• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Обстріли Харкова

    «Над тобою летить бомба і ти не знаєш, де саме вона впаде», — жінка з Харківщини провела більше місяця під обстрілами

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    25 Лютого 2023

    Марія з чоловіком зустріли війну у селищі неподалік Харкова. Виїхати було неможливо через те, що рашисти обстрілювали селище і трасу з сусідньої Малої Рогані. Більше місяця Марія змушена була провести під обстрілами. Завдяки своїй професійній діяльності, жінка мала нагоду виходити у прямі ефіри італійського телебачення та розповідати про війну в Україні. Нагода виїхати з’явилася після того, як ЗСУ звільнили Малу Рогань і звідти припинилися обстріли. Детально про життя під обстрілами, досвід спілкування з закордонними ЗМІ та непростий виїзд, Марія розповіла «Монологам війни».

    Я родом з Києва, 15 років тому переїхала у Харків, а потім у маленьке село в трьох кілометрах від міста, бо це було ближче до природи і нас з чоловіком все влаштовувало. Я медичний перекладач з італійської мови і викладач. У мене невеличкий центр італійської мови, де я працювала і продовжую працювати зараз онлайн. Викладаю академічний курс італійської і займаюся перекладом. 

    Я вже точно була впевнена 6-го січня, що почнеться війна. Через те, що я читаю дуже багато джерел, була переконана, що це станеться. Тому ми почали готуватися, зокрема, лагодити машину. Також я перевела всі кошти з різних рахунків, адже до цього я працювала і з росіянами. Встигла перевести ці гроші в Україну. Абсолютна впевненість у тому, що буде війна, у мене наступила тоді, коли я дізналася про евакуацію населення із так званих «днр» і «лнр». Це сталося десь за кілька днів до 24-го лютого, тож я сказала чоловікові, що війна точно буде, адже таке вже було, наприклад, в Абхазії. 

    В ніч з 23-го на 24-те лютого я до останнього сиділа в новинах. Зайшла у різноманітні пабліки про Донецьк, щоб розуміти, що там відбувається. І я побачила, що почали глушити зв’язок. Це відбулося приблизно о 1-й ночі. Потім я дізналася, що закрили аеропорт «Бориспіль» і, ніби як, щось подібне відбулося і в Харкові. Я сиділа до останнього в новинах і просто заснула десь о 4-й ранку. А ближче до 5-ї мене розбудив чоловік і сказав: «Машо, вибух!» Звісно, ми прокинулися. Я подзвонила своїй сестрі, яка жила у діаметрально протилежній частині міста. Вона сказала, що в них теж чутно вибухи. Далі я почала телефонувати всім друзям та знайомим. Хотілося максимально всіх попередити про те, що в нас відбувається. Адже, хто зна, можливо, наступ почався лише у нас в Харкові і щоб у людей була змога вжити якихось заходів. 

    У мене була зібрана тривожна валізка, всі документи, карти і тому подібне. Та перше що я зробила випила таблетку «Гідазепама», щоб адекватно мислити в такій ситуації і дала таблетку чоловіку. А потім, не знаю навіщо, можливо, через нерви, почала варити яйця, бо подумала, що пропадають продукти. Зараз розумію, що це були дивні дії з мого боку. Але я не знала куди йти, адже зовсім поруч були вибухи, відповідно, я не дуже розуміла, що мені робити. Доки варилися ці яйця, ми з чоловіком думали, куди їхати. Був варіант поїхати на закинутий хутір у щось на кшталт сімейної дачі чоловіка, неподалік від Прилук. Але потім ми подумали, що це стратегічно важлива траса і це дуже небезпечно. Тому ми залишилися вдома.

    Заклеєні двері кімнати

    Зображення 1 з 3

    В першу ніч просто були вибухи і ми бігали туди-сюди. В нашому невеличкому населеному пункті лише сім багатоповерхівок і приватний сектор, тому у нас не було ні бомбосховищ, ні навіть сирен. Тобто, ми про прильоти дізнавалися вже по факту. Цілий день ми провели в машині, поруч з нашим гаражем. В будь-який момент були готові спуститися у підвал. На ніч повернулися додому і так провели два дні. Потім, здається, в ніч з 26-го на 27-ме лютого почали обстрілювати трасу, яка веде від Харкова до нас. Потім ми дізналися, що окупували сусідній населений пункт, неподалік від нас Малу Рогань. Звідти нас почали обстрілювати, нічого не працювало. Обстрілювалася і траса, і наше селище, тому ні виїхати, ні, навіть, вийти було неможливо, адже нас накривали артилерією. В ніч з 26-го на 27-ме ми переночували у ванній, не просто у ванній кімнаті, а безпосередньо у ванній. Потім ми перемістилися у наш підвал. Виявилося, що у шкільному підвалі сидіти неможливо, адже там немає зв’язку. Залишатися без зв’язку на той момент було найстрашнішим. Потім ми сиділи вже в нашому підвалі. Періодично я намагалася знайти якісь новини, якась добра людина ввімкнула світло у підвалі, ще з 2014 року у мене були куплені вода та медикаменти, і як виявилося, все це знадобилося. 

