• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Михайло Лавровський: «Девіз нашого батальйону — «заради кожного життя»

    Воїни

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    27 Червня 2022

    У перші дні вторгнення Михайло Лавровський пішов до військкомату, щоб записатися до лав територіальної оборони. Оббиваючи пороги декілька днів, стоячи у довжелезних чергах, він не отримав ніякого результату. Облишивши марні спроби, Михайло продовжив займатися гуманітарною допомогою, а потім відчув потребу допомагати активніше. Через знайомих він дізнався, що бригада медиків потребує водія. Це і стало чудовою нагодою для нього.

    Я народився у Києві, більшу частину життя провів у Вінниці, навчався в Чернівцях. У 2017 році знову повернувся до міста, де я побачив світ. Обіймаю посаду директора аналітичного центру Інституту економічного лідерства. Наш інститут займається розробкою і просуванням законопроєктів, задля збільшення економічної свободи в Україні. Я жив звичайним життям: стояв у заторах разом з усім Києвом по дорозі на роботу, замовляв їжу в офіс і ходив до спортзалу ввечері. 

    Початок повномасштабної війни спостерігав, так би мовити, в прямому ефірі. Після роботи 23-го лютого я пішов до залу на тренування, де був до 11-ї години вечора. Опісля, заїхав до друзів, де ми спланували поїздку до моїх батьків у Вінницю на вихідні. Рішення було викликане тим, що я уважно спостерігав за новинами останній місяць, і було зрозуміло, що повномасштабний наступ скоріш за все відбудеться. Ми вирушили в дорогу більше для перестраховки, адже до кінця ніхто не вірив, що росія все ж вирішить напасти повномасштабно. 

    Майже на під’їзді до Вінниці, мені прийшло сповіщення з одного телеграм-каналу, що путін виступає у прямому ефірі. Зважаючи на час доби, одразу все стало зрозуміло. Проте мозок все ж відмовлявся сприймати слова про «військову операцію» та «денацифікацію та мілітаризацію» України. Ці слова я пам’ятатиму до кінця свого життя. Щойно путін закінчив своє хворе звернення, моя дівчина отримала дзвінок від подруги з Харкова.  Подруга плакала, і на фоні було чутно вибухи. Так розпочалася повномасштабна війна для мене. Я подзвонив мамі і просто сказав: «Почалося! Вони бомблять українські міста». 

    Рятувати життя мені завжди імпонувало більше, аніж його забирати

    Наступні тижні я займався багатьма справами. 24-го лютого ми з друзями запустили перший в Україні телеграм-бот для збору інформації про пересування російських військ «НеНаші». Завдяки йому ми змогли передати дуже багато корисної інформації нашим військовим. Також чимало допомагав силам оборони України. Разом з іноземними колегами, ми зібрали велику суму коштів, яку витрачали на закупку автомобілів, медикаментів, засобів захисту. Проте мені завжди здавалося, що цього не достатньо. 

    У перші дні вторгнення я пішов до військкомату,  аби записатися до лав територіальної оборони. Оббиваючи пороги декілька днів, стоячи у довжелезних чергах, не отримав ніякого результату. Облишивши марні спроби, я продовжив займатися гуманітарною допомогою. Але завжди тримав в голові думку про те, що хочу допомагати більш активно. Хоч і не проходивши військову службу раніше, я мав навики поводження зі зброєю, але їх явно було замало, щоб одразу рватися в бій. 

    Команда

    Наша команда

    Маючи багато друзів, які пройшли вишколи добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», я завжди розглядав можливість приєднатися до них. Тим паче, рятувати життя мені більше імпонувало, аніж його забирати. Коли моя подруга сказала, що вона приєднується до «Госпітальєрів» і їхньому екіпажу не вистачає водія та автомобіля — не вагаючись, прийняв рішення доєднатися до них. Я непоганий водій. Маю підходящий транспортний засіб для тієї місцевості і тих задач, які постають перед «Госпітальєрами».

    Основна наша задача — рятувати життя українських воїнів 

    Пройшовши базовий курс з надання допомоги пораненим у Києві і оснастивши своє авто усім необхідним, я вирушив до свого екіпажу, який виконує завдання на Донеччині. Основна наша задача — рятувати життя українських воїнів, хоча часто доводиться допомагати й цивільним. Екіпаж складається з двох автомобілів та шести людей. 

    Медевак — це повноцінна швидка допомога, яка обладнана усім необхідним, аби підтримувати життя пораненого. Кейсевак — це, в основному, повнопривідний джип або пікап, який забирає пораненого з поля бою і доставляє в пунктт передачі медеваку. Я є водієм кейсеваку. Ми забираємо пораненого фактично з самого поля бою, російські війська стоять в 400-700 метрах від нас, тому діяти завжди доводиться швидко. Зазвичай ми не витрачаємо більше хвилини з моменту під’їзду на точку евакуації і до моменту від’їзду звідти. Адже ворожі війська бачать наше пересування, і якщо довго затримуватися на одній точці, можна легко потрапити під обстріл.

    Після успішного вивезення пораненого

    Одразу після успішного вивезення важко пораненого

    Не зважаючи на наш статус некомбатантів, згідно з женевською конвенцією, медики для росіян є однією з пріоритетних цілей. Найважчими в евакуації — ночі, адже доводиться їздити без фар в повній темноті. Дороги тут розбиті російською артилерією, і шанс наїхати на нерозірваний «град», що стирчить в дорозі — дуже великий. Видимість в таких умовах не більше 5-10 метрів, а їхати треба завжди швидко, адже від цього залежить, як життя пораненого, так і наше. 

    Війна — це найкраще і найгірше, що з нами ставалося. Але ми пройдемо це випробування з честю та гідністю.

    У цій війні найстрашніше — це артилерія. Більшість поранень та смертей саме від неї. І це та річ, яку ти ніяк не контролюєш і від якої важко сховатися особливо, коли ти на завданні. Страшно приїжджати на точку евакуації і бачити там велику «воронку» від вибуху, і усвідомлювати, що там міг стояти ти. Росіяни також використовують заборонену касетну та фосфорну зброю. Ці люди не мають ні честі, ні совісті. 

    В цілому, страх відходить на інший план, коли розумієш, що від твоїх дій залежить, як життя екіпажу, так і життя поранених. Девіз нашого батальйону —  «заради кожного життя». І саме цим ми тут займаємося. Бути добровольцем не просто. Наше існування залежить виключно від добровільних внесків небайдужих людей. Кожен з нас тут за покликом серця. 

    Робочі будні військових медиків

    Один з робочих днів

    Коли я бачу скільки готовий віддати кожен з нас, тільки переконуюся, що перемога України у цій війні лише питання часу. Війна — це найкраще і найгірше, що з нами ставалося. Але ми пройдемо це випробування з честю та гідністю.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!