• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Волонтери штабу

    «Ми залишилися самі. Ми — це волонтери, активісти, люди, які не займали ніяких посад, просто цивільні». Історія дівчини з Мелітополя, яка займалася волонтерською діяльністю в окупації

    ВолонтерствоОкупація

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    2 Березня 2023

    32-річна Анна Бабенко з Мелітополя до війни розвивала власний бізнес з SMM-маркетингу. Війна застала її в рідному місті, яке згодом опинилося в окупації. Попри все, Анна вирішила залишитися і допомагати своїм співвітчизникам в гуманітарному штабі. Після його захоплення, вона продовжила волонтерську діяльність в окупованому місті. Захоплення Мелітополя, арешти українських керівників, особливості волонтерствах в окупації — про все це Анна розповіла «Монологам війни».

    В довоєнний час я багато пересувалася країною, але незважаючи на це, моє рідне місто — Мелітополь. Я постійно туди поверталася. І так склалися обставини, що 24-го лютого я знаходилась в рідному Мелітополі.

    Як і багато інших людей, ми не вірили в те, що почнеться повномасштабна війна. Навіть вранці 24 лютого. Бомбили, в основному, аеропорт і навколишні території, де у нас були військові частини. Нас окупували не одразу, спочатку це був Херсон. 

    24 лютого ми зустріли в суцільному незнанні та нерозумінні того, що відбувається. Багато людей панікувало — масово знімали кошти з банківських карток, вигрібали банкомати, заправки. Усюди були черги, мелітопольці активно виїжджали з міста у бік Запоріжжя. Для себе я вирішила — залишатися, насамперед, через сімейні обставини. Та й не було чіткого уявлення, що буде далі. 

    25-го лютого крізь наше місто пройшли величезні колони техніки. В основному, вони йшли об’їзною вулицею. Ми всі сиділи по домівкам, хтось перейшов до бомбосховищ. Виходити з укриття було небезпечно, бо на деяких вулицях велися бої. Події того дня широко висвітлювалися в соціальних мережах — люди знімали та викладали побачене в інтернет. 

    Черга до банку

    Черга біля українського банку в Мелітополі

    В цілому, тоді місто не зазнало значних руйнувань. Постраждав ряд об’єктів, таких як виконком або військкомат. З БТР обстріляли нежилу будівлю онколікарні. Техніка пройшла в місто, і з кожним днем її ставало дедалі більше. 

    «Він залишався поруч, надихав та допомагав протриматися цей час»

    Перші 2-3 дні в Мелітополі не працювали магазини. Всі боялися виходити навіть на ринок. У декого почали закінчуватися продукти вдома, тому що запасів було замало. Один день ми сиділи без світла, але його швидко відновили. Це сталося, коли бої вже перемістилися за місто — там пошкодили підстанцію. Наш мер Іван Федоров постійно виходив у прямі ефіри, підтримував нас, розповідав ситуацію, яка склалася в місті. Він залишався поруч, надихав та допомагав протриматися цей час.

    Через п’ять днів після окупації він організував роботу гуманітарного штабу, куди підприємці міста почали звозити продукти харчування. У штабі надавали допомогу людям усіх пільгових категорій — багатодітним сім’ям, тим, хто опинився у складних життєвих обставинах, вагітним жінкам або матерям-одиначкам. В місті на той час були відсутні життєво-необхідні ліки, тому що в аптеках все розкупили, а деякі були зачинені з першого дня. Залишилося багато людей, які потребували допомоги. Таку допомогу і надавав штаб, куди я пішла працювати спочатку волонтером. 

    Гуманітарний штаб в Мелітополі

    Робота гуманітарного штабу в Мелітополі

    Паралельно у цей час відбувалися бої за містом. Періодично зникав мобільний зв’язок — його заглушали. Ми надавали допомогу, яку тільки могли. Я займалася розподілом інсуліну. Люди ділилися між собою, бо в лікарнях він також швидко закінчився. Окрім ліків, ми їм давали також продукти, одяг, всі товари першої необхідності, якими з містянами поділилися підприємці, до чого закликав наш мер. 

    «Штаб захопили, з нього зробили умовну мерію»

    Люди виходили на мітинги з жовто-блакитними прапорами. Більшість з них я знала особисто — це наші містяни, активісти. Я не була присутня під час протестів, але бачила в соцмережах арешти цих активістів. Це люди, які йшли та зупиняли машини голіруч. Вони починали з центру міста, мітингували прямо на площі перед нашим штабом, і йшли так по всьому Мелітополю. 