    «Просиділи у коридорі понад 40 днів»

    Але, на вулиці був лютий і знаходитися у підвалі, навіть з увімкненим обігрівачем, було дуже холодно. А за два тижні до цього ми захворіли Ковідом і у чоловіка ще й досі була температура. Тому, ми повернулися додому і так просиділи у коридорі 46 чи 47 днів. Вийти було неможливо. Хліб не привозили, продукти також. Нашу сільську раду розбили відразу ж. Та й не було сенсу виходити, адже було дуже небезпечно. Я чекала, що будуть вуличні бої, адже сусіднє селище було окуповане. 

    Перші чотири дні ми взагалі навіть не могли їсти. Через нерви мене постійно нудило і я безкінечно ридала. Ми моніторили наш сільський чат і наскільки я зрозуміла, вони ходил у якісь магазини. До слова, я у перший день, коли все почалося, встигла побігти в аптеку, а також купити деякі продукти. На другий день я також пішла і там продавалися лише якісь шоколадні цукерки, а також я взяла пляшку горілки. На всяк випадок, бо думала, можливо, доведеться обробляти якісь рани. Звісно ж, не для внутрішнього прийому. Але, в принципі, у нас були деякі запаси, адже я була готова до цього ще з 2014 року. 

    У нас почався жорсткий режим світломаскування. І у повній темряві, увімкнувши лише газ, ми щось готували. Потім вимкнули світло. Але було дуже холодно, тому ми зберігали продукти, здебільшого, на балконі. Потім почали потроху завозити хліб і якісь інші продукти. Але проблема була в тому, що всі мої кошти були на картах. Але, звісно, в таких умовах ніякі термінали не працювали. Відповідно, просили, чи можна перевести гроші на карту. Але, зуміли придбати таким чином 6 буханок хліба і якісь консерви. Коли припинили стріляти, десь на дві години, я переглянула всі свої запаси. Сказала чоловіку, що місяці на три нам цього вистачить, головне, не виходити на вулицю, коли почнуться вуличні бої. 

    «Поклала слухавку після фрази журналіста: «Що ви можете знати про окупацію, якщо сидите більше 30-днів у коридорі?»

    Оскільки я перекладач, то багато з ким співпрацюю. І так виявилося, що на той момент, італійських журналістів в Харкові просто не залишилося. Тобто, їм потрібен був хтось, хто володіє італійською і зміг би розповісти про ситуацію, що склалася. Таким чином, вийшли на мене і попросили про інтерв’ю. Чесно кажучи, це було ніби у королівстві кривих дзеркал. Зі мною вийшли на зв’язок, запитали, чи можна зробити інтерв’ю? Я погодилася, бо почула про те, що відбувалося в Маріуполі, також в Харкові 2-го березня було пряме влучення у нашу будівлю ОДА, були прильоти і в наш населений пункт. Я просила гуманітарні коридори, адже, наприклад, моя сестра сиділа у підвалі, де знаходилося 46 чоловік без води, серед них діти. Я просила хоча б якусь допомогу. У мене була ілюзія, що європейці просто не розуміють, що відбувається. Багато росіян казали мені: «Ну, у вас же лише по військовій інфраструктурі стріляють». Я думала, що, можливо, вони те ж саме плетуть і європейцям. Тому, я вирішила розповісти, як все відбувається насправді. 

