• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Анастасія Леонова

    «Ми врятували усіх поранених. Це те, чим я пишаюся», — парамедик про службу на передовій

    Воїни

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    20 Листопада 2022

    Анастасія Леонова народилася у москві. Та відколи росія анексувала Крим і частину української території на сході, переїхала до Маріуполя. Адже часто гостювала у родичів в Україні і на власні очі бачила реальну картину. У мирному житті Анастасія Леонова працювала сомельє. В Україні закінчила курси парамедиків. І з початком повномасштабної війни зрозуміла, що її призначення – волонтерити та рятувати життя воїнам. Про свою службу на передовій медикиня-доброволець з позивним «Русалка» розповіла проєкту «Монологи війни». 

    Я росіянка. Жила у москві, а з початку 2015-ого року я в Україні. Дуже складно було знаходитися у росії, коли розпочалася анексія Криму, Донбасу, Луганщини. Надто багато ненависті, неприйняття інакодумства. Мені неодноразово погрожували. Звільнили з роботи. Я – сомельє, працювала з вином у російських ресторанах. 

    Половина моєї родини – кияни. І ці казки про фашистів, про те, що не можна в Україні говорити російською, на мене не діяли. Я з дитинства практично щороку бувала в Україні і бачила, як тут живуть.

    Першого літа в Україні у 2015-ому році я опанувала курс тактичної медицини за стандартами американської армії і відтоді навчала її основам тих, хто їхав у відрядження у зону проведення ООС. А з вересня 2015-ого вже працювала у київських ресторанах за спеціальністю сомельє. 

    «Я почула ту промову путіна, а потім були перші авіаудари»

    Ще 22-ого лютого я писала у соцмережах про магію цифр – 22.02.2022. І загадувала бажання, щоб швидше закінчилася ота напруга. Бо вона була достатньо сильною. Багато моїх друзів уїжджало, ми навіть не могли зібратися, щоб мій день народження відзначити 12-ого числа. Дуже нервова була ситуація. І я написала у пості, що сподіваюся, що цей злобний карлик потрапить у підручники історії і наступні покоління домальовуватимуть йому непристойності на морді. Оце я написала 22-ого лютого. 

    24-те лютого мене застало у Києві. Це жах. Я не спала у той момент, бо мій кіт почувався зле, тому я почула ту промову путіна, а потім були перші авіаудари. Якийсь момент я відчувала тваринний страх – коли тремтять руки, ти весь холонеш. Але це швидко минуло і я опанувала себе. 

    Перші секунди обстрілу у мене були думки виїхати кудись за місто, а потім – стоп! Київ – найбезпечніше місце. Київ не здадуть. За нього будуть боротися. Я лишусь тут і буду приносити користь.

    Анастасія Леонова сомельє

    У мирному житті Анастасія Леонова працювала сомельє

    У мене багато друзів і широке коло спілкування, серед них безліч волонтерів, військових. Дуже швидко я стала координатором у чаті, де шукали допомоги, пропонували її, і дуже багатьом я змогла допомогти саме завдяки своїм знайомствам і зв’язкам. 

    А на початку березня я потрапила до війська. Мене попросили провести тренінг з тактичної медицини. Але їм був потрібен медик, тому я повернулася додому тільки для того, щоб зібрати речі, віддати ключі, аби кота годували, і все – 6-ого березня я вже була у військовій частині добровольців, яких потім зарахували до ЗСУ. 

    «У той час я працювала по 20 годин на день»

    Перші «трьохсоті» у нас були 25 березня, я їздила забирати двох. Це була частина добровольців: хлопці самі згуртувалися, самоорганізувалися, кістяком стали ветерани морської піхоти. Тому ми якийсь час вважалися добровольцями-морпіхами. А потім стали звичайним окремим стрілецьким батальйоном ЗСУ. 

    Наші позиції розташовувалися на півночі Києва, рашисти там знаходилися достатньо близько. Десь у квітні у нас з’явилися тренувальні бази, потім нас доукомплектували, батальйон розрісся. 