    Наш штаб пропрацював приблизно сім днів. У п’ятницю ввечері нашого мера заарештували та повезли в невідомому напрямку. Затримання відбулося прямо в штабі. Його повели з мішком на голові. Згодом його відпустили та відправили в Запоріжжя. Але в той момент було доволі страшно, бо це людина, на якій все трималося. Це наш лідер, і в якийсь момент його просто забирають у нас. Наступного дня з поля зору зникли всі його співробітники. Вони боялися та залишили місто, аби не стати наступними об’єктами арешту.

    Продукти для мелітопольців

    Продукти харчування, призначені для мелітопольців

    Ми залишилися самі. Ми — це волонтери, активісти, люди, які не займали ніяких посад, просто цивільні. Штаб захопили, з нього зробили умовну мерію. Там вже була окупаційна влада — з охороною, з військовою технікою, а все, що нам приносили небайдужі люди, залишилося в будівлі. Нас туди не пускали.

    «Всі країни, крім росії. Звідти ми допомогу не приймали, хоча бажаючи були»

    Через кілька днів зі мною на зв’язок вийшли такі самі волонтери, які повідомили, що вони домовилися вивезти зі штабу продукти. Там вони просто лежать і псуються. Їм дозволили забрати і роздати продукти на базі іншого закладу. 

    24-те училище було одним із філіалів нашого гуманітарного штабу. Люди продовжували туди йти навіть після того, як заарештували мера. Ми познайомилися з директором училища, знайшли авто, скооперувалися і вирішили продовжувати волонтерську діяльність на базі цього закладу.

    Я займалася звітністю, вела соцмережі, розповідала нашим підписникам, що відбувається, як ми працюємо, куди ми витрачаємо гроші. Я просила своїх друзів та знайомих, за межами Мелітополя, переслати нам кошти. І нас підтримували, навіть підключилися громадські організації. 

    Черга

    Зображення 1 з 2

    Черга біля училища

    На початку возити продукти та ліки з боку Запоріжжя було неможливо, а з боку Криму ніякий трафік ще не був налагоджений. Перші місяці ціни дійсно були космічними, особливо на такі популярні продукти як цукор, гречка, навіть хліб. Довгий час нам допомагали місцеві підприємства, але, зрозуміло, що ресурси у них теж закінчуються. Люди скидали нам гроші з усіх країн світу — це Індія, Америка, Німеччина, Англія, Японія, Корея. Всі країни, крім росії. Звідти ми допомогу не приймали, хоча бажаючи були. Підприємці давали нам знижки, дозволяли купувати за безготівковий розрахунок, хоча на той момент з цим було складно. 

    «Люди з власної ініціативи, протягом чотирьох місяців, допомагали мелітопольцям»

    В мої обов’язки входила систематизація цих коштів та їх розподіл. Весь персонал училища було задіяно в розфасовці продуктових наборів, потім вони це роздавали людям — пенсіонерам, інвалідам, онкохворим, багатодітним сім’ям, батькам-одинакам. Ми підтримували всіх людей з категорії пільговиків, які до нас приходили. 

    Окремим напрямом у нас була доставка лежачим хворим та пенсіонерам, які не можуть виходити на вулицю. Я їм керувала також. В мене була мобільна група волонтерів, яка приходила, брала ці набори, і розвозила людям — хто на велосипедах, хто пішки по мікрорайону, хто на своїх авто. Люди з власної ініціативи, протягом чотирьох місяців, допомагали мелітопольцям. 

    Читайте також: «Ми встигли дуже вчасно виїхати, адже наступного дня я почала народжувати», — історія жінки з Києва, яка евакуювалася за день до пологів

    Додатково у нас був кол-центр, куди люди зверталися стосовно інших потреб. Тобто всі питання, які люди не могли самотужки вирішити — ми з усім допомагали. Координація цього центру була на мені та Олесі (директор училища — ред.), ми удвох цим займалися. Ще один помічник й досі допомагає людям там. Він на авто розвозить ліки. 