    Спочатку я дала інтерв’ю просто в газету, потім на мене почали виходити телевізійники. І я пообіцяла собі, що буду приймати участь у цих включеннях доти, доки в мене є зв’язок. Але ж, це все відбувалося в умовах світломаскування. Ми сидимо у коридорі у цілковитій темряві, і, лише уявіть, над тобою все вибухає, пролітає військовий літак, ти чуєш, як щось падає, але не знаєш на тебе чи ні. Летять ракети, кожен ранок починається з того, що над тобою, наприклад, зависає вертоліт і починає щось обстрілювати. Це був абсолютний кошмар, а тобі треба вийти в ефір по відеозв’язку. А мені завжди телефонували через Скайп. У студії сидять якісь аналітики, жують щоки, розмірковують про те, через скільки днів Україна капітулює. Вони тобі кажуть: «Почекайте, візьміть навушники». А ти думаєш: «Які до біса, навушники». Потім кажуть: «А давайте ви поставите на треногу ваш телефон, а тепер рівніше, а тепер — те-се. Ой, почекайте, а тепер почекайте, поки у нас реклама пройде». Ти сидиш, бачиш, що у них реклама фрикадельок, а над тобою летить бомба і ти навіть не знаєш, де вона впаде. І ось так тривало десь тиждень. Бували рази, коли я давала до десяти інтерв’ю в день. 

    Читайте також: «Люди вийшли, щоб купити собі поїсти, а в результаті вони лежали з відірваними кінцівками»: історія жінки з Харкова

    Я намагалася попросити про допомогу, розказати про те, які в нас відбуваються бомбардування, обстрілюють цивільне населення. Наприклад, подругу моєї сусідки розірвало на шматки. Я розповідала про ситуацію в Україні, доки якийсь упир (інакше не можу сказати), який сидів на цьому ефірі, сказав мені наступне: «А що ви можете знати про окупацію, якщо ви сидите більше 30-днів у коридорі?» Після цього, я поклала слухавку, адже за мій рахунок влаштовувати prime-time не треба. Ніхто з цих людей навіть не запропонував допомогу. Вони лише казали: «А ти вийди на вулицю, позніймай, що там у вас відбувається». Це при тому, що щодня у нас були постійні обстріли. Тому, після цього, я зареклася не давати ніяких інтерв’ю цим журналістам. У мене було відчуття морального згвалтування. Я зрозуміла, що для них наша війна це така собі страшилка, не більше.

    «Ми виїжджаємо за Харків і, виявляється, що в нас зламані гальма»

    Першопричиною нашого виїзду стали події в Бучі. У нас ще й проживають друзі в Ірпені, які не виходили на зв’язок. У перший день до мене якось ще не дійшла новина про Ірпінь та Бучу. Лише потім до мене прийшло усвідомлення того, що там сталося. До мене дійшла інформація, що в одному з населених пунктів Київщини, фактично, стратили все чоловіче населення. Я чомусь була переконана, що зі мною все буде добре, але дуже хвилювалася за чоловіка. А також паралельно всі наші друзі та родичі почали казати, щоб ми виїжджали. Я нікуди не хотіла їхати, адже це було дуже небезпечно, через те, що обстрілювалася дорога. Поруч з Харковом є закрите воєнне місто Чугуїв, там проживала моя бабуся. Я навіть її не змогла вивезти, бо місто було закритим. Бабуся казала: «Забери мене», а я б не змогла це зробити, бо мене б не впустили. Окрім того, на цій дорозі стояли розстріляні цивільні авто. Дорогу обстрілювали з сусідньої Малої Рогані. І доки вона була в окупації, я боялася навіть висунутися. 

    Потім сталася дивна ситуація. Як я зрозуміла, у росіян був якийсь свій дивний зв’язок і вийшло так, що вони, ніби атакували свої ж позиції. Коли вони атакували ці позиції у Малій Рогані, зайшли ЗСУ і добили їх там. Як нам сказали, серед окупантів живих не залишилося взагалі. Таким чином, звідти припинился обстріли. Паралельно з’явилася інформація про Бучу і я зрозуміла, що настав час виїжджати. Мені почали писати багато людей, що готові нас прийняти у себе. Але, не хотілося їхати кудись і сісти людям на голову. Увесь цей час мені писала моя учениця, яка, на жаль, прикута до інвалідного візка. Вона інвалід-спинальник. І вона казала, що прийме нас у себе на дачі. Я була готова їхати, навіть якби це був якийся хутір, адже мені було страшно. Зважаючи на Бучу, я думала, що така ситуація може трапитися і в моєму населеному пункті. Що вони просто зайдуть туди і всіх розстріляють. 