    У той час я працювала по 20 годин на день. Я потім подивилася на своєму годиннику графік активності: спала по 4 години, решту часу постійно щось робила. Приходять нові люди, ти одразу береш їх на тренінги, з нуля їх навчаєш. До того ж тоді я була єдиним медиком у підрозділі і ще водій «швидкої». Вже потім з’явилися інші. 

    Ти працюєш, ні про що інше не думаєш, у тебе є конкретні задачі. На початку у підрозділі було 150 осіб: у того нежить, у того бронхіт, аптеки не працюють і ти знаходиш ліки, тактичні аптечки. Часу боятися, лякатися новин у тебе не було фізично.

    Навчання тактичної медицини

    У інструктора з тактичної медицини Анастасії Леонової пройшло навчання понад 3 тисячі військових

    Також з квітня ми почали їздити з гуманітарними місіями і я тоді зрозуміла, що сивого волосся у мене побільшало. Ми побували у районі Бородянки, Бучі, у деяких сусідніх селах. Приїжджали, дізнавалися потреби і вже наступного разу привозили конкретно те, що люди замовляли, – гігієну, їжу, теплі речі, ліки. Усе необхідне для життя. 

    Тільки звідти вийшли рашисти, ми туди поїхали. Ще нічого не розміновано. Там голова відірвана лежить, там нога… Але на мене більше враження справили не частини тіла, а люди. Те, у якому стані вони були… 

    Ми довго були на полігоні Чернігівської області, тренувалися. Полігон всього 20 км від Білорусі. Ми жили у лісі, прямо дитячий табір! Тільки хлопчики бородаті і з автоматами. 

    Після цього нас відправили під Донецьк. Там я пробула з червня до середини серпня. Мусила поїхати до Києва, бо мені потрібний офіційний статус. У мене досі немає військового квитка. У разі поранення я хотіла б знати, що мене лікуватимуть як військовослужбовця, що я можу розраховувати на зарплату, на допомогу. Як іноземка, я вже пройшла усі необхідні співбесіди і перевірки, але досі питання не закрите. Військового квитка не отримала. 

    «Я бачила, як життя залишає людину. Це дуже боляче»

    Там, на Донеччині, думати часу немає. Добу відчергувала, а наступного дня, якщо твої колеги на виїзді, то ти працюєш на місці або їдеш їм допомагати. Також купа хворих. Я, бувало, двічі на день форму від крові прала. За цей час бачила літри крові.

    У нас вистачало і поранених, і «двохсотих». Коли ти працюєш, у тебе одна думка – якнайшвидше приїхати, якнайшвидше довезти воїна. Мені у Києві набагато тривожніше, аніж на позиціях під Донецьком, де ми на «нулі». Коли щось стається далеко, це страшно, а коли це відбувається з тобою просто тут і зараз, ти почуваєшся інакше. Часу на рефлесію не залишається, вмикається раціональне мислення.

    На фронті я бачила, як життя залишає людину. Це дуже боляче. Військовий 45-ого окремого стрілецького батальйону отримав важке поранення після прямого влучання міни в окоп. Він втратив одну ногу, друга нога зламана, рука та легені – пошкоджені. Побратими несли його полем 2,5 кілометра. Потім передали нам. Дорога до стабілізаційного пункту тривала 20 хвилин. Він, молодець, тримався. Ми його привезли, передали в руки дуже професійних лікарів, уже на операційному столі він… фактично помер. 

    Парамедик Анастасія Леонова

    Парамедик і воїн Анастасія Леонова отримала позивний «Русалка» за своє  захоплення дайвінгом

    Ці 10 хвилин, допоки його повертали з того світу, були дуже тривожними. Але серце таки вдалося запустити. Далі – наркоз, прибрали рештки однієї ноги, зробили усе, щоб вціліла інша.

    І йому, і нам дуже пощастило. Ми вчасно його довезли до стабілізаційного пункту, швидко і професійно спрацювали лікарі. Немає нічого тендітнішого за життя і дуже боляче бачити, як воно йде. Але ми тоді перемогли. І сам хлопчик хотів вижити. 

