорять, що буде війна!» Я лише посміялася з цього і відповіла їй: «Скажи німцям, нехай сплять спокійно, війни не буде!». Чесно кажучи, для мене ця інформація здавалася абсурдною. 

    Наш будинок знаходиться неподалік аеродрому, нам його видно з вікна. 24-го лютого ми прокинулися від «хлопку», який донісся через вікно, яке було відкрите на провітрювання. Чоловік встав подивитися, що це таке нам заважає спати. Спочатку подумали, що це звуки з металобази, яка знаходиться поруч. Вирішили, що це там щось розвантажують. А потім ми почули телефонний дзвінок. Нам дзвонив кум з Кропивницького і сказав, що почалася війна. Я підбігаю до вікна і бачу, що аеродром горить, а звідти валить чорний дим. Це було у перший день війни, а 25-го лютого вже почалась окупація. 

    Опір був мінімальний, тому що у військовій частині було лише два танки, які не могли протистояти окупантам. Хоча, відсіч намагалися давати, на в’їзді до міста постраждало кілька будинків внаслідок зіткнення. Потім мер міста виступив і сказав, що наше воєнне командування попросило війська відступити з Мелітополя, адже він був повністю оточений. Тож, щоб не постраждало цивільне населення, ЗСУ вийшли з міста. І вже наступного дня по нашій вулиці йшли російські танки.

    «За тиждень нас відкинули назад на 30 років»

    Звісно, в окупації було жити страшно. Ти ніби і знаходишся у своєму домі, але не відчуваєш себе у безпеці. Всюди по місту ходили російські військові. Хоч вони нас і не чіпали, але гнітила сама їх присутність. До того ж, одразу закрили супермаркети, потім це все почали грабувати. Це було моторошно, адже ми ніколи не жили в таких умовах. За тиждень нас відкинули буквально на 30 років назад. На вулиці повернулися стихійні ринки, де продавалось все продукти, побутова хімія, книги, відеокасети… Дивишся на все це і відчуваєш, ніби повернувся у минуле.

    Читайте також: «Важливою є кожна хвилина, щоб стабілізувати та доставити в госпіталь пораненого». Історія парамедика, яка працює на Донеччині

    18-го березня наш дім був розрушений. Навпроти будинку знаходиться завод, на територію якого вже 25-го лютого заїхала русня із своїми танками, БТРами та машинами. Вони там базувалися. Із свого вікна я бачила снайпера, який постійно сидів на даху цього заводу. Також навпроти нас знаходиться готель, куди заїхали чеченці. І ми між собою постійно говорили: «Якщо будуть їх бомбити, то і до нас прилетить». Точно не знаю, що сталося, бо не маю такої інформації, але вночі о 3:30, над нашим будинком було збито ракету, уламки якої полетіли у наш дім і зруйнували його. На щастя, ми встигли вчасно вибігти. Але, від будинку нічого не залишилося. У нас був новий будинок, який ми тільки-но добудували і закінчили в ньому ремонт. На щастя, я, чоловік, дитина і, навіть, дві кішки залишилися живими.

    «Під час евакуації довелося проїхати 17 блокпостів, обїжджаючи міни на дорогах»

    Після цього, ми отримали просто мільйон пропозицій допомоги від людей. Певний час ми жили у дівчини, яка віддала нам свою квартиру. А поїхали ми з Мелітополя 8-го квітня, після того, як дізналися, що сталося у Бучі. В нас з перших днів окупації не було ні зв’язку, ні інтернету, ні українського телебачення. Окупанти транслювали своє російське телебачення, тож про події в Київській області ми нічого не знали. До нас змогла додзвонитися кума з Кропивницького і розказала про Бучу. Після цього, ми вирішили, що потрібно виїжджати. Чоловік додзвонився до знайомих, які запропонували їхати мікроавтобусом, адже нашого авто на той час вже не було. Так ми і виїхали. Чоловік був за кермом, в автобусі знаходилося 18 осіб жінок та дітей. Поїздка була важкою довелося проїхати 17 блокпостів, обїжджаючи міни на дорогах. Було дуже страшно. Але ми змогли вивезти всіх своїх рідних.

    Ми точно знали, що їхатимемо у Кропивницький, адже мої батьки живуть у Кіровоградські області. У Кропивницькому вдалося знайти житло, тож навіть не довелося їхати до батьків у село. До того ж, тут я оформила дитину у школу, де вона закінчила навчальний рік. Потроху освоюємося в Кропивницькому. Збираюся подавати у прокуратуру заяву про розрушене майно. Старша дочка навіть знайшла тут роботу. Хоч у Мелітополі наш дім і розрушений, але ми все одно плануємо туди повертатися. 

    Люди, які залишилися у Мелітополі, стараються зараз жити звичайним життям, наскільки це можливо у таких умовах. На щастя, окупанти їх не чіпають. У кого є робота, то ті намагаються працювати.

    Напевно ця війна змінила цінності у кожної людини. До війни я була шопоголіком, мені було важливо мати якісь дорогі речі. Під час пожежі у будинку, в першу чергу згоріла моя гардеробна і всі речі, які там були. Але, як виявилося, зараз мені нічого з того і не потрібно, якось можна обходитися і без цих речей. Також відношення один до одного стало більш теплим. Наші кішки стали для нас ніби членами родини: одну ми винесли з пожежі, а інша прийшла додому на другу добу. Тому, війна змінює абсолютно все.

    Вірю в те, що після війни наша країна зміниться на краще. Чиновники зрозуміють, що вони на своїх посадах для того, щоб працювати, а не обкрадати нас. Скільки людей, в тому числі і дітей, загинуло, тож я думаю, що після такого ми вже не зможемо мовчати, якщо все залишиться як і раніше.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation: Violeta Shenkariuk

    Окупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!