    Ми приймаємо рішення про виїзд. Починаємо збиратися, коли на вулиці вже темно. Дотримуючись світломаскування, ми в повній темноті забиваємо сміттєві пакети всім, що у нас було продуктами, речами, ліками. Наступного ранку виявилося, що якась гнида вночі злила в нас бензин. На залишках цього бензину ми, все ж таки, виїжджаємо. Харків увесь закритий. Ми їдемо, навколо все розбите, жодна СТО не працює. У мене була надія, що газу вистачить на якийсь період, а далі будемо розбиратися. І ось, коли ми виїжджаємо за Харків, виявляється, що в нас зламані гальма і ми не можемо їхати. Точніше, їхати можемо, а гальмувати ні. А на блокпостах треба ж гальмувати, інакше нас просто розстріляють і будуть праві. Чоловік каже: «Машо, ми стільки не проїдемо». А ми збиралися їхати в маленьке село в Кіровоградській області. Тож, ми розвертаємося і їдемо назад. Не знаємо, що робити, але якимось дивом помічаємо, що просто на в’їзді в наш населений пункт відкрита СТО. Причому, саме на цій СТО працює майстер з ремонту ходової, та ще й, наш знайомий. І він каже: «Я вам дістану потрібну деталь». І на наступний ранок наша машина вже на ходу. Коли ми виїхали за Коротич, то здавалося, що вже все позаду і треба просто спокійно доїхати. Але, проблема в тому, що в нас дуже стара машина і щось могло б зламатися точно так само, як ті гальма. Я просто молилася, щоб ми змогли доїхати. Зрештою, ми таки доїхали в Центральну Україну і пробули там майже три місяці.

    Евакуація на Кіровоградщину

    Після евакуації на Кіровоградщину Марія багато часу займалася садом та рослинами

    У мого чоловіка в Києві є родич похилого віку. У нього почалася гангрена, він подзвонив і сказав, що не може навіть сходити за продуктами. Нам довелося зібратися і поїхати туди, адже ми не могли покинути людину на дев’ятому десятку. Тому, зараз ми проживаємо в Києві. Хоча, звісно, в Центральній Україні було якось безпечніше. Ми підтримуємо зв’язок з моєю сусідкою на Харківщині, якій залишили ключі від дому. У неї велика сім’я, тож ми домовилися, що вони можуть жити у нас, якщо є така потреба. Коли я спілкуюся з ними, складається враження, що вони дійсно переживають стокгольмський синдром. Адже вони мені кажуть: «Ну, так, стріляють, але ж не прямо в нас». Я ж, коли виїхали звідти, то ще й досі не вийшла з того стану. Подумки я ще там і постійно чекаю Апокаліпсиса. Розумію, що зараз повертатися додому небезпечно, адже рашисти мобілізували 500 тисяч своїх упирів і не зрозуміло, що буде далі. До того ж, час дольоту ракети з Бєлгорода складає 40 секунд. Другий момент це моя робота. Вона ж повністю залежить від світла та інтернету, адже я викладаю онлайн. Відповідно, вчора я спілкувалася із своєю сусідкою і вона сказала, що добу не було світла. Тобто, в таких умовах, я, по суті, залишусь без роботи. А в Києві, світло хоч і вимикають по три рази на день, але його хоча б вмикають. 

    Якщо у Києві майже все що треба працює, то в нашому населеному пункті немає нічого. Я згадую, як ми їхали Харковом зі швидкістю 5 кілометрів на годину, коли в нас поламалися гальма і дивилися на все те, що сталося з містом. А це було лише на 46-й день від початку війни. Все було зачинено, жоден світлофор не працював, розбиті будівлі. І ніяких ілюзій щодо того, що найближчим часом це все відновиться. В таких умовах не зможу працювати ні я, ні чоловік. 

    Все життя я працювала на те, щоб нарешті видихнути і почати життя та роботу у більш спокійному режимі. Дочекатися дня, коли все буде добре. А потім виявилося, що такий день може і не настати. І я зрозуміла, що найголовніше це люди, які поряд з тобою, а все матеріальне це справа наживна. Була ситуація, коли обстріл був просто біля дому, а там була припаркована наша машина. Я кажу чоловікові: «Слухай, там наша машина». А він каже: «Ну, так, я знаю». І посміхається. На даний момент я вважаю найбільшою цінністю те, що я і мої близькі залишилися живими. У мене залишилися цілими руки, ноги і голова, тобто, я можу працювати, а все інше наживне. А ще, коли це все закінчиться, я заведу собаку.

    Протитанкові їжаки

    Фото неподалік від місця, де Марія проживає у Києві

    Чомусь у мене є така крамольна думка про те, що коли ми все закінчимо з росією, почнеться щось нехороше в самій Україні. Почнеться переділ, пошук винних і таке інше. Тому, я вважаю, що нас ще чекає період переоцінки цінностей. Тому, зараз я просто живу одним днем. Сьогодні вижили вже добре, а як буде завтра подивимось.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!