    Читайте також: «Одні допомагають, інші чекають, доки біженці поїдуть додому». Історія дівчини з Черкас, яка порівнює переваги та недоліки проживання за кордоном

    Наша медчастина при батальйоні маленька. 6-7 чоловік. Але ми – молодці. У нас виживали усі поранені! Ми врятували усіх. Були «двохсоті», але це коли людині пів голови відірвало… То тут уже все. А так ніхто не помер не від кровотечі, не від інших поранень. Ми врятували усіх. Це те, чим я пишаюся.

    «Я воюю, щоб у всіх все було добре»

    Я, коли повертаюся у місто, найперше іду у бар і купую холодний апероль. Не теплий, а саме холодний! І мені здається, що це якийсь психічний розлад, якщо людина вважає: я тут, в окопах, значить усі мають страждати. Ні, ти зараз страждаєш за те, щоб у всіх інших було нормальне життя. 

    Не потрібно, щоб усі страждали. Правда. Люди працюють, платять податки, донатять. Ми якось написали у соцмережах прохання допомогти нашому пораненому хлопчику зібрати трішки грошей на реабілітацію і на протез. Так він настільки радий! Каже, що у нього щогодини приходить якась сума, нехай невелика, але люди працюють і донатять. І позбавляти їх всього, щоб комусь в окопі було не так образливо? У такої людини з головою щось не те. Їй же особисто від того жодної вигоди!  

    Врятований військовий

    Сьогодні Святослав знаходиться у київському госпіталі. Лікування триває, але головне, що він буде жити. Фото РБК-Україна

    У мене подруга – стоматолог. Безкоштовно лікує військових. Вона робить дуже важливу справу і не бере з них ні копійки! Вона їздила відпочивати закордон. Їй потрібно було відновити свої ресурси, щоб бути і надалі корисною.

    Я воюю, щоб у всіх все було добре. Я не хочу, щоб усі терпіли скруту і поневіряння. 

    «Мені важливо отримати статус комбатанта, бо зараз я фактично ніхто»

    У нас класний батальйон, класні хлопці, чудові стосунки, усі один одного підтримують. Міни прилітають, так, але це війна. Я знала, куди йду.

    На Донеччині ватного населення дуже багато. Наш підрозділ кілька разів брав місцевих, які за пляшку горілки здають ворогу наші позиції. І нас могло уночі авіабомбою накрити.

    Був випадок. Мій водій «швидкої» зупинився біля магазину щось купити. Місцеві на нас гарно наживаються – усе утричі дорожче продають. І до нього підійшов чоловік з тих, хто гарно випиває. І почав розповідати, що якби не рускіє, то «наших дєвок донецьких американці усіх би забрали». Я слухала його і думала: «Та кому ви потрібні? Які американці? Що ви розповідаєте?». Ми не сперечалася з ним, швидко скочили у машину і уїхали. 

    Ясна річ, ніякого милосердя у мене до них немає. У мене взагалі до ворога милосердя немає. 

    «Більше скажу, я, як росіянка, навіть трохи більш жорстока до своїх колишніх співвітчизників: без прямого наказу надавати допомогу полоненим пораненим росіянам не буду! Наказ дадуть – виконаю, але з власної ініціативи – ні». 

    Я дуже хочу назад у свою частину. Ми щодня на зв’язку. Моя мета – повернутися якнайшвидше, бажано, з документами. Але якщо усе це тягнутиметься довго, то поїду і так (Інтерв’ю з Анастасією Леоновою записано 29 жовтня 2022 року. Уже за півтора тижня вона поїхала на фронт. Без документів, – прим. ред.). 

    У мене є моя частина, я хочу до них, а вони хочуть, щоб я була з ними. Як професіонал я повністю усіх влаштовую. Мені важливо отримати статус комбатанта, бо зараз я фактично ніхто.

    7 років я зверталася до Міграційної служби. Але поки що я не чула, щоб хтось з росіян отримав громадянство. Сподіваюся, що все зміниться. В окопі у тебе не питають паспорт. Мої побратими бачать людину, а не папери. Але якщо зі мною щось станеться, я нічого не отримаю від держави, яку захищаю.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!