    «Вони приїжджали до нас в домашніх капцях та піжамах, на розстріляних автівках»

    Десь в середині березня відкрили дорогу з Маріуполя на Мелітополь, і маріупольці почали масово виїжджати. Це люди, які понад місяць сиділи у підвалах — вони приїжджали до нас в домашніх капцях та піжамах, на розстріляних автівках. Ми були перевалочним пунктом, де вони могли зупинитися та відпочити на базі гуртожитків, квартир та домівок, які надавали місцеві. Хтось з волонтерів і в себе селив. Ми забезпечували їх речами першої необхідності та продуктами. 

    Чи дозволяли нам це робити? Так, дозволяли, тому що розуміли, що в іншому випадку, місто просто захлинеться. Кілька разів військові приїздили до Олесі з розмовами як до директора училища. Вони приїхали, зняли з будівлі український прапор, сказали, що такій символіці тут — не місце. Але ми продовжували працювати.

    Пропрацювали ми так десь з березня до травня. А потім нашого директора заарештували. Її проукраїнська позиція викликала негативну реакцію. А може, їм потрібна була будівля училища — хтозна. 

    Речі для штабу

    Небайдужі містяни приносили речі до штабу

    П’ять днів вона перебувала в комендатурі, в нелюдських, з її слів, умовах — без туалету, без ліжка. Після цього ми роздали всі запаси, які в нас залишалися, і припинили свою діяльність. До нас також прийшли представники чи то комендатури, чи то поліції. Вони сказали, що тут буде новий директор, який заохочувати нашу діяльність не стане. Ми просто пішли, бо не мали відношення до закладу. Викладачі поділилися — хтось вирішив продовжити працювати з новим директором, хтось написав заяву про звільнення. Всі контакти, з якими ми працювали, передали до іншого міського фонду. Він працює й досі. Але те пікове завантаження, яке припало на час нашої роботи, коли до нас їхало багато людей, які втратили все — минуло. Ми встигли зробити все, від себе залежне.

    «Розділяти принципи, які диктує «нова країна», для мене — не прийнятно»

    Найстрашнішим для мене все-таки були арешти людей — мера, директора. Коли людину вивозять у невідомому напрямку, і ти не знаєш його подальшу долю. Тебе не пускають до нього. Максимум — дозволяють привозити їжу. В сучасному цивілізованому суспільстві мене й досі вражає те, що ми тут збираймося колонізувати Марс, і паралельно можемо діяти такими методами, як прийти до чужого будинку і сказати — тепер це наш дім, бо в нас є зброя. Глобальність і наглість цього підходу — вона лякає. Страшно, що в сучасному світі таке взагалі можливо.

    Для мене важливо було вирішити сімейні труднощі, а також залишатися в місті, доки я буду корисною в гуманітарному штабі. Як тільки я зрозуміла, що наша діяльність продовжуватись не буде, я для себе поставила чітке завдання — виїхати. Розділяти принципи, які диктує «нова країна», для мене — не прийнятно.

    О дев’ятій ранку я виїхала з Мелітополя, об одинадцятій вечора — я вже пила чай у друзів в Запоріжжі. Допомагав з виїздом мені місцевий волонтер-активіст Олександр Любишко. Він приєднав мене до колони зі своїх авто. Нас було чотири машини. Я була за кермом, зі мною їхала жінка, хвора на онкологію. 

    Я знала, що на той час у Василівці люди ночували по 3-4 дні, але нам вдалося проїхати за день. Зупиняли, переглядали речі, але не прискіпувалися. Довго чекали біля Василівки під палючим сонцем, морально та фізично важко, але нічого страшного в тому не було. Я себе настроювала, що я сяду та проїду — так воно і сталося.

    «Я хотіла продовжувати допомагати людям»

    Я трохи побула в Запоріжжі, потім вирушила до Києва, думала, знайти роботу там. Але робота знайшла мене сама. Наразі я проект-менеджер міжнародного благодійного фонду «СОС Дитячі Містечка». Це було моє принципове рішення — йти працювати в сферу НГО (некомерційна громадська організація — ред.). Я хотіла продовжувати допомагати людям, я розуміла, що буду максимально корисною саме в цій галузі. 

    У «СОС Дитячі Містечка» був проект в Чернівцях, і в липні мене рекрутували туди. Конкретно мій проект допомагає родинам ВПО, які знаходяться в Західній Україні — ми підтримуємо фінансово, робимо «Пакунки малюка», відкриваємо простір, де діти з мамами можуть відпочивати, грати, відчувати себе в безпеці, отримувати психологічну допомогу.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    ВолонтерствоОкупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!