• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Оксана Мудренко

    «Наче я жила тільки для того, щоб усе це робити»: як волонтерило у «сірій зоні» село Забуяння

    Волонтерство

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    26 Лютого 2023

    Для жительки села Забуяння на Київщині Оксани Мудренко війна розпочалася ще у 2014-ому році. Тому повномасштабне вторгнення російського агресора в Україну через 8 років не стало для неї несподіванкою. Маючи великий досвід благодійної діяльності, жінка очолила волонтерський рух у своєму селі, яке опинилося у «сірій зоні». Про підтримку військових, допомогу вимушеним біженцям, порятунок домашніх тварин та самовідданість односельчан вона розповіла проєкту «Монологи війни». 

    Волонтерити я почала у 2013-ому році. У мене був шок від того, що янукович відмовився від євроінтеграції. А це ж був всього лише крок у її напрямку! У людей теж шок. Син-першокурсник подзвонив і повідомив, що студенти організовуються йти на майдан. У нього були сумніви, чи варто все починати, але я сказала: «Навіть якщо ви нічого не досягнете, голос студентства має бути почутий». 

    Відтоді я почала їздити на Майдан і сусіди мною передавали гроші, одяг, консервацію і так далі. Але мій особистий Майдан почався 2-ого грудня. Пригадуєте, відомий Марш мільйона? Ми мали досвід мітингування у 2004-ому році, то одразу для себе розписали, хто, коли, куди їде, хто що возить, у яких акціях участь бере і якось воно все пішло, пішло… 

    І коли 24-ого лютого 2014 року усі раділи, що перемогли януковича, я розуміла, що то лише початок. 

    «Це була хвиля позитиву на фоні того, що 72-гу бригаду тоді обстрілювали»

    Я керівник гуртка — творчого об’єднання «Дивосвіт» Макарівського центру творчості імені Данила Туптала. У 2014-ому році працювала з дітками на базі Забуянської і Королівської школи. І я почала думати, як допомогти морально нашим воїнам, які тоді сумнівалися стріляти у «брата»-росіянина чи не стріляти? І я зібрала дитячі малюнки та передала у 72-гу бригаду. А вона складалася фактично з тих, хто жив у наших селах. 

    Пригадую, яке це було неймовірне почуття щастя, коли дізналася, як все пройшло. По-перше, це стало сюрпризом для воїнів. А по-друге, виявилося, що таким чином налагоджується контакт між фронтом і тилом для підтримки один одного. 

    Малюнки дітей для військових

    Учениці Оксани Мудренко Надія і Віра. Дівчатка підхопили естафету забуянців і їхні малюнки радували військових уже під час повномасштабної війни

    Хлопці отримали малюнки, чийсь виявився від хрещеника, чийсь — від сусідки, а воно ж все рідне, все близьке! І всі почали один одному дзвонити. Це була хвиля позитиву на фоні того, що 72-гу бригаду тоді обстрілювали з обох сторін «Градами». На сході було дуже важко, військові потребували такої підтримки. А далі все пішло-пішло… 

    «Знали, що так буде. Мабуть, гарно вчили історію»

    Мій чоловік — кадровий військовий і з початком воєнних дій він у військкоматі намагався налагодити роботу, бо тоді там все було розвалено. Від нього я почула про волонтерку Оксану Герасименко, яка відкрила осередок допомоги військовим у Макарові, ловила усіх, кого відправляють на фронт, і забезпечувала необхідним.

    Ми познайомилися і я почала щосереди чергувати у волонтерському центрі. Дуже гарно запам’ятала першу середу свого чергування. Тоді прийшов явний провокатор, який розповідав мені про «руський мір» і робив це так хитро, завуальовано. Але я таки з ним вийшла у розмові на те, що «України нєт». І я вирішила не витрачати на час на такі балачки. Нічого не було? Окей, значить починаємо будувати країну з нуля! Отак я впоралася зі своїм першим провокатором. 

    Потім я вивчала такі незрозумілі для мене речі, як кевларовий шолом, броніки. Потім були важкі посилки, які допомагали тягати хлопці з військкомату. 

    А наприкінці 2015-ого року я втомилася. Почали з’являтися переселенці, яким я була все винна! Волонтерити я не кинула, але робила це не в центрі. Їхав наш хлопчик на передову, шукала, дізнавалася, що треба, координувала свої дії з іншими дівчатками. Всіх і не пригадаю, так велика була кількість народу, яка досі працює — злагоджено і разом!

    Забуяння після обстрілів

    Село Забуяння, яке опинилося у «сірій зоні», росіяни обстрілювали з перших днів

    Гаряча фаза війни 24-ого лютого настала для інших людей, а у нас з чоловіком все почалося ще у січні. Ми якось розуміли, що війна буде, почали шукати надійних людей на той випадок, якщо доведеться розгортати партизанську війну. Скажемо так, потрібно було підготуватися до неї в умовах окупації росією. Знали, що так буде. Мабуть, гарно вчили історію.

    «Тут головне, щоб люди були організовані»

    За тиждень до наступу, 16-ого лютого, я відновила свої чергування у нашому волонтерському центрі у Макарові. Ми з Оксаною Герасименко провели дуже велику роботу: передзвонили у кожне село і підготували список людей (а треба було перебрати дуже великий список) у пошуках тих, хто погодиться відповідати за створення осередку тероборони у своєму селі. 

    Ми шукали людей, які допомагали організувати населення, владу, АТОвців. Ми знали, що, наприклад, у Бучанській громаді не прийняли бюджет і тероборона не фінансувалася. Але це все одно треба було робити. Чи є фінансування чи немає. Тут головне, щоб люди були організовані. Оскільки я із Забуяння, то узяла на себе це село. 

    І з 24-ого все закрутилося. Я допомагала геть усім і сприяла усьому, щоб воно пішло-поїхало і працювало.

    Читайте також: «Медсестри вели в підвал онкохворих під час обстрілів: історія працівниці Херсонського онкодиспансеру

    Перед тим начиталася книжок розумних. Знала, що має бути дві-три комори з продуктами, медикаментами, засобами гігієни. Якщо в одну прилетить ракета, то ще одна залишиться. Я переживала, що коли не буде світла і води, спалахне інфекція. Щоб ніхто дизентерію не розніс або щось інше.

    Чоловік знаходився у Макарові. Я — у Забуянні. Зі мною поряд був син, він вже дорослий, 1996-ого року народження. На нього можна було покластися, він став моїм ад’ютантом. Всі технічні питання він, як молода людина, вирішував швидко і легко.

    «7-ого березня Лариса загинула від кацапського «Граду»…»

    Під окупацією Забуяння не було. Але за 4 км від нас знаходиться село Королівка, отам москалі стояли. Між Королівкою і Забуянням є агрофірма «Аґрус», так от тероборонівці потім розповідали, що там була кацапська техніка, з якої розстрілювали наше село. Міномети, здається. 

    Офіційно Забуяння вважалося «сірою зоною», але дісталося нам дуже добре. І «Градами» наше село обстрілювали з Андріївки, і авіаудари були. Хапанули все одно, що на «нулі».

    Перші обстріли сталися 7-ого березня. І вже цього дня у нас була 200-та і 300-тий. 

    Чому мені так легко волонтерити у Забуянні? Бо у нас дуже волонтерське село! Мені є на кого спертися. І жінка, яка тоді, на жаль, загинула, Лариса Ткаченко, була дуже вірною волонтеркою. Вона уміла гарно готувати. З 2014-ого року куховарила для хлопців на сході, для шпиталю варила свій фірмовий узвар, пекла пиріжки. А коли почалася гаряча фаза війни, одразу кинулася годувати військових, які тоді у нас стояли. І це все великими баняками!

    У хаті Лариси Ткаченко завжди дітей і онуків було, як у рукавичці. Вона з чоловіком їх відправила, а самі залишилися. Напередодні її загибелі я до неї прийшла, розповіла, що одні люди мали приготувати вечерю, але нерви не витримали, вибачилися і виїхали з села. Чи не могла б вона виручити? І була відповідь — без питань! Коли хочеш і скільки треба! 

    Цвинтар у Забуянні

    Зображення 1 з 2

    Цвинтар після обстрілів «Градами»

    Її останні слова: «Оксано, знай. Щоб не сталося, чи прийдуть москалі сюди, чи ні, я все робитиму! Можеш на мене покладатися. Приходь хоч серед ночі, я нікуди не поїду, я буду все робить!»

    І 7-ого березня Лариса загинула від кацапського «Граду»… Він прилетів у будинок. Чоловіка поранило. Йому надали першу допомогу, а Ларису не змогли врятувати. Це було для мене таке потрясіння…

    «Це для мене було щось настільки нелюдське…»

    Я давно вже всі емоції вимкнула, лишилася тільки лють. Може, після Перемоги їх повмикаю. Але лють не така, яка затьмарює очі, а конструктивна. Розлютився і думаєш: «Що я можу зробити на противагу цьому звірству?». 

    Я сама себе назвала зв’язковою по Забуянню. У мене завжди поряд були помічники. От хто є, на того я і опираюся. Хтось допомагав на початку, хтось — пізніше. 

    Приїжджих було дуже багато. Населення села виросло у разів 3-4. Вони приходили допомагати, готувати військовим. Все працювало, як годинничок. Навіть якщо хтось уїжджав, все працювало все одно. 

    Потім Забуяння зовсім опустіло. Нас залишилося чоловік 130. А було 700 разом з трьома селами. 

    Театр воєнних дій — все перед носом. Видно зарево від пожеж, чути бахкання, кацапські вертольоти літали, пострілювали. Це дуже морально виснажувало. Не всі витримували.

    Вже після першого обстрілу ми помітили таку ганебну річ — найгірше, що можна собі уявити. Це коли вони відстрілялися, люди позбігалися гасити вогонь, щоб він не перекинувся на сусідні будинки, і москалі починають другий обстріл. 

    Пожежа після обстрілів села Забуяння

    Щоб загасити пожежу, жителі Забуяння ризикували життям. Можна було потрапити під повторний обстріл

    І так тривало упродовж всього березня. До самого кінця. Тут я собі давала волю лаятися… Це для мене було щось настільки нелюдське…

    У моєму будинку дуже хороший підвал . Але щоразу коли летів літак, це було дуже страшно… Кожного разу. 

    «Я така щаслива, що у нас організувався цей центрик!»

    Зробили ми одну добру справу, якою хотілося б похвалитися. У шкільному підвалі організували пункт допомоги. Хлопці повиносили з нього непотріб — старі парти, мотлох. Почистили його, прибрали. А підвал дуже хороший і міцний. Можливо, не дуже теплий, але у ньому можна було тривалий час жити. 

    Організували місце для прийому поранених. Слава Богу, обійшлося, не знадобився. Оцей наш шкільний підвал слугував хабом. 

    Люди з Ворзеля, Бородянки, Бучі тікали через наше село. Вдень, коли колони проїжджали, я бачила ці згорьовані, заплакані обличчя, я розуміла по очах цих людей, що у них там робиться… Але часто траплялося, що не всі встигали до комендантської години. Так от, крім того що найближчі сусіди ховалися тут з дітками, у нас у підвалі на ніч залишалися ще й втікачі.

    Я така щаслива, що у нас організувався цей центрик! Що люди про нього знали! Я запитувала, звідки. Виявилося, що про нього розповідали у групах у соцмережах. І люди спеціально їхали до нас переночувати, а зранку, після завершення комендантської години, по них приїжджали рідні та друзі забирати їх.

    Шкільний підвал у Забуянні

    Шкільний підвал у Забуянні. У ньому, рятуючись від обстрілів російських військових, провели ніч сотні людей

    Було два таких випадки, коли люди зранку приїжджали шукати своїх родичів і… не знаходили їх. Мені важко було переносити, як вони зі сльозами йшли від нас, бо хтось мав чекати на них тут, але не доїхав до нашого підвалу. Сподіваюся, вони потім познаходилися. Але були такі, хто не доїхав, потрапивши під обстріли…

    «Можеш іти садити свою цибулю»

    Я боялася за свого чоловіка. Він у Макарові воював у роті охорони. Я часто бачила зарево над містом. Я бачила щодня і щоночі, як іноді безперервно росіяни гатили по тому Макарову. Він певний час був оточений, але кацапи його так і не взяли.

    Коли почали відступати росіяни, ЗСУ попросили нас виїхати хоча б на 3 дні задля безпеки. Ми виїхали. Посиділи чемно 3 дні і повернулися.

    Хоча їх і витіснили, чоловік до мене додзвонився і застеріг: «Доки Андріївка їхня, ти на город не йдеш!». А мені вже і цибульку треба садити, сусідка передала, дякую їй. Весна ж таки. Але на город мені було заборонено виходити до дзвінка. Кацапів потіснили, але вони ще довгий час могли дістати «Градами» наше село. Поки ЗСУ не зачистили Андріївку, доти ми були у небезпеці. 

    Залишені міни

    Зображення 1 з 2

    Від односельців, які виїхали, Оксана Мудренко отримувала повідомлення з проханням потурбуватися про їхніх тварин. Іноді було запізно. Чотирилапих убивало уламками

    І я чекала. Коли дзвонить чоловік у перші дні квітня: «А я вже в Андріївці! Можеш іти садити свою цибулю». І я одразу погнала на город.

    Люди почали потроху повертатися в село. Я їм SMS-ками повідомляла, як у нас справи. Що електрики немає, але є газ. Але дехто досі не зважився приїхати до свого будинку. 

    «І нам ставало тепло і муркотливо»

    Хочу розповісти вам, як я опікувалася 14-ма чужими котами і 3-ма собаками.

    Ми жили у підвалі. І він був незамкнений, щоб люди могли ховатися у разі небезпеки. І туди почали збігатися хтозна звідки коти. Потрошку, потрошку і назбігалося аж 14! А всіх треба було погодувати, що виявилося дуже тяжко. Щоб вони між собою не гризлися і усі більш-менш нормально їли, мені доводилося розносити їжу у три різних місця. Але я звикла. І вони теж.

    Розкажу історію про Бусінку. Я саме була на вулиці, коли евакуювалися люди по сусідству. Тоді працювала наша ППО і дуже бахкало. Люди вивозили трьох котів і одна кицька, злякавшись, вирвалася з рук і втекла до нашого підвалу. Її кинулися шукати, але не знаходили, а вже треба було їхати. Мене попередили, що кицька абсолютно кімнатна, ніколи не бачила інших котів і не підходить до чужих людей. І поїхали без неї.

    Кицька була дуже налякана. Але ж я таки уперта дівчинка! Я виявила місце, де вона ховалася, і почала потрошку приручати до себе. І вона вилазила зі своєї схованки, щоб поїсти. Але дуже всього боялася. А на 4-ий день підійшла до мене і подивилася в очі. Вона нявкає, а мені вчувалося: «Забери мене, бо я пропаду». І пішла до мене на ручки. 

    Далі вже все склалося добре. До господарів дійшла SMS-ка і вони повідомили, що хата не зачинена, щоб я закинула Бусінку у хату і годувала її там, у звичній для неї обстановці. Я так і зробила і надалі носила їй їсти вже туди.

    Оксана Мудренко

    Оксана Мудренко з одним зі своїх підопічних

    А від котиків ми мали і «плюси». Коли вночі було холодно, ми обкладалися ними і нам ставало тепло і муркотливо. Так ми отримували задоволення навіть у холодному підвалі. 

    Як зараз пригадую: починається обстріл, ми з сином Тарасом «бух-бух-бух» ногами по сходах — спускаємося у підвалі. І за нами — «цок-цок-цок» кігтики десяток пар лап. Це песики і котики за нами бігали — у підвал, з підвалу, у підвал, з підвалу. До квартири іноді не можна було потрапити: весь поріг ворушився від котиків. 

    «Моя основна місія — усіх підбадьорити, сконтактувати»

    Я бачила, що люди у «Facebook» цікавляться, що робитимемо після Перемоги? Читала коментарі. Але я не знаю відповіді. В голові пустка. У мене багато незакінченої роботи. От коли закінчу, тоді буду щось планувати.

    Коли почали у село повертатися люди, з’явилася потреба у захисних сітках. Ми дуже швидко організувалися у Забуянську волонтерську майстерню, де трудяться люди від 3-ох до 63-ох років.

    Я всім кажу, що моя основна місія — усіх підбадьорювати, сконтактувати, усім вкласти у вуха,  що все буде добре, навіть коли під обстрілами у це погано віриться. Намагалася усіх тримати у гарному настрої. Таке враження, наче я жила тільки для того, щоб усе це робити.

    Уламок від авіабомби

    Зображення 1 з 3

    Тепер цей уламок авіабомби, що упала поряд з школою, зберігається у Макарівському краєзнавчому музеї

    Коли повернувся директор Макарівського краєзнавчого музею, ми йому завезли кілька експонатів на згадку про те, що пережило село Забуяння. 

    Ми передали у музей накінечник «Граду»,  уламок бомби з циферками і буковками, осколок,  який трохи не поцілив мені у плече. Його я теж віднесла. Гарний такий осколок. Хотів когось убити, але не попав.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    Волонтерство

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!